fbpx
ОСТАННІЙ ПОДКАСТ

Ми під'їдаємо крихти cookies за вами. Навіщо це нам?

Читати

Ми теж не любимо поп-ап. Але нам потрібна твоя підтримка!

Ми теж не любимо поп-ап. Але нам потрібна твоя підтримка!

Повідомлення успішно надіслано

Для пошуку
введіть назву запису

На жаль, мені не жаль – начитала Олена Гусейнова

00:00
00:00
Суспільство — 27.05.19
ТЕКСТ: Оленка Лаущенко
Ілюстрації: Дарина Скульська
Ми любимо тексти без помилок. Якщо ви все ж таки щось знайшли, виділіть фрагмент і натисніть
Ctrl+Enter.
На жаль, мені не жаль

2 вересня 2015 року сім’я трирічного курдського хлопчика Алана Курді спробувала втекти з Туреччини до Греції Cередземним морем. Їхній човен перевернувся. Алан, його брат, матір та інші біженці потонули. Фотографія викинутого хвилями на берег  головою донизу мертвого тіла малюка привернула увагу громадськості до кризи біженців та cирійського конфлікту. Через тиждень сума пожертв для біженців, наданих Червоному Хресту Швеції, була у 55 разів більшою, ніж за тиждень до того. Окрім того, згідно з даними Google Trends, значно зросли пошуки термінів «Cирія» і «біженці». Чому історія однієї дитини настільки сколихнула світ? І чи змінилося би ставлення до трагедії, якби замість фотографії хлопчика журналісти подали лише кількість загиблих сирійських біженців?

Не лише професійне вигорання

Науковиця і журналістка Сюзан Моллер аналізувала висвітлення американськими медіа багатьох проблем: вірус Еболи, голод в Ефіопії, вбивства Садата і Рабина, табори смерті в Боснії. Вона проаналізувала новини чотирьох американських каналів ABC, CBS, NBC і СNN. На підставі цього дослідження вона дійшла висновку, що коли повідомлень про трагічні події стає надто багато, аудиторія втрачає здатність реагувати на них. Цей синдром називають «втомою від співчуття». Вперше цей термін у 1992 році вжила історикиня Карла Джонсон.  Втомою від співчуття вона назвала один з етапів вигорання працівників, робота яких базується на спілкуванні з людьми. У зоні найбільшого ризику, на її думку, ті, чий обов’язок – надавати допомогу та піклуватися, зокрема лікарі, доглядальники чи психотерапевти. Постійно перебуваючи поруч з пацієнтами, вони поступово перестають їм співчувати і навіть летальні випадки сприймають спокійно. Звучить цинічно, але це допомагає тим, хто надає допомогу, жити ще й власним життям і дбати про себе.

 

Поступово втому від співчуття почали розглядати не лише як професійне вигорання. «Втомитися співчувати» може будь-хто. Футуролог Ювал Ноа Харарі стверджує, що в останні роки кількість трагедій у світі залишається приблизно однаковою, проте збільшується поінформованість про них. З 11 вересня 2001 року щороку терористи вбивали близько 25 тисяч осіб у світі. У той же час, у ДТП за рік помирає 1,25 мільйони осіб. Телесюжети із «веж-близнюків» настільки закарбувалися у пам’яті, що тероризм здається людям більшою загрозою. Усе через яскраву «картинку», яку подали тоді журналісти. У XXI cтолітті медіа мають усі можливості документально показати трагедію: масштаби руйнувань, обличчя потерпілих та рятувальників. Cпочатку глядачів жахає кривавість військових дій, проте коли повідомлення про руйнування та жертв стають постійними, аудиторії стає важче сприймати трагедії. Ніхто не забуває про трагедію і не стає повністю байдужим до горя – просто людина не може постійно перебувати у стані стресу. З часом вразити аудиторію можна лише зобразивши кожну наступну трагедію більшою за попередню.

Історії, а не статистика

Професор психології Павло Словіч, який досліджував синдром втоми від співчуття, виявив, що чим більше жертв, тим менше ми звертаємо увагу на окремо взяту людину. Така ситуація може виникнути навіть тоді, коли загальна кількість жертв дуже маленька. Жертв може бути навіть двоє. У одному з експериментів дослідники запропонували трьом групам людей пожертвувати гроші на порятунок дітей. Першій групі показали обличчя однієї дитини і попросили зробити внесок. Іншій групі показали іншу дитину і теж попросили зробити внесок. Перед тим, як попросити про пожертвування останню групу, благодійникам показали обох дітей. Середня сума, яку пожертвували перші дві групи була близько 3,25 доларів на кожну дитину. Остання група пожертвувала близько 3 доларів для обох дітей.

 

Павло Словіч пояснює втому від співчуття особливістю емоційного сприйняття людини: у кризовій ситуації вона прагне спочатку захистити себе, а потім того, хто є найближчим до неї. Люди прагнуть піклуватися про людей. У XXI столітті аудиторію більше не вражає статистика смертності чи руйнувань. Так відбувається через більшу поінформованість глядачів про трагедії. Тепер єдине, що може змусити співпереживати – історія однієї людини, яка розкриє ширші аспекти проблеми. Персоналізація трагедії робить її ближчою до нас. Складно уявити тисячі чи мільйони людей разом, тому така кількість сприймається абстрактно. Страждання однієї людини аудиторія підсвідомо переносить на себе, вони здаються більш зрозумілими. Розповівши таку історію, легше мобілізувати людей і змусити їх діяти.

Що далі ми від місця трагедії – то менше співчуваємо

Окрім кількості жертв на синдром втоми від співчуття впливає географічна віддаленість аудиторії від катастрофи. Новини постійно «конкурують» між собою у важливості та за увагу аудиторії. Дослідники Томас Айзензее і Девід Стрьомберґ проаналізували висвітлення катастроф американськими телеканалами із 1968 до 2002 року. Вони виявили, за яких умов  європейські медіа однаково висвітлять однакове стихійне лихо в різних частинах світу. Це відбудеться тоді, коли загине один європеєць, 43 мешканці азіатських країн або 45 мешканців Африки.

 

Тип і масштаб трагедії відіграють важливу роль. Це так званий принцип трупокілометрів. Згідно з дослідженням Томаса Айзензее та Девіда Стрьомберґа, європейці охочіше співчувають європейцям, тобто особам, які живуть за схожих умов та переживають схожі досвіди. Принцип трупокілометрів не означає, що європейці не співчувають представникам іншої раси. Він діє за аналогічним принципом, що і абстрактне уявлення про мільйонну кількість жертв.

 

Що стосується роботи журналістів у таких ситуаціях, то часто організувати відрядження  кореспондентів у межах Європи буває простіше, ніж швидко доправити їх на інші континенти. Вони більш обізнані із політичною ситуацією у країнах, які знаходяться ближче до їх рідної країни.

 

Чи всі перевороти однаково значущі?

Є ще одна особливість, яка пов’язана із сприйняттям конфлікту на іншому континенті. Професор університету Джорджа Вашинґтона Вільям Адамс у своєму дослідженні «Чиї життя рахують?» ставить питання «Чи всі перевороти однаково значущі?»

 

Припустимо, що одночасно у Єгипті та Уганді (країни Африки) виникнуть однакові  за масштабами конфлікти чи стихійні лиха. Європейські засоби масової інформації більше уваги звернуть на трагедію в Єгипті. Так станеться не лише тому, що європейці більше знають про Єгипет. Ще однією вагомою причиною стане популярність цього туристичного місця у Європі. Це збільшує ризик того, що серед постраждалих можуть опинитися не лише місцеві мешканці, а й туристи з різних країн. Тому першочергово репортерів та знімальну групу направлять саме до Єгипту.

 

Нейрофізіолог Сергій Данилов пояснює, що наші емоційні реакції еволюційно спрямовані перш за все на членів власної групи, переважно на тих, з ким ми персонально знайомі, або на події, які можуть вплинути на нас. «Звичайно, у нас є емпатія. Якщо ми бачимо чиїсь страждання, ми можемо переживати їх майже як власні, але щоб ця реакція тривала далі, треба щось більше – залучення через соціальні зв’язки».

Важливіше за природні негоди

Згідно з дослідженням Томаса Айзензее та Девіда Стрьомберґа, американські журналісти більшу увагу звертають на «видовищні» катастрофи. Так, понад 30 % матеріалів про катастрофи у 1968–2002 роках присвячено землетрусам та вулканам, лише близько 9 % – повеням, а 2 % масовому голоду. Це пояснюється тим, що масштаби перших значно більші й одномоментніші. Вони пояснюють це так: природні катастрофи потрібно висвітлювати одразу після того, як вони сталися, щоб вповні показати масштаб трагедії. Голод – тривале явище: у часі змінюватиметься лише кількість жертв, але «картинка» залишиться такою ж.

 

Все ж новини про трагедії, спричинені людьми, стають пріоритетнішими за висвітлення природних негод. Cаме тому повідомлення про терористичні напади 11 вересня 2001 року у американських медіа перекрили усі інші повідомлення про події того дня. Під час теракту загинули 2977 осіб (без урахування 19 терористів). The New York Times присвятили найбільше матеріалів цій події. Вони не лише детально інформували про перебіг та наслідки катастрофи, а й опублікували неформальні біографічні згадки про тих, хто помер у Близнюках.  

 

Нещодавня пожежа у французькому Нотр Дамі вразила глядачів масштабом руйнувань. У день, коли Собор загорівся, інформацію про перебіг пожежних робіт та його стан світові медіа оновлювали щогодини, з кожним новим випуском новин. Глядачів турбувала подальша доля пам’ятки, проте коли кошти на відбудову знайшли повідомлення про це у медіа зменшилися, а через тиждень зовсім зникли. Cвіт у черговий раз «втомився співчувати».

ТЕКСТ: Оленка Лаущенко
Ілюстрації: Дарина Скульська
Статті

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: