ОСТАННІЙ ПОДКАСТ
Підписуйся на найнауковішу розсилку!
І отримуй щотижневі новини науки і технологій

    Ми під'їдаємо крихти cookies за вами. Навіщо це нам?

    Читати

    Пардон за відволікалочку. Допоможи Куншт бути незалежним!

    Пардон за відволікалочку. Допоможи Куншт бути незалежним!

    Повідомлення успішно надіслано

    Для пошуку
    введіть назву запису

    Чому і як містечко Поліське зникло з карти України?

    00:00
    00:00
    Україна — 16.08.21
    ТЕКСТ: Олеся Павлишин
    Ілюстрації: Каталіна Маєвська, Олеся Павлишин
    Ми любимо тексти без помилок. Якщо ви все ж таки щось знайшли, виділіть фрагмент і натисніть
    Ctrl+Enter.
    Там, де нас нема: як містечко Поліське зникло з карти України

    «Був дуже теплий день 26 квітня. Ми якраз садили картоплю й чекали, коли брат приїде з інституту. Бачимо, йде моя однокласниця. Вона приїхала з Києва і каже: «В нашу сторону не пускають автобуси, в Чорнобилі щось сталося. Я бачила вашого брата на автостанції. Я якось прорвалася, мій рейс випустили. А як він доїде, невідомо». 

     

    Я тоді працював на метеостанції в Поліському, у мене була нічна зміна з 26 на 27 квітня. Була субота, дискотечний день. Я думав: погода хороша, а це означає, що достатньо зробити планові дослідження (виміряти температуру, вологість) – і можна відлучитися на дискотеку. 

     

    Приходжу на метеостанцію і бачу, що викликали всіх працівників. Вони крутять прилади, які вимірюють радіацію. Було очевидно, що рівень в сотні разів перевищує той, який має бути. Ну все, зрозумів я, дискотека мені сьогодні не світить».  

     

    Цей матеріал створений за сприяння DocNoteFilms – творців фільму «Поліські тенета», який вийде на екрани 22 серпня.  

    *Тут і далі – цитати з твору Шолом-Алейхема «Хабне»

    «Відколи Хабне існує, єврей ще ніколи не порушував там суботнього спокою»* 

     

    Синагога, дві православні церкви і католицький костел – всі ці споруди помістилися на одному «п’ятачку» в містечку Хабне на Поліссі. Про нього вперше згадується в документах 1415 року. В «Актах, що належать до історії Західної Росії»1, де зібрані історичні документи, пов’язані зокрема з українськими землями, йдеться, що воно було частиною Київської Софіївської митрополичої вотчини і, перебуваючи у складі Великого князівства Литовського, платило данину в півтора відра меду.

     

    Відтоді мешканці Хабного відчули на собі чимало перипетій української історії: від повстання Северина Наливайка до Коліївщини, від влади Речі Посполитої до Російської імперії та СРСР. 

     

    Поміщики, які панували в містечку, час від часу змінювалися, водночас розвиваючи в ньому промисловість2. Наприклад, представники литовського роду Радзивілів побудували тут суконну фабрику, а останні великі поміщики на цих землях, Горвати, створили винокурню та кілька цегельних заводів. 

     

    «Коли заїжджаєш в Поліське біля КПП, ліворуч від дороги тривалий час немає будинків. Праворуч вони з’являються, а ліворуч – ліс. Там є дуже давній парк і маєток Горвата. Це давні будівлі: неоготичний стиль, пірамідки, вікна арками. У Горвата є схожий маєток у містечку Наровля (у Південній Білорусі, недалеко від кордону). І там також є парк, де маєток краще зберігся», – згадує Петро Пархоменко, який жив у Поліському і працював на метеостанції в містечку. 

     

    Хабне, як і деякі інші населені пункти неподалік, було насамперед єврейським містом. У 1778 році тут налічувалося 30 єврейських родин3. Однак вже через 13 років за наказом Катерини ІІ у Російській імперії встановили так звані смуги осілості, якими обмежили вільне проживання євреїв, зокрема у переважній частині Києва4. У той самий рік кількість єврейських сімей Хабного збільшилася у 2,5 рази – до 75. 

     

    На початку ХХ століття їх тут була переважна більшість. У 1926 році населення Хабного на 54,1% складалося з євреїв, на 43% – з українців, на 1,5% – з поляків і на 0,9% – з росіян5

     

    «Я ще застав будинки, побудовані в типово єврейському стилі: дерев’яні, з мансардами, – розповідає пан Петро. – Образ, який я пригадую з дитинства: йду до школи, а на ґанку сидять дві літні єврейки і голосно говорять незрозумілою мені мовою, різкою. Мене так це дивувало: кругом совєцька влада, а тут люди такі.

     

    У кінці нашої вулиці був єврейський цвинтар. Щороку на поминальні дні євреї йшли туди. Це був ритуал, і ми не уявляли, що може бути інакше. Таке виховання і сприйняття світу, як я потім усвідомив, справило дуже потужний вплив. Ми жили у мультикультурному просторі». 

     

    За часів СРСР одну з кількох синагог перебудували на телерадіоательє, костел став палацом піонерів, маєток Горватів переобладнали у туберкульозну лікарню, містечко двічі переіменували (спочатку – на Кагановичі Перші, а в часи «відлиги» – на Поліське), перетворили на районний центр, а за 60 кілометрів у 1970 році заснували місто Прип’ять. 

    «Одного разу понесла мене лиха година в те містечко на суботу» 

     

    У 1970-х молодь мріяла про Прип’ять, як зараз, певно, дехто марить Сан-Франциско чи Берліном. Це було місто майбутнього, куди постачали найновіші товари, де випробовували найбільш передові технології, постійно з’являлися робочі місця, а разом з енергоблоками станції росли нові мікрорайони. Тут навіть відкрили один з перших в СРСР супермаркетів – з полицями, звідки покупець сам бере товар, і продуктовими візками. 

     

    Місто розвивалося швидко. Вже у 1985 році населення становило понад 47 тисяч людей6. Середній вік жителів Прип’яті не перевищував 30 років. З Поліського – другого за величиною міста в регіоні – молодь переселялася в новий атомоград на постійне проживання. А люди, які залишалися у містечку, їздили в Прип’ять на закупи, адже там майже не відчувався товарний дефіцит, який був по всьому СРСР. «У нас було багато міграції в Прип’ять, – згадує пан Петро, – бо це було набагато прогресивніше місто. Поліське було консервативне: меблева, швейна фабрика. А Прип’ять – це станція, все сучасне, нове». 

     

    Чорнобильська станція росла як на дріжджах: у 1977 році запустився перший енергоблок і майже щодва роки вводили в експлуатацію новий. Сумнозвісний четвертий почав працювати у 1983-му7.

     

    Тим часом на метеостанції у Поліському щотижня потрібно було вимірювати радіацію: «Ми мали військовий прилад радіаційної безпеки. Але був і новий прилад, геологорозвідувальний, який досить точно вимірював радіацію, дуже чутливий, сучасний. За кілька тижнів до аварії, щоб нас навчити, із Київського центру контролю забруднення повітря приїхав спеціаліст. Бо, чесно кажучи, той сучасний прилад ніхто ніколи не вмикав – не знали, як ним користуватися. Колись записали рівень радіації, як попередній раз приїжджав цей спеціаліст, і мої співробітниці з тижня в тиждень записували значення, роблячи невелику припустиму похибку.  

     

    Цей спеціаліст тоді ще казав: “Ці дослідження треба робити, бо у вас тут недалеко Чорнобильська станція, і там може щось трапитися. Але ні, там, звичайно, нічого не трапиться”». 

     

    Те, що сталося далі, відомо кожному українцю: 26 квітня, 1:23 ночі, четвертий енергоблок – аварія, паніка і замовчування реальної загрози. Тоді настав кінець станції, але для жителів прилеглих територій цей день був тільки початком цілої низки подій. 

     

    Хмара на 50 тонн диму й пари з радіоактивними продуктами реактора піднялася на два кілометри вгору внаслідок Чорнобильської катастрофи. Потужні викиди зі зруйнованого енергоблоку тривали 10 днів8.

     

    Говорячи про забруднення українського й білоруського Полісся (і Поліського зокрема), часто згадують згубний західний слід. Часточки з радіонуклідами, які викидав палаючий реактор, потоки повітря відносили на захід, і ці часточки випадали на землю. Тому концентрація радіонуклідів на західному сліді вища, ніж на решті зони, а отже, більша й доза, яку отримало населення, пояснює це явище радіобіологиня Катерина Шаванова. 

     

    Радіобіолог Микола Лазарєв, який працював у науково-дослідному інституті сільськогосподарської радіології в Поліському, розповідає, що перший удар прийняло на себе село Товстий Ліс, розташоване ближче до білоруського кордону9. Основне забруднення Поліського почалося 27–28 квітня. А найбільше ураження від «поліської» плями дісталося селу Володимирівка, розташоване за п’ять кілометрів від містечка (його виселили у 1986 році, незадовго після аварії). 

    Карта забруднення України цезієм-137, на якій добре помітно західний слід.

    Рівень радіаційного забруднення довкола ЧАЕС надзвичайно залежав від тогочасних опадів та вітру. «Забруднення було дуже неоднорідним. Інколи дощ з одного боку вулиці пройшов, а на іншому боці – ні. І якщо в повітрі були радіонукліди, вони випали на місці дощу. Наприклад, на трьох городах біля річки було перевищення рівня стронцію, а в інших місцях могло бути менше», – пояснює Микола Лазарєв. Тому наразі доволі складно сказати, які ділянки постраждали найбільше: забруднення варіюється навіть у межах кількох метрів.

     

    Разом із рештками західного сліду в Поліське долітали чутки: щось сталося на станції. З’явилася шалена кількість автобусів до столиці, на дорогах стояли військові з дозиметрами. «Я дивився і думав, що це якийсь пригодницький фільм. У нас зазвичай стояло п’ять чи десять автобусів. А тут – вся площа за автостанцією забита автобусами, автобуси на Київ йдуть щоп’ять хвилин», – говорить Петро Пархоменко.

     

    Дуже скоро до Поліського почали звозити автобуси з людьми з Прип’яті. Їх селили в сім’ях поліщуків. Петро Пархоменко згадує, що серед жителів не було цьому спротиву: «Ми чекали, що зараз і до нас приїдуть. Це навіть було цікаво, але до нас не привезли нікого». 

    Всього до Поліського району перевезли і тимчасово прописали 23 220 людей, 1644 з них потрапили безпосередньо у Поліське.

    Здебільшого у Поліське приїжджали дорослі прип’ятці. Дітей вивезли далі, і батьки не знали, де вони: «На метеостанції було постійно ввімкнене місцеве радіо, і годинами йшли повідомлення про те, що хтось когось шукає. Я собі уявляв, що, напевно, колись у війну було подібне. “Діти такі-то перебувають у такому-то селі, шукають таких-то”. І це було трохи… моторошно».

     

    Коли прип’ятців привезли до Поліського, влада намагалася влаштувати тут справжнє свято життя, як його розуміло партійне керівництво. Наприклад, щодня проводили дискотеки, хоча раніше вони були тільки у вихідні та п’ятницю (на одну з таких і не потрапив 26 квітня пан Петро). Надзвичайно популярна на той час прип’ятська дискотека «Едісон – 2», яка створювала яскраві шоу і гастролювала по всій Україні, тоді на певний час оселилася в Поліському. Часом звідти музиканти виїжджали в населені пункти поблизу. «Ми жили в будинку культури в Поліському. Апаратура в одному боці, а в іншому ми жили-ночували», – розповідає колишній керівник дискотеки Олександр Демідов10. Він називає ці вечірки «шматком цікавого життя».

     

    «Майданчик дискотеки був у парку неподалік дороги на Прип’ять, якою безперервно рухалися колони техніки, зокрема військової. Враження сюрреалістичні: молодь веселиться, а в полі зору – колони техніки, які рухаються на станцію і звідти», – пригадує Петро Пархоменко. 

     

    Крім того, до аварії в Поліському проводили масштабну антиалкогольну кампанію, тож купити спиртне можна було лише в одному магазині. А от після вибуху і переселення жителів Прип’яті до цього ставилися більш м’яко: вино каберне з’явилося в кількох закладах і користувалося шаленим попитом.  

     

    Поліщуки згадують про значний дисонанс між тим, що вони бачили на власні очі, і тим, про що йшлося у газетах. Внаслідок нестачі достовірної інформації, відсутності даних і їх тлумачення, замовчування початкових реальних масштабів аварії, страху перед радіацією та на фоні загальної недовіри до повідомлень з офіційних джерел і преси, у багатьох мешканців почала з’являтися тривога. Це відчули й місцеві представники КДБ. В тогочасних архівних документах11 йдеться про «панічні чутки», «назрівання групових негативних проявів». Населення Поліського району «порушувало питання про отримання компенсації за надання евакуйованим житла, постелі тощо». Пізніше побоювалися, що прип’ятці «привезли» на собі радіацію, і це нашкодить здоров’ю дітей. (Евакуйовані з Прип’яті, втім, доволі швидко роз’їхалися: у Поліському для спеціалістів-атомників не було багато роботи за професією.)  

     

    Щоб зменшити рівень занепокоєння, місцеві представники комуністичної партії «вжили заходи з посилення ролі засобів масової інформації й інших форм роз’яснювальної роботи, забезпечення радіаційної безпеки населення». З КДБ рапортували, що ситуація «зберігається нормальна». Наприкінці травня 1986 року в інформаційних довідках комітету12 ледь не щодня вказували: «панікерів не виявлено». 

     

    Однак місцеві жителі кажуть, що невдоволення не вщухало. «Якось приїхали найвищі чиновники, тоді, здається, Легасов був, – пригадує Петро Пархоменко. – Прийшов настільки великий натовп людей – була заповнена вся площа перед будинком культури. Зробили трансляцію. Чиновники, які там сиділи, говорили: “Тут можна жити, ми зробили дезактивацію, можна їсти полуницю”. А люди наші кричать: “То привези сюди своїх дітей, хай вони п’ють молоко і їдять полуницю”».

     

    Особливе враження на жителів справило те, що чимало чиновників, представників партійної номенклатури та лікарів вивезли свої сім’ї до родичів, щойно дізналися про аварію. Також поліщуки обурювалися через невелику доплату за роботу в забрудненому середовищі. Зокрема, через кордон, у білоруській Наровлі, отримували доплату 100% заробітної платні. Тим часом у Поліському вона становила 25%12 (ці доплати в народі називали «гробові»). 

     

    Розмови про виселення Поліського почалися ще з перших місяців після аварії. Зокрема, згідно зі звітом КДБ від 16 травня 1986 року12, у Поліському районі посилилося радіоактивне забруднення, «у зв’язку з чим не виключена можливість евакуації смт Поліське». У наступні роки відбулася ціла низка зустрічей за участі науковців та місцевого партійного керівництва та активістів, на яких обговорювали ситуацію в Поліському, суспільне невдоволення та ймовірне виселення жителів. 

     

    Щоб стабілізувати ситуацію і зменшити радіаційне навантаження, залучили колосальні ресурси. У містечку кілька разів змінили асфальт, вивезли верхній шар ґрунту, оновили покриття дахів будинків, провели новий газо- і водопровід. Бригади з усієї України і найближчих республік СРСР змінили 1500 дахів і зняли кількасот тисяч кубометрів землі12. У 1988 році почали будувати нове житло для мешканців Поліського. Квартиру мав отримати і вчитель фізкультури з Поліського Дмитро Дмитрович Герасименко з сім’єю. 

    Дмитро Герасименко

    Усі ці заходи повинні були заохотити жителів Поліського – особливо молодь – залишитися в містечку і запевнити їх, що тут безпечно. Такі дії справді допомагають убезпечитися від впливу радіонуклідів. «Радіонукліди містяться на частинках пилу, що випали на поверхню ґрунту. Забираємо радіонукліди – зменшуємо дозу, знижуємо небезпеку для людей. Все, що знижує дозу, є виправданим і вартує того, щоб бути зробленим. Наразі небезпечними є радіонукліди, що потрапляють у рослини з поверхневого, так званого орного, шару ґрунту, де, в основному, міститься коріння рослин. Ті нукліди, що мігрують глибше, вже не є такими небезпечними для нас. Можна уявити собі, що вони – як пил, заметений під килим. Радіонукліди з глибоких шарів не потрапляють у продукти харчування (а, отже, у тіло людини) і не спричиняють додаткового підвищення дози опромінення», – пояснює Катерина Шаванова.

     

    Варто зазначити, що є звіти12 про не надто якісну роботу стосовно деяких заходів дезактивації. Зокрема бракувало техніки, а процеси варто було б автоматизувати. Як наслідок, наприклад, подекуди ґрунт збирали недостатньо ретельно, а потім не знали, куди його утилізувати. 

     

    Проте після таких масштабних фінансових вливань стало очевидно, що поліщуки залишаться на своїх місцях. А 2 березня 1988 року перший секретар Поліського РК КПУ Микола Приймаченко заявив: відселення не буде12

    «Відтоді я вже не їду до Хабного»

     

    Існує дві концепції впливу іонізуючого випромінювання. Вони співіснують паралельно, і поки що в науковій спільноті не дійшли остаточної згоди щодо переваги однієї з них. Перша – порогова13 (саме нею наразі послуговуються розробники правил радіаційної безпеки) – передбачає, що вплив радіації на здоров’я відчутний тільки після того, як організм отримує певну дозу опромінення. Друга концепція – лінійна14 – стверджує, що умовно безпечних доз не існує, і що більше іонізуючого випромінювання отримав організм, то більший ризик для здоров’я. 

     

    Та навіть визначення порогу і норми у цьому випадку – питання досить умовне. «Штучні радіонукліди – цезій, стронцій, йод – з’явилися в довкіллі у 1945 році (після ядерного бомбардування Хіросіми і Нагасакі – прим. ред.). А після аварії ухвалили закон про радіоактивне середовище. От хоча б цезій. Норма була нуль, а стала – 37 тисяч бекерелів на один квадратний метр. 37 тисяч розпадів за секунду на одному квадратному метрі вважалося нормою. А в 2014 році цю норму змінили до 185 тисяч бекерелів на квадратний метр. Це теж вважається нормою, – пояснює Микола Лазарєв. – Вся Україна забруднена тією чи іншою мірою». 

     

    Пан Микола додає, що для непорогової концепції є правило: що менше, то краще. Потрібно, щоб було настільки менша доза, наскільки це можливо, враховуючи соціальні та економічні умови суспільства: «До прикладу, норма радіаційного забруднення молока в Україні – 100 бекерелів на кілограм, а в Японії – 50. Так сталося, тому що в Японії можуть безболісно зменшити рівень забруднення за рахунок втручання в процеси виробництва. Можливо, через кілька років їм вдасться зменшити, наприклад, до 20».  

     

    Хоч би яка концепція зрештою виявилася правильною, ймовірно, аварія не минула безслідно для здоров’я мешканців Поліського. В одній із довідок КДБ за 1987 рік12 йдеться про те, що в поліщуків, які перебували в Поліському районі в перші дні аварії, ростуть темпи захворювань щитовидної залози. А на обліку в Київському радіологічному центрі перебували близько 700 дітей з Поліського району. Однак скільки з них проживали безпосередньо в Поліському, достеменно не відомо. 

     

    «Радіонукліди випромінюють іонізуюче випромінювання, яке порушує структуру молекул нашого тіла. Залежно від кількості такого випромінювання, тобто дози, можуть розвиватись різні хвороби. Дози, які можна отримати в неаварійних ситуаціях, не спричиняють розвитку променевої хвороби. А ось підвищити ймовірність розвитку раку можуть. Статистично достовірно доведено, що аварія на ЧАЕС підвищує ймовірність настання раку щитоподібної залози. Але більші дози можуть викликати й інші види онкологічних захворювань. А ще більші – променеву хворобу», – розтлумачила Катерина Шаванова. 

     

    Попри те, що найчастіше говорять про небезпеку впливу ізотопів цезію та стронцію, – і це справді становить значну небезпеку – одними з найбільш згубних для жителів Полісся були радіоактивні ізотопи йоду. «Річ у тому, що наш регіон – ендемічний щодо низького вмісту йоду у продуктах харчування, а це означає, що, який би не з’явився йод, організм буде використовувати будь-який ізотоп, зокрема радіоактивний. А радіоактивний йод накопичується в щитоподібній залозі, спричиняючи її рак», – розповідає Катерина Шаванова. 

     

    Микола Лазарєв каже, що найбільш небезпечний з точки зору біологічного впливу йод-131, але за рахунок швидкого розпаду він не залишається в довкіллі надовго: «Він має період напіврозпаду вісім діб. А в радіобіології прийнято, що радіонуклідом можна знехтувати, якщо пройшло 10 періодів напіврозпаду. 80 діб – і йод зник. Тобто до вересня радіоактивних ізотопів йоду не було. Якщо людей не відселили з першої доби, перших тижнів, то люди отримають 100% радіоактивних ізотопів йоду». Поліщуки згадують, що влада не проводила йодної профілактики у містечку, і це було одним із факторів, який викликав загальне обурення. 

     

    Більша частина радіонуклідів з викиду станції розпалася протягом першого року, а з решти найбільшу небезпеку становить цезій-137, період напіврозпаду якого – 30 років15. Дуже великі дози цього ізотопу можуть спричинити променеву хворобу, а також підвищити ризик раку16. Однак колишнє Міністерство України з питань надзвичайних ситуацій підрахувало17, що з часу Чорнобильської катастрофи і до початку 2000-х років площа, на якій рівень цезію-137 повернувся до доаварійного, збільшилася на 78 тисяч квадратних кілометрів. На Поліссі, як і в переважній частині регіонів України, за даними державного моніторингу, населення отримувало переважну дозу радіонуклідів через споживання продуктів з їх підвищеним вмістом. «Було зрозуміло, що основна небезпека – це трофічний ланцюг: ґрунт – рослина – тварина – людина», – стверджує Микола Лазарєв.

     

    Однак населення ще пам’ятало післяаварійну паніку, виселення сусідніх сіл та раптові хвороби. Тож чимало мешканців Поліського ставилися з недовірою до висновків науковців щодо зменшення рівня радіації й порівняної безпеки проживання на цій території. 

     

    Напруга наростала з 1986-го і, здається, ніби вибух протестів був лише справою часу. У 1988–1990 роках люди почали виходити на вулиці Поліського. На одній із «партійних» демонстрацій 1989 року з’явилася екологічна колона: люди несли плакати, на яких були вказані виміри радіаційного забруднення, скандували вимоги про справедливе ставлення, а також – виселення. Ростислав Затхей, один із організаторів протестів, який працював в місцевій аптеці, розповідає, що вимірював рівні цезію, стронцію та плутонію в Поліському, які, за його словами, суттєво перевищували норму. Він не довіряв показникам, які оприлюднювала влада, і стверджує, що вони навмисне занижені. Пан Ростислав пригадує, що підвищений рівень радіації ще у 1989 році був поблизу поліського дитячого садочка «Дружба», і його окремо знезаражували. 

     

    Однак Микола Лазарєв наполягає, що в 1991 році у Поліському вже не було протипоказань щодо проживання. Він заявляє, що наукова спільнота не рекомендувала виселення містечка. «Поліське придатне для безпечного проживання. На території Поліського можна розвивати сільське господарство з продукцією, яка є з точки зору радіології доброякісною. Є населені пункти на Рівненщині й Волині, де ґрунти до сьогодні не дозволяють отримати чисту продукцію. Там вміст цезію в продуктах тваринництва (молоці, м’ясі) і тим більше – в лісових ягодах в рази перевищує нормативи. А в Поліському в 90-х роках молоко відповідало державним нормативам». 

     

    Розповідь Миколи перебиває Діна, дружина Дмитра Дмитровича: «Краще було відселити і зберегти право на повернення й інфраструктуру. А в нас що робиться? У нас ось – Поліське».

     

    У 1990 році з Поліського виселили 850 сімей18. А в 1991 році його внесли до списку населених пунктів, які перебувають в зоні безумовного відселення19.

     

    На відміну від зони відчуження, із зони безумовного відселення людей перевозили не одразу: це тривало роками. Окрім безумовного (або обов’язкового), є ще зона добровільного відселення (де жителі не зобов’язані покидати домівки, хоча їм дають таку можливість), а також зона посиленого радіоекологічного контролю20. Міста й села на Поліссі «приписували» до певної зони залежно від рівня забруднення.

     

    У перших трьох зонах заборонене будівництво нових або розширення старих підприємств, а також чимало іншої економічної діяльності. У зоні безумовного відселення не мало залишитися жодного мешканця, а в зоні добровільного відселення люди, з одного боку, можуть залишатися вдома, а з іншого – не мають тут жодних перспектив. 

     

    У 1998 році в Поліському ще працювала лікарня, на ринок привозили продукти. А в 1999 році воно зникло з карти України.

    «Ще ніхто не чув, щоб у Хабному траплялися вбивства чи грабунки. Ну, а те, що тут нещодавно був невеличкий погром, то грабували ж тільки під час погрому, а де тепер нема погромів?» 

     

    Йдучи влітку Поліським, часом можна навіть не помітити, що колись тут було містечко. Головна вулиця стала напівзарослою стежкою, а щоб дістатися до однієї з колишніх церков, треба пробиратися крізь кропив’яні хащі. Із незруйнованих будівель – колишня пожежна частина, будиночки лісників і кілька хат. Зараз сюди часто приїжджають тільки Дмитро Дмитрович та Діна.

     

    Пана Дмитра вважають єдиним офіційним поверненцем (або ж самоселом) Поліського. Їхню сусідку, 96-річну бабу Юзю, кілька років тому діти забрали до міста. Решта поліщуків збираються тут щороку на поминальні дні та Покрову – провідати могили рідних. Хата Дмитра Дмитровича – такий собі острівець життя для них: вони приходять на ґанок, можуть переночувати, «влаштовують посідєлки», як каже пан Дмитро. «Душа болить у людей», – зізнається він.

    – Чому ви сюди повернулися? – Додому.

    Поліське не виселили негайно. Протягом 90-х років тут ще жили, чекаючи на свої квартири і будинки або просто не маючи бажання залишати містечко. Деякі старші люди доживали в Поліському віку, а решта рік за роком покидали домівки. Багатьом доводилося виселятися з нових квартир – саме тих, які для них побудували після Чорнобильської аварії. Щойно в’їхавши, виселився і Дмитро Дмитрович. Він згадує, що здавати квартири змушували в ідеальному, наскільки це було можливо, стані – аби, в разі чого, квартири були придатними для життя: «Я не міг виїхати, поки не побілив кухню, сусід – поки не вкрутив лампочки». А зараз п’ятиповерхівка, у якій була розташована його квартира, де-не-де поросла деревами. 

     

    Щойно почалося відселення, з’явилися люди, які вирішили отримати з цього процесу зиск – хоч би й невеликий. Розграбували меблеву і швейну фабрики, сільгосптехніку, з пам’ятника чорнобильцям зняли мідний дзвін. Газові труби, які проклали після аварії, теж повикопували. «Де найменше в світі пролежали газові труби, то це в Поліському», – жартує Петро Пархоменко. 

     

    «Були “бригади”, які збирали все, що бачили. Були ті, які збирали фрукти, а потім їх вивозили й продавали. А були й такі, які розбирали будинки», – додає він. 

    Так зараз виглядають квартири, які отримали поліщуки через кілька років після аварії.

    Попри те, що містечко зникло з карт, перед першим травня сюди, ніби за інерцією, приїжджали комунальники з райцентру білити бордюр на дорогах, які ще залишилися. Насамперед – перед пам’ятником героям Другої світової, який стоїть якраз навпроти залишків пам’ятника чорнобильцям. Зараз побілка добряче облущилася. «Це перший рік, що нікого не було», – каже Дмитро Дмитрович.

     

    Одне із багатьох питань, які досі залишаються без відповіді: чому Поліське не захистили від грабунків, а сусідні Народичі – містечко, яке теж належало до зони безумовного відселення і було виселене, як Поліське, збереглося значно краще, і випадків мародерства там було істотно менше, що дозволило місцевим з роками повернутися до своїх домівок. Зараз там живуть21 понад дві тисячі людей, працюють два дитсадки і школа. Версій багато – від підкупу охорони Поліського до агресивної небайдужості кількох самоселів, які так і не виїхали з Народичів. Але що з цього правда – і чи правда взагалі хоч щось – вже, ймовірно, неможливо дізнатися. 

     

    Тим часом поліщуки обживалися на нових місцях. Більшість переїхала у Переяслав, Березань та Баришівку. Населені пункти для того, щоб почати нове життя, можна було обрати зі списку. Дехто намагався отримати житло поблизу Поліського, хтось виїжджав подалі – до Львова, Харкова чи на Закарпаття. Хтось згодом продав отримане житло і повернувся до навколишніх не виселених сіл, аби бути ближчими до дому. За підрахунками колишнього голови Поліського райвідділку міліції Броніслава Андрієвського, поліщуки переселилися в 17 областей України і 16 районів Київської області. 

    Вулиця, яку побудували для переселенців з Поліського у Березані. Фото Петра Пархоменка.

    У деяких місцях, як-от в Березані та Переяславі, для поліщуків побудували нові хати. Але так було не завжди. Часом їх селили у квартири, які мали отримати місцеві, що чекали на житло роками. «У Фастові й у більшості міст видавали квартири, спеціально ніхто не будував. Ці квартири будувалися для міста. Їх забирали в людей, які майже готові були вселитися. Тому вікна нам били на першому поверсі і на двері плювали. Їх теж можна зрозуміти. Напевно, не два місяці люди чекали житла, а тут – нате, приперлися», – пригадує Дмитро Дмитрович.  

     

    Катерина Юхименко, вчителька початкових класів, у фільмі «Поліські тенета» зізнається: «Всі казали на нас “чорнобильці”. І зараз кажуть “чорнобильці”».

     

    Коли говориш з поліщуками про їхнє рідне містечко, наскрізно простежується туга. «Болить душа», «печаль», «жаль» – такими словами описують вони свої почуття. Здобувши рішення про виселення, якого вони так довго прагнули, чимало з них не знайшли щастя на новому місці. Зараз колишні жителі Поліського створили музей свого району в Переяславі, встановили пам’ятник і, за словами Броніслава Андрієвського, видали 27 книжок, пов’язаних з містечком.

     

    Радіоеколог, завідувач науковим відділом Чорнобильського заповідника Денис Вишневський стверджує, що до нього часто звертаються нетутешні підприємці з пропозиціями відновити повноцінне життя людей на цих територіях. 

     

    У світі справді існують випадки, коли мешканців повертають на забруднені раніше місця. Так роблять, зокрема, з постраждалими від вибуху на атомній станції Фукусіми. Влада Японії зберегла комунікації та інфраструктуру. Перед поверненням виконують заходи з очищення території, вводять спеціальний режим харчування – тільки продуктами, що завезені з незабрудненої території тощо; потрібно, щоб додаткова річна доза людей, що живуть на забруднених територіях, не перевищувала ліміту в 0,3 мілізіверта на рік, пояснює Катерина Шаванова. 

     

    Але і самі поліщуки, і науковці впевнені: з Поліським наразі це вже неможливо. «Не поїде вже ніхто, це тільки розмови. Це ностальгія», – впевнений Дмитро Дмитрович.  

    «Тут був напис: “Моє рідне Поліське, повернись до життя”. Стерся»

    Денис Вишневський впевнений, що краще залишити виселену зону природі. Він вказує на зруйновану інфраструктуру, відсутність перспективи і роботи для потенційних жителів. Зате за відсутності людини з’являється унікальна фауна: «Вийшов каву попити орнітолог на ґанок в місті Чорнобиль – побачив два рідкісних види птахів».

     

    «Коли я починав займатися самопоселенцями, у 2004–2005 роках, їх було 300 чи 400, – згадує Вишневський. – Зараз їх 100 з гаком, їхній середній вік – 82 роки. Ось і вся бухгалтерія». 

    «Якщо ви приїхали в Хабне, ви мусите бути хабенським»

     

    Через сто років після того, як Шолом-Алейхем написав оповідання «Хабне»22, людина перестала бути тут господарем. «Хабенським» тепер відчути себе непросто. Головні мешканці містечка сьогодні – олені, кабани, кажани й ціла низка дерев та кущів. З двох каналізаційних отворів посеред площі ростуть дуб і береза. 

     

    Тваринний світ пристосовує до своїх потреб інфраструктуру, яка колись була призначена для людей. Птахи почали використовувати багатоповерхові будинки як аналоги скелястих ландшафтів. Кабани і коні Пржевальського, кажани і борсуки сплять у колишніх хатах євреїв, українців і поляків. 

     

    «Тварини люблять сільські населені пункти, – пояснює Денис Вишневський, – тому що там дуже багато яблук, груш, горіхів. Цього, наступного місяця (у серпні–вересні – прим. ред.), до початку жовтня лосі, олені, дикі свині прийдуть в ці колишні населені пункти. Ми поставили фотопастку під яблунею на покинутій фермі. І побачили, що всі тварини ходили їсти яблука: коні, лосі, свині, олень приходив, єнот. І навіть вовк їв яблука: став навпроти камери і чавив. Це було відкриття, бо вовк не травоїдний. Але все ж таки це джерело вологи, мікроелементів». 

    Зруйнований пожежами ліс дорогою до Поліського.

    Науковці перетворюють зону, з якої відселені люди, на велику лабораторію під відкритим небом, масштабний науковий полігон. Зараз Чорнобильський радіаційно-екологічний біосферний заповідник – найбільший в Україні. Навіть пожежі, які останніми роками охопили чорнобильську зону, стають важливими у дослідженнях. На місцях, що постраждали від вогню, можна вивчати, як розвиваються території після великих пожеж (вже зараз тут ходять, до прикладу, рисі). А це корисно у контексті досліджень змін клімату. 

     

    Окрім того, є види рослин, які можуть розмножуватися тільки за дуже високих температур: «Сосну Бенкса пхали всюди на Поліссі. Вона крива, і шишки такі самі. Щоб розкрилась шишка, треба, аби температура дві хвилини трималася на рівні 150 градусів. І от сосна Бенкса засіялася в нас. Я бачив її і думав: “О, мабуть, як в Північній Америці”». 

     

    Тепер Поліське – місце природи й науковців. Звідусіль його захоплює ліс. 

    ТЕКСТ: Олеся Павлишин
    Ілюстрації: Каталіна Маєвська, Олеся Павлишин
    Посилання
    Статті