ОСТАННІЙ ПОДКАСТ
Підписуйся на найнауковішу розсилку!
І отримуй щотижневі новини науки і технологій

    Ми під'їдаємо крихти cookies за вами. Навіщо це нам?

    Читати

    Пардон за відволікалочку. Допоможи Куншт бути незалежним!

    Пардон за відволікалочку. Допоможи Куншт бути незалежним!

    Повідомлення успішно надіслано

    Для пошуку
    введіть назву запису

    Технології російського експансіонізму

    00:00
    00:00
    Україна — 05.05.22
    ТЕКСТ: Владлен Мараєв
    Ілюстрації: Каталіна Маєвська
    Ми любимо тексти без помилок. Якщо ви все ж таки щось знайшли, виділіть фрагмент і натисніть
    Ctrl+Enter.
    Технології російського експансіонізму: як москва загарбує території

    Як росія століттями загарбувала території й які методи її експансіонізму? Розповідає Владлен Мараєв, кандидат історичних наук, провідний науковий співробітник Науково-дослідного центру гуманітарних проблем Збройних Сил України, співавтор і ведучий каналу «Історія Без Міфів».

    2014 року Російська Федерація почала проти України неоголошену війну з метою окупації територій, знищення державного суверенітету та проведення тотальної деукраїнізації, тобто зросійщення української нації. Наразі ця війна досягла третьої фази.

     

    Лютий-березень 2014: окупація та подальша анексія Криму із застосуванням військовослужбовців без знаків розрізнення (так званих зелених чоловічків) і без ведення активних бойових дій.

     

    Квітень 2014 – лютий 2022: створення на території України сепаратистських «Донецької Народної Республіки» та «Луганської Народної Республіки», які повністю підконтрольні Кремлю та слугують прикриттям для дій регулярних військ і спецслужб РФ; розпалювання та ведення війни на сході України.

     

    Від 24 лютого 2022 року – повномасштабне вторгнення в Україну (під евфемізмом «спеціальна воєнна операція») збройних сил РФ одночасно з кількох напрямків, із залученням незаконних збройних формувань проросійських сепаратистів, іноземних найманців та з використанням території іншої держави – Білорусі.

     

    Є вислів: усе нове – це лише добре забуте старе. Які технології загарбання чужих територій росія «напрацювала» протягом кількох століть? Що саме з досвіду своїх попередників застосовують сучасні російські керманичі? Ми з’ясуємо це на прикладах із різних історичних епох.

     

    Витоки російського експансіонізму сягають доби пізнього Середньовіччя. Московський князь Іван Калита (1325–1340) був одним із перших, хто вдався до політики так званого «збирання земель». Він та його наступники почали претендувати на всі території, що в різні періоди перебували під владою династії Рюриковичів.

     

    На зламі XV–XVI століть Московське князівство вступило в тривале протистояння з Литовсько-Руською державою (Великим князівством Литовським – ВКЛ), розпочавши експансію на українські та білоруські землі. Хоча в 1494 році сторони уклали «вічний мир», насправді він був таким лише на папері.

     

    Один із пунктів угоди полягав у тому, що московський князь Іван ІІІ зобов’язався не переманювати на свою службу прикордонних удільних князів із ВКЛ та, відповідно, не отримувати сюзеренітету над їхніми землями. Проте не встигло ще висохти чорнило, яким було написано документ, як Москва почала таємно домовлятися з удільними Чернігово-Сіверськими правителями про їхній перехід під її зверхність в обмін на різноманітні преференції. А вже в 1500 році Іван ІІІ оголосив війну ВКЛ під приводом захисту інтересів православного населення, яке буцімто зазнає утисків від католицької церкви.

     

    У той самий час, наприкінці XV століття, починає формуватися українське козацтво. Внаслідок повстання під проводом Богдана Хмельницького в середині XVII століття воно утворило власну державу – Військо Запорозьке, або Гетьманщину. У 1654 році Гетьманщина уклала договір про протекторат із Московією, яка, втім, одразу почала його порушувати заради посилення контролю над українськими землями.

     

    У 1658–1659 роках новий Гетьман Іван Виговський уклав Гадяцький договір про об’єднання з Польсько-Литовською державою (Річчю Посполитою), і занепокоєний московський цар Олексій Романов спробував втримати Військо Запорозьке під своїм впливом. Для навернення Виговського «під високу царську руку» було відправлене 50-тисячне військо князя Олексія Трубецького.

     

    Проте в Кремлі це вважали недостатнім. І під наглядом московських військ поблизу сотенного містечка Варва Прилуцького полку було організовано невелику козацьку раду, де обрали «альтернативного» промосковського Гетьмана – Івана Безпалого.

     

    У Конотопській битві 1659 року проти армії Гетьмана Виговського воювали близько двох тисяч прихильників Безпалого. Разом зі своїми покровителями-московитами вони зазнали тяжкої поразки. Проте факт братовбивчого протистояння затьмарював перемогу Виговського і перетворив її на пролог сумнозвісної доби Руїни: коли Гетьманщина розпалася на кілька частин – кожна зі своїми правителями, яких фактично використовували іноземні монархи у боротьбі за домінування в Україні.

     

    Восени 1708 року на терени Лівобережної Гетьманщини вступила армія шведського короля Карла XII. Гетьман Іван Мазепа, не отримавши від московського царя Петра допомоги в боротьбі зі шведами, кваліфікував цей крок як зраду з боку свого сюзерена і вирішив підтримати Карла у війні. Адже згідно з Коломацькими статтями 1687 року та Московськими статтями 1689 року московське військо повинно було захищати Гетьманщину від іноземного вторгнення.

     

    У відповідь Петро організував одну з перших масованих інформаційних кампаній, що містила водночас ознаки чорного піару, дезінформації та конструювання образу ворога з Мазепи та його однодумців. Україною ширилися маніфести, в яких стверджувалося: Гетьман зрадив царя без жодної на те причини; він прагне віддати Гетьманщину в ярмо до шведів і поляків; воліє запровадити протестантизм або католицтво замість православної віри. Апофеозом цієї кампанії стало проголошення церковної анафемиАнафема – у християнстві відлучення від церкви єретиків (людей, які заперечують догмати або організаційні форми панівної церкви), а також непокаянних грішників із оголошенням довічного прокляття. та привселюдний обряд заочної страти Мазепи.

     

    Другим кроком Петра, спрямованим на утримання Лівобережжя під контролем, став безпрецедентно жорстокий, демонстративний терор. У листопаді 1708 року гетьманську столицю Батурин захопили і спалили царські війська, а значну частину її жителів, зокрема й цивільних, вбили. У травні 1709 року така ж доля спіткала Запорозьку Січ, яка підтримала дії Мазепи.

     

    Убивство мирного населення під час війни тоді траплялося регулярно й здебільшого не спричиняло такого резонансу, як в наші дні, а проте масштаби злочинів московитів вразили тогочасних європейців. Німецькі, французькі, нідерландські газети вийшли із заголовками «Страшна різанина», «Тиранське поводження росіян», «Жінки й діти на вістрях шабель».

     

    Однак Петро усвідомлював, що самими лише репресіями неможливо надійно втримати козаків у покорі. Тому на Лівобережжі інспірували вибори іншого Гетьмана – лояльного до політики царя. Ним став Іван Скоропадський. Наявність альтернативного правителя повинна була розколоти козацьку спільноту та сприяти відтоку козаків від Мазепи до Скоропадського, тобто назад під владу Петра.

     

    У другій половині XVIII століття Російська імперія знищила козацьку державність. Проте не змогла знищити саму ідею української державності, яка актуалізувалася, щойно імперія почала стрімко йти до свого краху.

     

    У 1917 році почався новий етап російсько-українського протистояння. 7 листопада владу в тодішній столиці росії – Петрограді – шляхом збройного перевороту захопили більшовики. 20 листопада в Києві Українська Центральна Рада проголосила Українську Народну Республіку (УНР). Більшовики на чолі з Леніним негайно застосували проти неї технології гібридної війни – дуже подібні до тих, що застосовуватиме російська федерація проти України з 2014 року.

     

    Перша спроба більшовиків захопити владу в Києві вже в листопаді 1917 року виявилася невдалою. Через місяць вони підготували новий збройний заколот. Однак українська влада дізналася про ці наміри та випередила їх: у ніч проти 13 грудня більшовиків та їхніх прибічників роззброїли, під конвоєм відправили на вокзал і вислали в росію. Українська сторона намагалася діяти методами «м’якої сили» та за можливості уникати кровопролиття.

     

    У відповідь більшовицький уряд (Раднарком), який засідав у Петрограді, 17 грудня 1917 року видав «Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Центральної Ради». Формально він визнав право УНР на відокремлення від росії, але водночас висунув до Центральної Ради такі вимоги, які було завідомо нереально виконати. Наприклад, заблокувати пропуск через Україну козацьких частин, які поверталися з фронтів Першої світової війни на Дон, Кубань, Терек, Урал та в інші області (оскільки козацтво було однією з рушійних сил антибільшовицького руху). Рада банально не мала для цього достатньої військової сили, а головне – підтримувала право козаків на державне самовизначення своїх областей.

     

    Одразу після того, як Центральна Рада закономірно відкинула ультиматум, Раднарком ухвалив «вважати Раду у стані відкритої війни проти радянської влади в Росії та на Україні». Це було вельми нестандартне як на ті часи рішення: не оголосити війну державі, а… визнати керівний орган цієї держави в стані війни проти себе. Такий крок дозволяв представити населенню агресивну війну як оборонну. Аналогічно президент рф Владімір Путін напередодні повномасштабного вторгнення російських військ в Україну в лютому 2022 року заявив, що «вся відповідальність за кровопролиття буде цілком і повністю на совісті України».

     

    Далі місцеві більшовики, які мали в Києві та центральних регіонах України дуже скромну підтримку, переїхали на схід, поближче до російських губерній, в Харків – на той час дуже зросійщене і водночас достатньо пролетарське місто. Там 24–25 грудня 1917 року вони організували «Всеукраїнський з’їзд рад», на якому проголосили Українську Народну Республіку частиною радянської росії. У той самий час, коли Центральна Рада в Києві категорично не визнавала над собою зверхність радянської росії.

     

    На підмогу «харківським» більшовикам із росії та білорусі вдерлися червоногвардійські загони під командуванням Владіміра Антонова-Овсієнка та Міхаїла Муравйова. Однак більшовицька пропаганда трактувала цей конфлікт як «громадянську війну в Україні» – між «буржуазно-націоналістичною» Центральною Радою в Києві та «істинно народним» радянським урядом у Харкові.

     

    Після тривалої збройної боротьби 1917–1921 років більшовицькому режиму вдалося тимчасово окупувати переважну частину території України. Проте повністю ліквідувати Українську державність комуністи не наважилися. Маріонеткова Українська Соціалістична Радянська Республіка (з 1937 року – УРСР) продовжувала існувати у складі новоутвореного СРСР.

     

    Надзвичайно симптоматичний приклад радянського експансіонізму припав на початок Другої світової війни. Заради «легалізації» своїх загарбань СРСР застосовував тактику імітації «народного волевиявлення».

     

    У вересні 1939 року сталінський Радянський Союз разом із гітлерівською Німеччиною напав на Польщу та розділив її території. Заради узаконення приєднання земель населених переважно українцями та білорусами регіонів до Української РСР та Білоруської РСР, було організовано вибори до Народних зборів Західної України та Західної Білорусі.

     

    Насправді ж вибори були недемократичні, безальтернативні (висувалися майже винятково прорадянські кандидати), проводилися в умовах тотальної пропаганди й тиску. Наприкінці жовтня 1939 року Народні збори синхронно ухвалили одностайні декларації про входження відповідних територій до складу УРСР і БРСР, які, своєю чергою, були маріонетковими республіками у складі Радянського Союзу. Так сталінський тоталітарний режим намагався імітувати всенародне схвалення своєї агресивної політики, що стала однією з причин початку Другої світової війни.

     

    Буквально через місяць СРСР спробував встановити контроль над Фінляндією. У Кремлі знову переймалися питанням, як виправдати свою загарбницьку війну в очах власних громадян і світової спільноти. Подібно до Гітлера, який 31 серпня 1939 року напередодні нападу на Польщу влаштував Ґляйвіцьку провокацію (інсценування польського нападу на німецьку радіостанцію), Сталін здійснив провокацію в Майнілі. 26 листопада 1939 року радянська артилерія обстріляла власні війська неподалік селища Майніла поблизу фінського кордону. Одразу після цього СРСР заявив, що обстріл провадився з фінського боку, внаслідок чого загинули чотири радянські військовослужбовці та дев’ятеро дістали поранення. Щоправда, імена цих солдатів і офіцерів так ніколи й не оприлюднили. В істориків досі немає певності в тому, що жертви насправді були.

     

    Радянська преса за вказівкою влади негайно заявила про «нахабну провокацію фінляндської воєнщини» та про інші, досі не підтверджені істориками випадки обстрілів і порушення державного кордону. Так було створено класичний casus belli (формальний привід для війни – прим. ред.) – звинувативши фінів і накачавши ненавистю власне населення, Радянський Союз 30 листопада вдерся на територію Фінляндії. Точно такий сценарій путінська росія розіграла 2022 року в Україні. Пригадаймо регулярні звинувачення в обстрілах російської території, що лунали напередодні та під час російського вторгнення.

     

    На другий день війни, 1 грудня 1939 року, радянські війська захопили фінське місто Терійокі. Вже за лічені години радянське радіо повідомило про створення Фінляндської демократичної республіки (ФДР) і проголошення в Терійокі «народного уряду». Цей «народний уряд» одразу запросив СРСР ввести свої війська у Фінляндію. Тут доречно згадати березень 2014 року, коли російська федерація оприлюднила лист президента-втікача Віктора Януковича із проханням до Путіна застосувати російські війська в Україні.

     

    Законний фінський уряд, що перебував у Гельсінкі, радянська пропаганда затаврувала як антинародний і буржуазний. Його діячів назвала «верховодами біло-Фінляндії» (за аналогією з антибільшовицьким «білим рухом» часів громадянської війни в росії) та «лакеями імперіалізму». Вже 2 грудня в Москві СРСР підписав договір про дружбу і взаємодопомогу з фейковою республікою ФДР. А згодом заявив на міжнародній арені, що тільки уряд ФДР є легітимний, а попередній фінський уряд втік із країни.

     

    Це була відверта брехня, і на СРСР чекало покарання – 14 грудня його виключили з Ліги Націй. Фінський народ продемонстрував героїчний опір загарбникам і завдав їм настільки тяжких втрат, що в Москві відмовилися від наміру підкорити всю країну. Війна закінчилася за три місяці. Фінляндія втратила 11% території, але зберегла найцінніше – незалежність. А радянський проєкт Фінляндської демократичної республіки назавжди зник із порядку денного.

     

    Так за понад 500 років московія-росія відпрацювала такі основні загарбницькі технології:

    1. Недотримання міжнародних угод під найрізноманітнішими приводами.

    2. Проведення агресивних інформаційно-пропагандистських кампаній.

    3. Пошук та активна підтримка промосковської опозиції в інших країнах – так званої п’ятої колони.

    4. Провокація внутрішніх конфліктів в інших державах задля їхнього послаблення, створення в цих країнах сепаратистських квазідержавних утворень.

    5. Вторгнення в іншу державу під приводом захисту певної частини населення (православних; слов’ян; російської національної меншини; російськомовних тощо).

    6. Виправдання загарбницької війни інтересами власної оборони (наприклад, необхідністю завдати превентивний удар).

    7. Організація збройних провокацій (часто із жертвами серед власних громадян) заради створення безпосереднього приводу до війни.

    8. Застосування жорстокого терору і масових репресій проти тих, хто чинить опір окупації.

    9. Пошук і заохочення колаборантів серед населення окупованої країни, активне залучення їх на службу та протиставлення силам опору.

    10. Створення маріонеткових урядів та адміністрацій в окупованих державах для «узаконення» власної експансії.

     

    Саме ці технології російська федерація повністю або частково застосовувала протягом останніх 30 років: у Придністров’ї, Чечні, Грузії, Сирії, Україні. Безсумнівно, вона діятиме так і надалі, допоки цивілізований світ не позбавить її цієї можливості.

    ТЕКСТ: Владлен Мараєв
    Ілюстрації: Каталіна Маєвська
    Статті
    Людина
    Від батька до сина: що таке генеалогія і як досліджувати свій рід

    Що таке ДНК-генеалогія і як далеко кожний з нас може просунутися у вивченні свого роду?

    Наука
    Екологічно чиста отрута: уривок з книжки «Зоологічна екскурсія супермаркетом»

    Чому краще утриматися від «дикого» промислу морепродуктів, особливо у водоймах, де цвіте вода?

    Наука
    Передумови приходу диктаторів до влади: Італія, Німеччина, РФ

    Що стало передумовами приходу диктаторів до влади на прикладі фашистської Італії, нацистської Німеччини та путінської росії? Розповідає співавтор і ведучий каналу «Історія Без Міфів» Владлен Мараєв.

    Людина
    Як кожен з нас може подякувати військовим і допомогти їм з адаптацією

    Як змінюється світосприйняття військових і що ми можемо зробити, аби висловити їм вдячність і допомогти в адаптації до мирного життя?

    Біологія
    Не тільки в історії. Який слід залишить війна в наших генах

    Як війни, голод та важкі психологічні травми залишають слід у геномі людини й чи можемо ми на це якось повпливати?

    Космос
    Що таке сонячні плями і чи впливають вони на людей

    Чи можуть спалахи на Сонці та магнітні бурі провокувати погане самопочуття в людей?

    Повідомити про помилку

    Текст, який буде надіслано нашим редакторам: