ОСТАННІЙ ПОДКАСТ
Підписуйся на найнауковішу розсилку!
І отримуй щотижневі новини науки і технологій

    Ми під'їдаємо крихти cookies за вами. Навіщо це нам?

    Читати

    Пардон за відволікалочку. Допоможи Куншт бути незалежним!

    Пардон за відволікалочку. Допоможи Куншт бути незалежним!

    Повідомлення успішно надіслано

    Для пошуку
    введіть назву запису
    Суспільство — 07.09.20
    ТЕКСТ: Роман Кабачій
    Ілюстрації: Каталіна Маєвська
    Ми любимо тексти без помилок. Якщо ви все ж таки щось знайшли, виділіть фрагмент і натисніть
    Ctrl+Enter.
    Тільки для своїх

    Хто носить хіджаб в Україні, як паранджу забороняють у Європі, як у Киргизстані викрадають дівчат і чому вбрання ледь не стало причиною міжнародного скандалу?

    «Це моя невістка, вона нещодавно вийшла заміж за мого сина і ходить у весільному вбранні, їй так подобається, – розповів журналістам з Херсона, Умані та Києва Мавлют Мірсалов, голова громади турків-месхетинців у Білозерському районі Херсонської області. – Але є одна проблема – при мені вона не може говорити, доки я їй не дозволю. Та вона може передати через сина або мою дружину Ізумруд. Строки мовчанки у різних родинах різні». Стосовно одягу, то за правилами ісламу краса дружини – для чоловіка, тобто жінки мають носити закритий одяг – «будь-який одяг, що не прилягає до тіла».1

     

    У кожного свій підхід

     

    Ізумруд ніжно дивиться на невістку: «Вона мені як донька, я свою теж нещодавно віддала». Через 10 днів після весілля родичі невістки їдуть до неї в гості, а ще через 10 днів свекруха разом з невісткою їде до них. Турки-месхетинці – досить закрита громада, розкидана в кількох областях України, і своїх родичів невістка може бачити зрідка. У старійшини є спеціальний «заступник» з невісток, і з ним старійшина вирішує питання шлюбів, підходять до вирішення дуже витримано, аби шлюби були міцними і без розлучень. Дзвоню до Мавлюта уточнити питання носіння хустки: «Носіння хустки починається з 15 років. А коли вийшла заміж, то вже навічно. Має носити її весь час, навіть у домі. Може не носити біля свого чоловіка, і дітей – синів. А біля чужих чоловіків має носити хустку. Це якщо вірний нормальний мусульманин. Серед турків-месхетинців України 90% дотримуються цієї традиції. Ми коли приїхали сюди в 1990 році (село Миролюбівка, до декомунізації Радянське, нову назву вибрали шляхом голосування діти школи – прим. автора), місцеві не сміялися, оскільки поважали наш мусульманський закон. У кожного народу свій підхід – в арабів повністю закривається обличчя, а у нас обличчя відкрите. Волосся може бути видно, але лише скраєчку. Хустка свідчить переважно про те, що жінка заміжня».

    Наречена у Миролюбівці. Фото Катерини Пономаренко

    Сергій Данилов із Центру Близькосхідних досліджень пояснює: «Турки-месхетинці – це одна з найбільш закритих груп, яка зазнала двох депортацій: спершу з Грузії, а потім – втеча з Узбекистану від погромів. У них сильніша групова солідарність, більша заборона одруження за межами громади (донедавна це було взагалі неможливо), більше тих правил і норм суспільної поведінки, які традиційно називають патріархальними – стосовно ролі жінки, гендерних ролей тощо. І вони є найменш урбанізованими з ісламських груп, тримаються переважно сільського типу розселення – в Херсонській, Миколаївській областях і на Донеччині, звідки більшість виїхала до Туреччини – там правила носіння хустки були більш жорсткими, масовими. Якщо пам’ять про Грузію вже дуже стерта, то узбецький тип хусток досить поширений, вони намагаються його відтворювати. Йдеться і про колір, і про спосіб носіння. У Чаплинському районі – Хрестівка, Надеждівка, Балтазарівка – дівчат без хустки майже не можна було зустріти. Це все накладається на складні процеси, релігійну ідентичність на етнічну ідентичність (насправді вони конкурентні). Потужний вплив на месхетинську громаду має Духовне управління мусульман України, які сповідують консервативну і водночас революційну версію ісламу. У них все дуже регламентовано, тож намагаються дотримуватись».

     

    Щодо інших мусульманських груп в Україні, то, на думку Данилова, носіння хустки залежить від їхнього рівня урбанізованості: «Найбільше заборон і обмежень на Аравійському півострові та в країнах Перської затоки. У нас же можемо говорити про такі народи як кримські татари, друга за чисельністю група – це казанські татари, азербайджанці і турки-месхетинці. Значною мірою регуляція одягу жінок у цих етнічних групах залежить не від того, які установки стосовно одягу, покриття голови в країнах походження (чи у кримських татар – відповідно до міфічних колишніх часів), а від способу розселення, згуртованості громади та її здатності контролювати цей порядок серед жінок і нав’язувати правила».

    «Умовно кажучи, більш урбанізовані етнічні групи менш спроможні утримувати групові правила серед жінок, а менш урбанізовані, і, відповідно, більш закриті спільноти спроможні більше контролювати».

    Соціолог Микола Гоманюк із Херсона, автор дослідження про турків-месхетинців, так бачить різниці поміж основними мусульманськими народами: «Херсонські турчанки-месхетинки носять ті ж хустки, що й українські старші жінки Півдня – барвисті “що виїдають очі”, такі випускали ще в СРСР. Молоді турчанки практично хусток не носять. Вони досить секуляризовані, хоч і відносять себе до мусульман, у звичаях і різницях релігійних течій не надто розбираються. Якщо говорити про кримських татар (анклав у Новоолексіївці), то там серед молоді це частіше трапляється, залежно від видозміни руху, до якого належать. Хіджаб носять досить часто, але завжди з відкритим обличчям». Микола переважно контактував із турками-месхетинцями Чаплинського району, хоч і з Мавлютом Мірсаловим також знайомий.

     

    Реісламізація як причина повернення хусток

     

    Серед кримських татар розвиваються інші тенденції, що спричиняють поширення моди на носіння хустки. Про це розповідає Сергій Данилов: «У кримських татар склалася специфічна ситуація в місцях виселення, і вони сприймалися як частина європейців й самі себе намагалися сприймати не як узбеків, хоч від них теж достатньо перейняли – можливо, побутових звичок, кухні, правил. У Центральній Азії, куди їх вислали, вони намагалися отримати освіту, позиціонували себе європейцями, хоч і мусульманами, тому правила носіння хустки більше стосуються реісламізації, яка відбувалася в 1990-х і 2000-х роках, а не національних традицій. 

     

    Звісно, є інтерес до етнографічної культури, підтримки етнічної ідентичності, частиною якої для кримських татар є їхня мусульманська спадщина. Вона, зокрема, регламентує одяг. І тут не йдеться про строї, які були 100 років тому – їх радше сприймають як концертний елемент, частину свята, обряду, а не як частину щоденного вбрання. Ця реісламізація стала важливішою за етнічну культуру, коли з’явилися у ісламському русі молоді когорти. Турецький вплив був мінімальним, радше поява «Хізб ут-Тахрір» (міжнародна організація, котра бореться за відновлення справедливого ісламського стилю життя, заборонена в кількох країнах, в зокрема в окупованому Росією Криму), поява салафітських груп (ісламського вчення просвітницького спрямування) тощо. І поповнювали їх молоді кримські татари, це такий собі кримськотатарський феномен. У Туреччині носіння хустки повернулося доволі пізно (зникати вона почала після реформ європеїзації, започаткованих Ататюрком), із Ердоганом, а в Криму процес реісламізації почався раніше».

    День хіджабу в Запоріжжі

    Мода на носіння хустки перекидається навіть і не на мусульманок. У Запоріжжі провели День хіджабу, його організаторка Ніяра Мамутова, голова кримськотатарської ГО «Анаюрт» розповіла: «Хочемо звести воєдино всі народи, показати їхні різноманітні елементи одягу, як вони їх вживають у повсякденному вбранні, національному, у весільних та вечірніх сукнях». А учасниця майстер-класу з пов’язування хіджабу Олена Мельникова написала відгук2 про це у себе на сторінці в соцмережі:  «Це було чудово й дуже цікаво. Ішли <…>, щоб ближче обізнатися з мусульманською культурою, бо в нас багато друзів-мусульман, і, звичайно, навчитися гарних способів вив’язування хустки. Щось таємниче є в цьому хіджабі. З’являється відчуття тепла й затишку. Убралася в нього — і рухи тіла стали м’якшими, відчула, як у мені прокидається давно заснула жіночність. Побачила кілька варіантів <…> — із задоволенням користуватимусь у повсякденному житті». Натомість журналістам запорізького телеканалу Олена прокоментувала3 так: «Мені було дуже цікаво навчитися пов’язувати хіджаб. Це дуже красиво і дуже жіночно. Я навчилася це робити і буду вдягати і ходити по нашому місті, хоч я і православна». Як відомо, у православних звичка одягати хустку за релігійних потреб залишилася лише у вході в храм.

     

    Хустці бій

     

    Проте, як відомо, носіння хустки не в усіх країнах сприймається лише позитивно. Наприклад, Німеччина фактично оголосила війну тим,4 хто одягає найбільш радикальний варіант ісламської хустки – паранджу, котра закриває обличчя, залишаючи відкритими лише очі. Колишній шеф-редактор Deutsche Welle Александер Кудашефф заявив: «Паранджа ув’язнює жінку. Це – її призначення. Вона забирає у жінки право на самовизначення, впевненість у собі та місце у суспільстві. Як одяг паранджа суперечить людській гідності та уявленням про рівні права». У Німеччині паранджа заборонена на держслужбі і під час водіння авто. У різних країнах ЄС можна простежити градацію заборон на паранджу.5 Першою країною, де такий закон набув чинності, стала Франція. З 2011 року там заборонено носити в громадських місцях одяг, який приховує обличчя. Подібні заборони діють з 2011 року і в Бельгії. Так само вчинила в 2018 році Данія, де, окрім паранджі, елементи, які закривають обличчя, визнано теж шарфи, капелюхи, великі бороди. У Болгарії в 2016 році запровадили штраф за носіння паранджі в 750 євро. 

     

    Тривалий час війну із хустками в публічних і офіційних закладах вів Киргизстан як найбільш демократична і світська країна в Центральній Азії. Як розповідає Куншту уродженець цієї країни, а тепер український журналіст Ілля Лукаш, «культ носіння хустки існує передусім в релігійно налаштованій частині суспільства. За неї точилася гостра боротьба. Розганяється, звісно, теза, що це упередження чи забобони, але доходить до курйозів і міжнародного рівня. Міністерка фінансів Бактигуль Жеенбаєва була з візитом у Саудівській Аравії в грудні минулого року і на зустріч із принцом вдягла арабську абайю – повністю чорне вбрання, видно було тільки обличчя. Вона пояснила, що зробила це за правилами саудівського протоколу. Їй закинули, що вона могла вдягтися по-киргизьки і не було би проблем –  колишня німецька міністерка оборони Урсула Гертруда фон дер Ляйєн взагалі була вбрана в штани. Киргизький головний убір для жінок називається елечек, він охоплює голову і шию, залишаючи обличчя відкритим (на Півдні шия не закривалася)». 

     

    Спеціалісти-теологи та релігієзнавці вважають, що ханафітський мазхаб (більш демократична школа ісламу, котрої дотримуються у Центральній Азії), не забороняє, а, навпаки, заохочує носіння мусульманами національного вбрання.6 «Кожна нація за ханафітським мазхабом має зберігати свою культуру, свою мову, свій національний стрій, – підкреслює теолог Ермек Бектуров. – Сам Аллах у Корані говорить, що він створив нас різними людьми із різними мовами, щоб ми спілкувались і розрізняли один одного».

     

    Киргизька активістка та борчиня за права жінок Фронбек Кизи обурюється, що релігійне керівництво в країні не сприяє поширенню національних традиційних строїв: «Я три роки пропоную Муфтіяту, Духовному управлінню мусульман вбрати всі медресе (релігійні школи – прим. автора) в національні строї, чому би на це не виділити гроші? Прості мусульманки не в стані купити цей одяг, він дуже дорого коштує». 

     

    Хустки почали витісняти елечеки в радянський час, коли жінок почали виганяти в поле на роботу, і в них було незручно працювати. Особливу війну хусткам оголосили у школах. Ілля Лукаш продовжує: «Ще 10 років тому була пряма заборона носити хустки в школах і університетах. Намагалися штрафувати державних службовиць, якщо вони приходили у хустках на роботу. Потім дійшли до компромісу – неповнолітнім повністю заборонили носити хустки, а у свідомому віці кожен обирає сам. Різні ісламські течії, партії тощо роблять серйозні проплачені піар-кампанії, особливо на Півдні країни, і, власне, кілька років тому заборону носити хустку скасували. Її залишили на розсуд керівництва відповідного закладу».

     

    От як, наприклад, пояснювала своє небажання бачити хустки у школі завучка школи ім. Беруній Ноокатського району Ошської області Ільміра Шакірова: «Ви думаєте, це естетично, коли дівчина сидить, замотана в хустку і нічого не чує? Я би не сказала, що у нас в сільській місцевості дівчата на 100% дотримуються правил сангігієни. Коли ми знімали у них хустки, то бачили, що багато хто з них не причесаний. Вони носять хустки в інтересах іміджу, просто для того, щоб скласти видимість релігійності».

     

    Натомість у прихильників носіння хусток своя аргументація: Бабця учениці ліцею Жибек Асанова сказала журналістам «Фергана ньюз»: «Кому заважає хустка на голові під час занять? Кожна мусульманка має носити хіджаб. І якщо моя внучка носить хустку, то я цьому тільки рада. Якщо заборона не буде скасована, я заберу її з цього ліцею і віддам до іншої школи, де не забороняють носити хіджаб». За правилами мусульман Киргизстану, дівчата мали би носити хустку з 9 років. Проте оскільки держава є світською, мусить працювати суспільний компроміс. 

     

    Хустка як примус

     

    Для Киргизстану величезною проблемою є викрадення дівчат та примусове одруження часто навіть не знайомих між собою «молодят». Не останню роль в процесі викрадання і змушування до заміжжя має біла хустка, яку старші жінки із родини «молодого» намагаються зав’язати на голову викраденій дівчині. «Якщо дівчина її не скине, – каже Ілля Лукаш, – то це вважається згодою на шлюб». 

     

    Азим Азимов, продюсер і блогер зняв короткометражний художній фільм «Ала качуу» («Викрадення», буквально – «хапай і біжи»). Окрім натягування хустки, режисер обіграв інший прийом. Коли дівчина намагатиметься втекти, старша жінка має їй перепинити дорогу, лежачи у дверях – переступити її не можна через пересуд (як варіант, кладуть хліб). Мотивують це тим, що не складеться доля, і дівчина накличе на себе і на своїх близьких всілякі біди. У фільмі Азимова це долається тим, що сусід викраденої дівчини Ажур – Баатир – бере її на руки і переступає через стару.

    Відомим став також документальний фільм «Хапай і біжи» каталонської режисерки Росер Корелли (2017), який сама авторка прокоментувала так: «Дівчата, які самі були вкраденими, беруть участь у викраденні наречених. Фактично цей звичай існує, оскільки самі жінки приймають його, виправдовують, називаючи традицією. Це показує те, як жінки Киргизстану себе сприймають – їхня позиція перебуває під чоловічою. Чоловіки вирішують за них, і жінки це приймають. Жінки не усвідомлюють, що у них є право обрати собі інше життя».

     

    Оскільки, дяки Аллаху, в Україні немає традиції викрадень, хочеться сподіватися, що невістка Мавлюта Мірсалова, яка так і не зронила жодного слова у присутності журналістів, принаймні вийшла заміж полюбовно і за справді коханого чоловіка, а її заміжня хустка буде лиш гарним оберегом, а не символом наруги. 

    Невелика довідка про типи хусток:9

     

    Паранджа. Довге покривало, яке повністю вкриває тіло та обличчя. Проріз для очей в паранджі закритий щільною сіткою – чачваном. Цей вид одягу поширений у Середній Азії та Афганістані.

     

    Шейла. Довгий прямокутний шарф, який вільно обертають навколо голови і кладуть на плечі. Шейли бувають різних кольорів. Такий варіант головного убору найбільш поширений у країнах Перської затоки.

     

    Хіджаб. У ширшому розумінні хіджаб – це будь-який одяг, який відповідає нормам шаріату. Однак у західних країнах хіджабом називають традиційну жіночу мусульманську хустку, яка повністю закриває волосся, вуха та шию і в більшості випадків злегка вкриває плечі. Обличчя залишається відкритим.

     

    Хіджаб аміра. Цей головний убір складається із двох частин. Одна з них щільно облягає голову на зразок шапочки, інша – це шарф у формі рукава, який вдягають зверху, щоб закрити плечі. Саме слово «аміра» перекладається з арабської як «принцеса».

     

    Хімар. Накидка з прорізом для обличчя, яка закриває волосся, вуха і плечі та доходить до талії. Хімар поширений на Близькому Сході і в Туреччині.

     

    Чадра. Довге покривало, що закриває усе тіло з голови до п’ят. Чадра ніяк не кріпиться до одягу і не має застібок, жінка зазвичай сама притримує її руками. Чадра обличчя не закриває, але за бажання жінка може зробити це краєм покривала. Її часто носять у поєднанні з нікабом. Поширена в Ірані.

     

    Нікаб. Головний убір чорного кольору, який повністю закриває обличчя та волосся, залишаючи лише проріз для очей. Нікаб поєднують з іншими видами традиційного мусульманського одягу, наприклад, з абаєю – довгою сукнею з рукавами і без паска. Найчастіше нікаб носять у країнах Перської затоки, Ємені і Пакистані.

     

    ТЕКСТ: Роман Кабачій
    Ілюстрації: Каталіна Маєвська
    Статті
    Промо
    Проєкт інтелект. Воєнний сезон. Епізод 5: NFT та Україна

    Чи можна написати «Проєкт інтелект» на гривні й продати за мільйони доларів як NFT?

    Людина
    Від батька до сина: що таке генеалогія і як досліджувати свій рід

    Що таке ДНК-генеалогія і як далеко кожний з нас може просунутися у вивченні свого роду?

    Наука
    Екологічно чиста отрута: уривок з книжки «Зоологічна екскурсія супермаркетом»

    Чому краще утриматися від «дикого» промислу морепродуктів, особливо у водоймах, де цвіте вода?

    Наука
    Передумови приходу диктаторів до влади: Італія, Німеччина, РФ

    Що стало передумовами приходу диктаторів до влади на прикладі фашистської Італії, нацистської Німеччини та путінської росії? Розповідає співавтор і ведучий каналу «Історія Без Міфів» Владлен Мараєв.

    Людина
    Як кожен з нас може подякувати військовим і допомогти їм з адаптацією

    Як змінюється світосприйняття військових і що ми можемо зробити, аби висловити їм вдячність і допомогти в адаптації до мирного життя?

    Біологія
    Не тільки в історії. Який слід залишить війна в наших генах

    Як війни, голод та важкі психологічні травми залишають слід у геномі людини й чи можемо ми на це якось повпливати?