ОСТАННІЙ ПОДКАСТ
Підписуйся на найнауковішу розсилку!
І отримуй щотижневі новини науки і технологій

    Ми під'їдаємо крихти cookies за вами. Навіщо це нам?

    Читати

    Пардон за відволікалочку. Допоможи Куншт бути незалежним!

    Пардон за відволікалочку. Допоможи Куншт бути незалежним!

    Повідомлення успішно надіслано

    Для пошуку
    введіть назву запису
    Хімія — 26.12.19
    ТЕКСТ: Володимир Саркісян
    Ілюстрації: Каталіна Маєвська
    Ми любимо тексти без помилок. Якщо ви все ж таки щось знайшли, виділіть фрагмент і натисніть
    Ctrl+Enter.
    У неділю рано зілля копала

    Кримінальні отруєння супроводжують людство впродовж усієї його історії. Подейкують, що ще печерні хитруни отруювали списи, встромляючи їх у напіврозкладені туші тварин. Непомітно подряпаний такою зброєю конкурент за місце біля вогнища нібито конав за кілька днів від трупної отрути. Це, вочевидь, лише легенда, бо токсичність птомаїнів надто слабка, щоб завдати суттєвої шкоди людині. Першими отрутами, використаними людиною проти ближнього, були ймовірно речовини рослинного походження. Достеменно відомо, що давні люди використовували отрути паралітичної дії, зокрема сік акокантери, ходродендрону, комміфори.

    Птомаїни – азотовмісні сполуки тваринного походження, що утворюються у процесі гнильного розкладу білків.

    Отрути з античних часів і до сучасності

     

    Антична цивілізація, яка закріпила ієрархічну структуру суспільства, не забула вправ предків. Гомерівська Афіна Паллада, радячи Телемаху розшукати Одіссея, згадує про смертоносне зілля:

     

    «Їздив якось Одіссей на своїм кораблі швидкоплиннім
    Там смертоносного зілля шукати, щоб мідноокуті
    Стріли намазувать ним. Та отрути не дав йому тої
    Іл, бо боявся богів, одвічно над нами живущих.
    Дав її тільки мій батько йому, бо любив його дуже» (пер. Бориса Тена).

     

    Далі у тексті згадки про склад і властивості зевсової отрути немає, хоча давні греки володіли секретами виготовлення отрут і зналися на отруйних рослинах: недарма на місці битви Геракла із Цербером, там, куди текла слина з ікол триголового собаки, виросла отруйна рослина – аконіт.

     

    Свого часу імператор Траян випадково з’ясував небезпеку аконіту і заборонив його вирощувати, однак вважається, що давні греки знали про отруйну і наркотичну дію цієї рослини задовго до Траяна. Його сучасник Плутарх у «Порівняльних життєписах» згадував про отруєння аконітом вояків Марка Антонія. У Давній Греції навіть існувала традиція страти через отруєння, до того ж жертва вживала фатальний напій самотужки. Так був страчений філософ Сократ, який, з огляду на симптоми, випив настоянку болиголова плямистого, яка містить алкалоїд коніїн. Для судових страт вживалися препарати аконітуАконіт–багаторічна рослина родини жовтецевих, медонос; усі види аконітів містять алкалоїд аконітин; пилок і нектар отруйні для бджіл, мед – для людини., болиголоваБолиголов плямистий–дворічна трав’яниста рослина підродини селерових, що містить отруйний алкалоїд коніїн; більшість отрути міститься у корені рослини., блекотиБлекота чорна–дворічна або багаторічна трав’яниста рослина родини пасльонових, містить отруйні алкалоїди гіосціамін та атропін (суміш гіосціаміну і його правообертаючого ізомеру). і навіть опійОпій–висушений сік недозрілих головок маку опійного, що містить до 20 алкалоїдів, з яких токсикологічно значущими є морфін, кодеїн, тебаїн, а також меконова кислота. та стрихнінСтрихнін–токсичний алкалоїд насіння чилібухи, тропічного дерева сімейства стріхнос; іншим алкалоїдом цієї рослини є також вельми токсичний бруцин..

     

    Алкалоїди – гетероатомні органічні сполуки переважно рослинного походження, похідні безпосередньо від амінокислот або через синтез нікотинової кислоти. Утворюються як кінцевий або проміжний продукт біосинтезу. До алкалоїдів також традиційно відносять деякі сполуки, що не є продуктами перетворення амінокислот, але дають схожі реакції із загальноалкалоїдними реактивами, – псевдоалкалоїди. Зараз відомо понад 12 тисяч алкалоїдів.

     

    Цікава історія оратора Демостена, що вчинив самогубство за допомогою отрути у храмі Посейдона. Вдаючи, нібито він хоче написати заповіт, лідер атенян розкусив секретну капсулу, в якій містилась отрута. Після цього сил йому вистачило лише на декілька кроків: він вийшов на поріг храму і помер. Вочевидь, Демостен вкоротив собі віку за допомогою амігдаліну – глікозиду, що міститься у кісточках персика, мигдалю, вишні, сливи. Цей трунок греки запозичили з єгипетських джерел. Відомий напис на воротах храму єгипетської богині Ізіди попереджав: «Не відчиняй, бо помреш від персика». В організмі жертви під дією ферментів амігдалін виділяє одну із найсильніших отрут – синильну кислоту.

     

    Відомий отруйник Давнього Риму Каліґула використовував комбіновані рослинні трунки. За легендою, наступник Каліґули імператор Клавдій І отримав у спадщину цілу скриню отруйних настоянок з детальними сигнатурками, де вказувалася не лише рецептура і доза, а й ім’я жертви. Отрути були привселюдно втоплені у морі, але Клавдія це не врятувало. Подейкують, що він помер, будучи отруєним своєю дружиною Агріппіною Молодшою. Імператор Нерон, що успадкував титул від Клавдія, за допомогою отрути вкоротив життя конкурентові за трон Цезарю Британніку і неодноразово, хоча і безрезультатно, труїв власну матір.

     

     

    Старовинні фармацевти називали сигнатурами етикетки, які прикріплювалися до виготовлених ліків. На цих етикетках не лише вказувалася назва лікарської форми, а й прізвище аптекаря, склад препарату, спосіб прийому. Інша традиційна для фармацевтів назва: пропис. На наших теренах ці назви побутовували аж до виходу в світ році десятого видання «Фармакопеї» – офіційного фармацевтичного довідника (йдеться про Фармакопею СРСР; десяте видання опубліковане у 1968 році, – прим. ред.).

     

    Середньовіччя успадкувало традиції кримінальних отруєнь від латинської цивілізації і ознаменувалося появою нової отрути – триоксиду миш’яку, що був завезений до Європи зі Сходу. Ця отрута, спосіб видобутку якої з мінералів реальгару та аурипігменту приписують Альберту ВеликомуАльберт Великий – німецький католицький теолог, філософ, чернець-домініканець, наставник Томи Аквінського., швидко набула популярності в Італії, Франції і навіть у англійців, які офіційно вважали вживання отрут «нелицарським» способом боротьби за місце під сонцем. Простота й ефективність приготування пекельного зілля зробили миш’як отрутою номер один. Більшість отруєнь, які приписують знаменитим лиходіям середньовічної Європи, здійснені, вочевидь, саме за його допомогою. 

     

    Симптоми і латентний період отруєння миш’яком залежать від дози і способу його введення в організм. Можна вважати, що не лише знаменита пані ТофанаТофана–італійська негоціантка Теофанія ді Адамо, що виготовляла і розповсюджувала отруту серед одружених неаполітанок, що бажали позбутися чоловіків; 1719 року страчена разом із донькою та помічницями., а й папа Олександр VIОлександр VI–папа Римський з династії Борджа, уславився корупцією, непотизмом та жадобою до влади й багатства, заради яких позбавляв життя за допомогою отрут представників духовенства і політичної еліти; попри легенди, помер від пропасниці. і його позашлюбні діти ЛукреціяЛукреція Борджа–герцогиня Феррарська, позашлюбна донька папи Олександра VI, рідна сестра Чезаре Борджа. Батько і брат використовували шлюби Лукреції для політичних вигод, тричі віддаючи її заміж. та Чезаре БорджаЧезаре Борджа–генераліссімус (зрікся сану заради військової кар’єри) і кардинал Папської держави, позашлюбний син папи Олександра VI і Ваноцци ді Каттано., Катерина МедічіКатерина Медічі–королева-регентка Франції на прізвисько «чорна королева», ініціаторка Варфоломіївської ночі та гонінь на протестантів. Уславилася низкою дивних смертей серед свого оточення. та маркіза де Бренвіль’єМарі-Мадлен-Маргарита д’Обре де Бренвіль’є–французька аристократка часів короля Людовика ХIV, яка у змові з коханцем отруїла власного батька, двох братів і сестру заради спадщини. пригощали своїх жертв саме сполуками миш’яку. Легендарні ключі та персні Чезаре, отруйна голка Лукреції, вочевидь, є або апокрифічними вигадками, або їхня дія наставала набагато швидше, ніж це описано в літературі. Миш’як пройшов червоною ниткою через всі Середні віки, Новий час і не втратив свого токсикологічного та криміналістичного значення донині.

     

     

    За легендами, потискаючи руку жертві, Чезаре Борджа впорскував їй під шкіру отруту за допомогою персня з отруєною голкою. В інших його перснях були спеціальні резервуари з отрутою, яку він, пригощаючи гостя, непомітно домішував до напою. Лукреція ж нібито мала спеціальну отруєну голку, якою колола випадкову жертву у натовпі під час народних гулянь заради власної розваги. Джерелом чуток про ці знаряддя вбивства, так само як і про інцест у родині Борджа, був перший чоловік Лукреції Джованні Сфорца.

     

    ХІХ сторіччя ознаменоване масовими відкриттями фізіологічно активних речовинФізіологічно активні речовини–тут: речовини, що впливають на функції організму шляхом залучення до фізіологічних процесів.. Ідентифіковані і класифіковані алкалоїди та глікозиди більшості отруйних рослин: морфін, аконітин (отрута Цербера), атропін, нікотин, стрихнін, резерпін. 1826 року французькі фармацевти П’єр Жозеф Пелетьє і Жозеф Бенем’є Каванту виділили, а 1886 німецький хімік Альберт Ладенбург синтезував отруту Сократа – коніїн. А британський хімік і судовий експерт Джеймс Марш винайшов спосіб визначення миш’яку в трупах жертв, яким і донині користуються судові хіміки. Це нарешті дозволило з’ясувати хімічний склад старих отрут і винайти способи їхнього визначення у криміналістичній практиці. З іншого боку, віра у всемогутність хімії надихнула науковців на створення штучних отрут, які у новітній історії були взяті на озброєння військовими; деякі з них стали зброєю масового ураження.

    Класифікація і джерела отрут

     

    Усі царства природи, що оточують людство, містять отрути. Змії, павуки, комахи, жаби часто озброєні отруйними залозами, які продукують подразливі або навіть смертельні секрети. Герой античних міфів Геракл умочив стріли у жовч Лернейської гідри, щоби рани від них не загоювалися. Шекспірівська Клеопатра приклала до грудей гаспида, щоб той вжалив її на смерть. 

     

    Виявлення отрут тваринного походження в організмі небіжчика – нетривіальна задача, адже людина має схожі або навіть ідентичні схеми біосинтезу. У більшості випадків тваринна отрута є білковою речовиною, виокремити яку серед маси таких самих білків об’єкту дослідження у судово-медичних лабораторіях технічно неможливо. На щастя, таких отрут небагато, а умисні отруєння ними у криміналістичній практиці надзвичайно рідкісні. Майже всі отрути тваринної природи безпечні, якщо їх вживати через рот і немає пошкоджень слизової оболонки.

     

    Царство неживої природи є джерелом мінеральних отрут: сумнозвісного миш’яка і його токсичних «родичів» – сурми та вісмуту. Отруйні й неорганічні сполуки більшості так званих перехідних металів: свинцю, міді, кобальту, срібла, цинку, ртуті, марганцю тощо. Цікаво, що сулема, дихлорид ртуті, – вельми небезпечна отрута, летальна доза якої становить 500 мг. Натомість дихлорид диртуті, так званий каломель, з давніх-давен використовувався у медицині як проносний засіб. Металева ртуть токсична у випадку потрапляння в організм через легені, але геть безпечна, якщо її вжити через рот (перорально).

     

    Царство грибів збагатило зловмисників мускарином (алкалоїд мухоморів та плютків), аматоксинами (пептидніПептиди–органічні сполуки, утворені з амінокислот, що містять групу (–CO–NH–C–); одними з типових представників пептидів є білки. отрути блідої поганки), гельвеловою кислотою (отрута рядовок). У Середньовіччі отруйні гриби були майже обов’язковим компонентом комбінованих трунків.

     

    Безумовним лідером природних отрут є царство рослин. Більшість алкалоїдів міститься у квіткових рослинах, голонасінні набагато безпечніші для людини. Для отруєнь рослинними трунками – алкалоїдами і глікозидами – характерне розмаїття механізмів дії на організм людини: одні є нейротоксинами, інші впливають на серцево-судинну систему, треті вибірково порушують діяльність головного мозку тощо.

     

     

    Глікозиди – органічні сполуки; продукти конденсації цикловуглеводів і стероїдів, алкалоїдів або фенолів. У природі переважно трапляються в обмінних процесах рослин. Деякі глікозиди належать до сильнодіючих речовин, що впливають на обмінні процеси в організмі людини. Найвідоміші глікозиди – амігдалін, строфантин, дигітоксин. Два останні досі використовуються у медицині.

     

    Синтетичні отрути є продуктом хімічної промисловості. Це порівняно молоді, але найнебезпечніші отрути. Деякі з них використовуються у сільському господарстві, як-от пестициди, інші – в промисловості, треті – як зброя. 

     

    У токсикології прийнята загальна класифікація отрут за типом дії. Нервово-паралітичні спричиняють судоми, бронхоспазм, задуху та паралічі. Для шкірно-резорбтивних характерна насамперед місцева дія (опіки, запалення та некроз) разом із загальнотоксичними явищами. Власне, загальнотоксичні отрути викликають гіпоксію, кому, набряк мозку. Принципом дії задушливих отрут є набряк легень. Сльозогінні та подразливі – це зазвичай отрути несмертельної дії. Психотичні ж спричиняють порушення вищої нервової діяльності аж до смертельних випадків. 

     

    Поділ за таким принципом є доволі умовним: реакція організму залежатиме від природи, способу вживання і дози отрути (або парціального тиску отруйних газів і тривалості їхнього перебування в атмосфері). Втім, це здебільшого стосується природних «кримінальних» трунків і побутових речовин, що не призначені для отруєння, як-от світильний або чадний гази. Синтетичні ж отрути, зокрема хімічна зброя, створюються за технічними завданнями, у яких спеціально зазначаються параметри їхньої дії і використання. 

     

    Бойові отрути: від Третього Райху до Сирії 

     

    Вимоги до бойових отруйних речовин (БОР) поділяються на тактичні і технічні. Згідно із першими, від БОР вимагають високої токсичності, що призводитиме до смертельних або тяжких уражень супротивника; багатобічності токсичного впливу, тобто комбінованого впливу на різні органи; швидкості дії або «підступності», тобто наявності безсимптомного періоду дії; стійкості і властивості за різних умов зберігати токсичність; відсутності запаху, забарвлення, смаку отрути та складності виявлення і деактивації, однак, передбачуваності поширення на місцевості за різних погодних умов; здатності проникати крізь одяг та засоби індивідуального захисту.

     

    Серед технічних вимог – дешевизна промислового виробництва та сировини, хімічна та детонаційна стійкість, якомога нижча температура кипіння, здатність розчинятися у воді або утворювати аерозолі тощо.

     

    Серед БОР найгрізнішою зброєю вважають фосфорорганічні речовини, етери фосфорної та фосфонової кислот. Ці сполуки мають здатність вибірково пригнічувати активність ферменту холінестерази, блокуючи проходження нервових імпульсів у нейронах. Ці речовини є типовими нервово-паралітичними отрутами. На відміну від дії алкалоїдних інгібіторів холінестерази, спричинена фосфорорганічними отрутами її блокада є стійкою. Найвідомішим представником цієї групи є ізопропіловий етер фторфосфонової кислоти – зарин. 

     

    Зарин був винайдений хіміками Третього Райху у 1938-1939 роках і досліджувався під шифрами Trilon 144, Trilon 46. Станом на 1945 рік Німеччина мала близько 30 тонн готового для використання зарину і промислові потужності для виробництва 600 тонн на місяць. Ця отрута – безбарвна рідина без запаху – досі вважається одним з найпотужніших взірців хімічної зброї. 

     

    Зарин спричиняє легкі отруєння з одужанням через 4-5 днів вже з концентрацією у повітрі від 0,0002 мг/л (середній об’єм вдиху людини за одну хвилину становить близько 10 л). Тяжкі і подекуди смертельні отруєння трапляються під час дихання повітрям, що містить 0,005 мг/л, впродовж 5 хвилин, отруєння ж дозами 0,02-0,05 мг/л з тією самою експозицією безумовно закінчуються смертю. За таких умов отруєні непритомніють майже одразу, серце зупиняється через 10-20 хвилин. Зарин легко всмоктується і спричиняє смертельні отруєння при потраплянні на шкіру краплі масою 0,002 мг (у 25 разів меншої за каплю з аптекарської піпетки).

     

    Випадків бойового вживання зарину небагато. Іракська армія п’ять разів використовувала його під час ірано-іракської війни 1988 року. Загальна кількість жертв перевищила 5000 осіб. 2004 року також на території Іраку так звані повстанці двічі висаджували у повітря бінарні боєприпаси із зарином; внаслідок цього постраждали четверо військових США.

     

    Найтрагічнішим епізодом стало використання зарину режимом сирійського диктатора Башара Асада проти власних громадян. Під час хімічної атаки на повсталий Алеппо у березні 2013 року від отруєння зарином померло 16 військових та десятеро цивільних. Згодом, у серпні того ж року, війська Асада атакували провінцію Гута; внаслідок отруєння загинули близько 1700 людей, переважно цивільних. І, нарешті, вже на початку квітня 2017 року внаслідок повітряного нападу на місто Хан-Шейхун від нервово-паралітичної зброї загинули 100 осіб, зокрема 20 дітей. Отруєння різного ступеня тяжкості отримали ще понад 300 мешканців міста.

     

    Бойові фосфорорганічні отрути, що містяться в арсеналах найсучасніших армій світу, за токсичністю набагато перевершують зарин. Так, пінаколіловий етер метилфосфонової кислоти – зоман, – що досі є табельною зброєю армії США, приблизно втричі токсичніший за зарин. Фосфорилхоліни й фосфорилтіохоліни, які зазвичай називають V-газами, у 100-150 разів ефективніші й отруйніші за зарин. Будучи малопаруючими рідинами або навіть кристалічними речовинами, ці сполуки не лише можуть використовуватися на полі бою, а й ставати зброєю «тихої війни» спеціальних служб. Досліджуючи речовину, що стала причиною резонансного інциденту в Солсбері, британські експерти дійшли висновку, що отруєння родини Скрипалів було спричинене отрутою нервово-паралітичної дії класу карбонімід-оксифториду фосфору – БОР «Новичок». Попри назву, ці речовини досліджувалися у радянських лабораторіях ще з 1960-х років. Зараз Російська Федерація має в арсеналах десятки тонн цієї отрути.

     

    Отрути в художній літературі

     

    «В той час дозвілля дядько твій підкрався, 

    Сік блекоти сховавши при собі,

    І влив її мені в обидва вуха…

    Здорову кров; так сквасило й мою:

    Вмить чорний струп, як Лазаря, покрив

    Бридкою і смердючою корою

    Мій чистий стан» (пер. Леоніда Гребінки). 

     

    Так привид батька Гамлета розповідає синові про свою смерть від руки підступного Клавдія. Чи мав рацію принц данський, коли повірив привидові? Блекота дійсно є отруйною рослиною і містить алкалоїд тропанового ряду – гіосціамін. Щоправда, дія цієї речовини давно відома людству і полягає зовсім не у згущенні крові. Гіосціамін спричиняє порушення зору, тахікардію й тахіаритмію, за великих доз – оглушення та навіть порушення серцевого ритму й смерть. Втім, розчини гіосціаміну не всмоктуються через шкіру, а під час внутрішнього вживання алкалоїд діє достатньо повільно для того, щоби Гамлет-старший міг не лише прокинутися, а й зарубати зловмисника мечем. Великий англійський драматург або погано знався на тодішній токсикології, або просто назви інших отрут не пасували до розміру вірша.

     

    Натомість французькому письменнику Гюставу Флоберу сучасники ставили у провину занадто реалістичний опис смерті Емми Боварі. Справді, симптоми отруєння триоксидом миш’яку Флобер описав так, ніби сам неодноразово був біля смертного одра отруєних. Письменник навіть не забув про латентний період отруєння миш’яком. А те, що Флобер розтягнув цей час на кілька годин, однак залишив отруту в шлунку Емми, є, вочевидь, художнім прийомом, що дозволив письменникові оживити сцену розмови в домі фармацевта.

     

    Як у практиці справжніх отруйників, так і в авторів детективів миш’як перебуває поза конкуренцією. «У реальному житті люди зазвичай віддають перевагу миш’яку, адже він вельми надійний і його легко придбати», – каже персонаж роману Агати Крісті «Карти на стіл» містер Шайтана. Щоправда, сама королева детективу використовувала миш’як у сюжетах нечасто, віддаючи перевагу стрихніну («Загадковий випадок у Стайлзі»), тубокурарину («Смерть у хмарах»), талію («Блідий кінь») і навіть нікотину («Трагедія у трьох актах»). 

     

    Агата Крісті була професійною фармацевткою і загалом не помилялася ані із дозуванням, ані з симптомами отруєнь. Однак в романі «Сумний кипарис» медсестра О’Брайан подає отруєний морфіном чай і собі, і жертві. Згодом під благовидним приводом вона виходить поза очі свідків і робить собі ін’єкцію апоморфіну. Цей препарат, що має сильні блювотні властивості, справді міг ефективно очистити шлунок від отрути. О’Брайан уникнула б смертельного отруєння, але точно не наркотичної ейфорії, адже морфін з гарячого чаю почав би всмоктуватися в кров лиходійки ще в ротовій порожнині.

     

    Ще одним претендентом на першість у кримінальних романах є ціаністий калій – сіль синильної кислоти. Ця отрута стає у пригоді письменникам, коли за сюжетом смерть жертви має відбутися миттєво. «Можна сказати, що він помер, поки пив», – стверджує персонаж роману Сиріла Гейра «Суто англійське вбивство» доктор Боттвінк. Так само блискавично помирає від отруєння ціанідом випадкова жертва в детективі польського письменника Єжи Едигея «Раптова смерть гравця». Натомість американський письменник Рекс Стаут дає героїні роману «Червона шкатулка» певний час на те, щоби поскаржитися на дивний присмак отруєної цукерки та погане самопочуття, перед тим як померти.

     

    Справді, перебіг отруєння ціанідами залежить від дози отрути. За несмертельних отруєнь симптоми поступово зникають, і отруєний одужує. Від смертельної дози синильної кислоти жертва непритомніє майже миттєво. Додамо, що смак у ціаністого калію гіркий і пекучий, а не «міцний», як на те скаржиться персонаж Стаута, і спричиняє сильну нудоту. Дівчина імовірніше б виплюнула цукерку, ніж з’їла її цілком. Сам ціанід калію запаху не має, він зовнішньо схожий на цукор-пісок і відрізнити його «на око» від інших побутових речовин важко. Запах синильної кислоти, дещо схожий на запах гіркого мигдалю, з’являється лише під час гідролізу ціаністого калію, однак майже половина людей у світі цього запаху відчути не здатна.

     

    Як насправді діагностують кримінальні отруєння

     

    «Понюхавши вуста мертвого, я відчув легенькі кислуваті пахощі і дійшов висновку, що його змусили прийняти отруту. Це знову-таки підтверджував вираз ненависті й страху на обличчі», – пояснює в оповіданні «Етюд у багряних тонах» Шерлок Голмс своєму біографу Джону Ватсону. Викритий Голмсом злочинець зізнається у тому, що справді отруїв свого ворога рослинним алкалоїдом, яким індіанці Південної Америки труять стріли для полювання на звіра. Він каже, що примусив жертву вжити пігулку з отрутою і той невдовзі помер у муках. 

     

    Стрільними отрутами рослинного походження у південноамериканських тубільців були кураре (діюча речовина – тубокурарин) та манцинелла (діюча речовина – фізостигмін). Будь-який з цих алкалоїдів справді міг би призвести до смерті Еноха Дреббера. Втім, летальна доза фізостигміну навряд чи вмістилася би в одній пігулці, а алкалоїди кураре взагалі нетоксичні у випадку потрапляння до шлунку.

     

    Цікаво і те, що сама назва «алкалоїд» означає «схожий на луг», бо ці речовини мають лужні властивості. Отже, Голмс ніяк не міг відчувати від вуст померлого кислий запах, навіть якщо нюхати вуста взагалі був би сенс: адже проковтнута із декількома ковтками води пігулка розчинилася б у шлунку небіжчика. 

     

    Фармацевти і медики тодішніх часів успішно ідентифікували рослинні отрути кільканадцятьма реактивами, які давали характерно забарвлені осади з алкалоїдами різних груп. 1882 року з’явилася фундаментальна праця професора Дерптського університету Ґеорґа Драґендорфа «Якісний та кількісний аналіз лікарських рослин», в якій систематизовані способи виявлення всіх відомих на той час рослинних алкалоїдів. Знаменитим реактивом, що названий на честь Драґендорфа, судові токсикологи та фармацевти користуються і донині. Вельми жаль, що Голмс, чиї знання хімії його друг Ватсон характеризує як «глибокі», так ганебно проколовся у нескладному навіть для помічника провізора питанні.

     

    Сучасна токсикологічна експертиза з часів професора Драґендорфа пішла далеко вперед. Сьогодні кольорові та осадові реакції слугують лише додатковими способами у скринінгу отрут. Головними методами виявлення отруйних речовин є спектрофотометрія та газова і рідинна хроматографії. Принципи цих методів різні: перший базується на унікальності спектрів поглинання, другий – на відмінності термодинамічних характеристик сорбції для окремої речовини. Кожен з цих методів базується на декількох винаходах і відкриттях, які змінили свого часу долю людства. Захоплива і подекуди драматична історія цих відкриттів варта окремої розмови. Зауважимо лише, що обладнання для газової хроматографії у буквальному сенсі «нюхає» аналітичну суміш. Отже, хоча газовий хроматограф і не володіє знаменитим дедуктивним методом й не свариться з інспектором Лестрадом, проте «обнюхує» небіжчика набагато ефективніше за Голмса.

     

    Не слід дорікати письменникам за недостатню точність опису дії або виявлення отрут. Детективний твір не є посібником з криміналістики; його призначення – привернути увагу до моральних аспектів злочину і донести до читача впевненість у невідворотності покарання за злочин. Якщо письменник подужує це завдання, читач пробачить йому будь-які технічні огріхи. 

    ТЕКСТ: Володимир Саркісян
    Ілюстрації: Каталіна Маєвська
    Посилання
    • 1. — Гай Светоний Транквилл. «Жизнь двенадцати цезарей». Москва, «Наука», 1993
    • 2. — Крамаренко В.Ф. «Токсикологическая химия». Київ, «Вища школа», 1989
    • 3. — Франке З. «Химия отравляющих веществ». Москва, «Химия», 1973
    • 4. — Швайкова М.Д. «Токсикологическая химия». Москва, «Медицина», 1975
    Статті
    Промо
    Проєкт інтелект. Воєнний сезон. Епізод 5: NFT та Україна

    Чи можна написати «Проєкт інтелект» на гривні й продати за мільйони доларів як NFT?

    Людина
    Від батька до сина: що таке генеалогія і як досліджувати свій рід

    Що таке ДНК-генеалогія і як далеко кожний з нас може просунутися у вивченні свого роду?

    Наука
    Екологічно чиста отрута: уривок з книжки «Зоологічна екскурсія супермаркетом»

    Чому краще утриматися від «дикого» промислу морепродуктів, особливо у водоймах, де цвіте вода?

    Наука
    Передумови приходу диктаторів до влади: Італія, Німеччина, РФ

    Що стало передумовами приходу диктаторів до влади на прикладі фашистської Італії, нацистської Німеччини та путінської росії? Розповідає співавтор і ведучий каналу «Історія Без Міфів» Владлен Мараєв.

    Людина
    Як кожен з нас може подякувати військовим і допомогти їм з адаптацією

    Як змінюється світосприйняття військових і що ми можемо зробити, аби висловити їм вдячність і допомогти в адаптації до мирного життя?

    Біологія
    Не тільки в історії. Який слід залишить війна в наших генах

    Як війни, голод та важкі психологічні травми залишають слід у геномі людини й чи можемо ми на це якось повпливати?