fbpx
ОСТАННІЙ ПОДКАСТ
Підписуйся на найнауковішу розсилку!
І миттєво отримуй 9 електронних журналів Куншт у подарунок.

Ми під'їдаємо крихти cookies за вами. Навіщо це нам?

Читати

Пардон за відволікалочку. Допоможи Куншт бути незалежним!

Пардон за відволікалочку. Допоможи Куншт бути незалежним!

Повідомлення успішно надіслано

Для пошуку
введіть назву запису
Суспільство — 07.12.20
ТЕКСТ: Роман Кабачій
Ілюстрації: Каталіна Маєвська
Ми любимо тексти без помилок. Якщо ви все ж таки щось знайшли, виділіть фрагмент і натисніть
Ctrl+Enter.
У темноті: мова і культура кримських ромів ченгіне і тайфа

Роми – бездержавна нація, яка проживає практично по всьому світу. Вийшовши декілька століть тому із Індії, вони зберегли пам’ять про неї, проте нерідко для власної безпеки намагалися не особливо виділятися від оточуючого народу, переймаючи його мову і культуру («Я не циганка, я сербіянка», – можна почути від вихідців з Бессарабії.) Тому, для прикладу, група польська рома сповідує римо-католицизм, а руська рома, серви і влахи – православ’я. Натомість крими, або кримська рома прийняли мусульманство. Про них парадоксально більше відомо за межами Криму, проте і в самому Криму продовжує проживати достатня кількість їхніх підгруп. Втім, про усе по порядку.

Гурбети і ромá

 

Нинішні кримські роми – це продукт змішання двох основних груп, одна з яких походить із Сирії і називалася гурбети, і власне рома, предки яких прийшли з території Болгарії і Румунії у Середньовіччі. Про великі поселення ромів у Кафі (Феодосії) і Гезлеві (Євпаторії) писав у 1666 р. турецький мандрівник Евлія Челебі, називаючи їх «ченґенелер». Це тюркська назва циган, котра застосовується щодо них кримськими татарами у формі «ченгіне», відтак їх знають також за цим словом. Це слово є і в назві кримського сорту винограду «ченгіне кара», що означає «циганський виноград», він є різновидом кадаркиКадарка ‒ сорт чорного винограду, який використовують для виробництва червоних вин.. Більшість кримських ромів прийняла іслам у його сунітській версії, як і більшість населення Криму до другої половини ХХ ст. Вони займалися традиційними ремеслами, такими як догляд за тваринами, металообробка та музика. 

Кримські роми-мусульмани на початку ХХ сторіччя

Хоча татарські ченгіне були етнічно відмінні від більшості кримських татар, їхній статус не надто відрізнявся від «автохтонного» мусульманського населення, і вони були тісно інтегровані в місцеві громади – настільки, що до ХІХ століття більшість забули ромську мову і розмовляли кримськотатарською. Сам діалект кримів єдиний на території України і Кубані належав до балканського типу ромських діалектів, натомість на території Криму найбільший вплив на нього справила мова ногаїв – степових киримли.  

 

Гурбети (або тайфа) намагалися підкреслити свій зв’язок із тюрками, проте кримські татари, попри спільність мов і релігії, не дозволяли їм ховати покійників на своїх мусульманських кладовищах, пише етнологиня Маргарита Араджионі. Гурбети були переважно торговцями кіньми, натомість рома мали інші спеціалізації – аюджі (вожаки ведмедів), елекчі – ситочники, халайджі – лудильники, кумишчі – ювеліри та даулджі – музиканти. 

Жінка-тайфа у повсякденному вбранні. Фото: Еміне Зіятдінова.

Також існував територіальний принцип поділу, розповідає «Куншту» каховський історик Януш Панченко. Приміром, – «чорноморські», «гезлевські» (євпаторійські), «кубанлудес» – ті крими, які перебралися на Кубань. Дещо більше можна дізнатися із дослідження російської ромологині Мар’яни Смірнової-Сеславинської, яка зараз живе у Болгарії. Вона пише і про «степовиків», і «перекопців», «керченців», «кефелидес» – феодосійців, «джанкойців», «піщаників» тощо.

Діти кримських ромів біля джерела. Початок ХХ сторіччя

Стати кримами, щоб з Криму вийти

 

Можна сказати, що кримські роми прийшли у Крим, щоб уже там отримати асоціативну назву крими, і окремі їхні групи пішли далі із уже цією асоціацією. Голод 1921 року вигнав частину кримів на Кубань, а голод 1933 і 1946 років спричинив дві хвилі подальшої міграції в Абхазію та Західну Грузію. У 1942 році ще одна хвиля відкочувала у Абхазію, втікаючи від нацистів. Саме там проживають «чорноморці». За даними московського дослідника Вадіма Торопова, особливо тяжким був для кубанських ромів 1933 рік, коли багато з них замерзали в копицях із сіном. 

 

На Кубані мова кримів збагатилася запозиченнями з російської та української (приміром, гхільцес – гільце), а в Грузії – із грузинської. На материковій Україні крими живуть у поясі від Одещини до Харківщини. Приміром, у Каховці вони, за словами Януша Панченка, з’явилися ще в 1920-х і зараз становлять більшість громади: у школі №6, де Януш працює із ромськими дітьми, їх 60-70% від усіх ромів, а загалом громада кримів нараховує у місті близько 300–350 осіб. 

 

В оточенні слов’янського населення крими менше намагаються не виділятися, навпаки, їхня тотожність підкріплюється мусульманською вірою і нерідко власне належність до ісламу для них є ознакою ромськості. Януш Панченко говорить: «Переважна більшість вважають себе мусульманами, але оскільки живуть у православному оточенні, то культура у них мішана – мусульмансько-християнська. Питав дітей, хто ким себе вважає. Із дванадцяти троє сказали, що мусульманами, двоє – християнами, решта – “мусульмано-християнами”». Коли родина віруюча, то по дітях також це помітно. Багато дітей відносять мусульманські традиції до циганських, не відрізняючи релігійний контекст. Запитав у одного учня восьми років про одного з героїв турецького серіалу, чи той герой ром, чи гаджьо (чужинець, не ром – прим. автора), на думку учня. І він сказав, що ром, бо той молився, як ром».

 

У Криму мусульманськість ченгіне певною мірою врятувала їх від ромського Голокосту, оскільки після початкової хвилі масових розстрілів нацистами кілька тисяч ромів були врятовані від вірної смерті завдяки зверненням мусульманського комітету та коригування місцевими адміністраціями записів про них як про татар. 

 

Натомість в 1944 році їх як «татар» разом із киримли вивезли в Казахстан та Узбекистан. Більшість кримських ромів, що вижили, поділили долю киримли. Тисячі людей померли в дорозі, а кримські татари не могли повернутися до своїх домівок до періоду Перебудови. Деякі кримські роми залишили райони насильницького переселення після смерті Сталіна і згодом, наприкінці 1980-х і на початку 1990-х років, повернулися на малу батьківщину. На Кубань частина ромів змогла повернутися майже зразу після депортації і проживала у кількох станицях біля Азовського моря, а також у Новоросійську. 

 

Вадим Торопов зауважує, що депортація спричинила швидше забування мови ромів-кримів, оскільки сама згадка про те, що вони із Криму, заборонялася. Тому їхній діалект майже не вивчався і не фіксувався на папері. «Немає історичного пам’ятника, який би проливав світло на минуле цього народу, воно перебуває у “анде те кеміна” – у темряві», – пише Торопов у своїй праці «История и фольклор крымских цыган».  

Дистанція і сарказм

 

Перебування у вигнанні зблизило киримли і кримських ромів, хоч дистанціювання відчувається досі. Київський етнолог Олександр Рибалко, котрий, працюючи кілька років за одним із проєктів у Сімферополі, проживав у районі Старого міста, де мешкає кілька родин ченгіне, говорить «Куншту»: «Вони не підкреслюють і не афішують свою належність до ромів. Представляють себе як кримських татар. Але коли з ними спілкуєшся, відчуваєш, що “стандартними” чи “канонічними” кримськими татарами їх не назвеш. Мають вони відмінності у побуті, у стосунках, це помічається у ставленні один до одного.

 

Щодо ставлення кримських татар, то впевнено сказати важко, але – як і скрізь – до представників ромських груп існують стереотипи. Крим не є винятком серед інших регіонів. Не скажу, що від усіх, але часто-густо можна було зустріти неагресивні, та таки саркастичні коментарі». 

 

Проте духовний лідер кримськотатарського народу Мустафа Джемілєв не раз вступався за ченгіне. Наприклад, у 2012 році  на конференції у Раді Європи, Джемілєв як представник від України розповів про трагічну долю циган Криму, які значною мірою були врятовані зусиллями кримських татар у роки Другої світової, а після війни депортовані радянським режимом. На прикладі кримських циган, які майже повністю інтегрувалися у кримськотатарське суспільство, а також посилаючись на статус циган у Туреччині, де вони є повноцінними громадянами та беруть найбільш активну участь у культурному та суспільному житті Туреччини, він категорично відкинув наявні у деяких країнах забобони та псевдотеорії про нібито генетичну схильність циган до бродяжництва та старцювання», – повідомила тоді пресслужба Меджлісу.

 

Втім, до ідилії у відносинах між ченгіне і киримли таки далеко. Тетяна Харченко та Еміне Зіятдінова в 2013 році відвідали селище міського типу Новоселівське неподалік Євпаторії, щоб написати репортаж для українського National Geographic. Вони описали ситуацію, коли 16-річна кримська татарка втекла з 22-річним тайфа (гурбетом), щоб вийти за нього заміж. «На початку ХХ століття такий шлюб був майже неможливим або дуже небажаним», – пишуть репортерки. 

Хлопчики тайфа бавляться із курчатком. Фото: Еміне Зіятдінова.

Тайфа є однією з  найменш освічених ромських груп. Харченко і Зіятдінова описують місцевого бізнесмена Сервера Селяметова, у якого в 2013 році було дуже багато худоби, він давав роботу багатьом співвітчизникам, а проте він майже не грамотний, уперше бачив диктофон. І це повсюдне явище. «Причини цього недоліку, перш за все, криються в нерозумінні необхідності отримання якісної освіти, а також у боязні асиміляції і втрати традицій у зв’язку з отриманням освіти. На даний момент крими є одним з малоосвічених циганських субетносів. Чоловіки-крими в середньому закінчують п’ять класів середньої школи, рідше отримують повну середню освіту. Абсолютна більшість жінок-кримок неграмотна і не володіє навичками читання і письма», – писав у 2012 році київський дослідник Анатолій Шевченко у статті «Цигани-крими: проблеми професійної адаптації у сучасному українському суспільстві».2 

Сервер Селяметов. Фото: Еміне Зіятдінова.

Для тайфа головне – це родина, на відміну від киримли, які чимало вкладають в освіту власних дітей. Авторки National Geographic пишуть, що в цьому етносі досі існує звичай показувати простирадло після першої шлюбної ночі. Тайфа характеризуються любов’ю до міцного слівця, і на відміну від ромів-ченгіне їх вважають досить крикливими. А ще вони вміють готувати їжаків, і це не стереотип. 

Поєднані музикою

 

Єдине, що точно поєднує усіх кримських циган, це музика. Олександр Рибалко пояснює: «Те що вони прекрасні музиканти, заперечити чи піддавати сумніву неможливо. Вони не тільки зберегли кримськотатарську музику, а є носіями давньої традиції.

 

Директор Ромської програми Міжнародного фонду «Відродження» Сергій Пономарьов зауважує: «Якщо вірити Ісмету ЗаатовуІсмет Заатов – етнолог, засновник фольклорного кримськотатарського гурту «Крим» та Республіканського кримськотатарського музею мистецтв., що досліджував кримських ромів, саме вони до значної міри “породили” музичну традицію в Криму, яка вже після депортації, молодим поколінням кримських татар була апропрійована і стала вважатися “кримськотатарською”». Адже майже до 1930-х років серед кримських татар була поширена релігійна заборона і, відповідно, вважалося наднепристойним грати на музичних інструментах. Тож ця ніша фактично й була зайнята ченгіне».

 

Якщо в материковій Україні нерідко музиками на весіллях були клезмери – єврейські музики,  то в Криму, за даними, які збереглися, тоді грали роми. Їх запрошували для обслуговування весіль та інших свят. До того ж до них ставилися дуже прискіпливо і вимагали широкого репертуару. Якщо родина, що запрошувала музикантів, була не дуже задоволена їхньою грою, це могло скінчитися не надто приємно для самих виконавців. Могли вигнати з двору і не заплатити. Але оскільки це було їхнє ремесло і заробіток, то вони в цьому були професіоналами і змогли зберегти та розвивати цю музичну традицію. Я сам бував не на одному весіллі і бачив, що музиці приділяється чимале значення. Грають і співають цілу ніч, і репертуар майже не повторюється». Також у мові музик ченгіне збереглося суто музичне арго, подібно до мови українських кобзарів.

 

Натомість крими на Кубані вивчали козацькі пісні українською і російською мовами і виконували їх у станицях.

 

Рибалко познайомився із музичною родиною ченгіне, засновником якої був відомий скрипаль Енвер Шерфедінов, котрого ті, хто цікавиться кримськотатарською музикою, музикою Криму загалом, чули і знають, упевнений Рибалко. Ця родина мала свій колектив «Джезаїр», для популяризації якого Олександр разом із фестивалем «АртПоле» зробили чимало.

 

«Моє знайомство почалося із його внука Рустема Асанова, котрий грає на скрипці свого діда. Він перейняв від діда майстерність і досі розвиває свій талант.

 

В інших груп ромів в Україні, колективи яскраво виражено ромські: це видно з репертуару, сценічних костюмів тощо. Ситуація з ченгіне є іншою. Оскільки їхня віра така ж, як і у кримських татар (мусульмани-суніти), матеріальна культура дуже подібна. Вони значною мірою асимілювалися із кримськими татарами. Вони дотримуються усіх свят, обрядів, правил, якими керується кримськотатарське суспільство у родині, в сім’ї, в роду. Мають такі самі імена. Ромів у інших регіонах України можна відрізнити уже за іменем. Якщо чуємо “Міхай Казимиренко”, то ми вже знаємо, що це ромський поет. Тут складніше, бо вони всі мають переважно мусульманські імена. Зовні виглядають дещо темнішими, засмаглішими – можна здогадатися».

«Східні ворота» та «Джезаїр» 

 

Діяльність «АртПоля» в Криму розпочалася з фестивалю-екскурсії «Східні ворота. АртПоле-Крим», що відбувся в жовтні 2011 року. Для його проведення обрали Бахчисарай: простір міста надихнув митців своєю мультикультурністю, адже у ньому споконвіків мирно співіснували різні народи, культури та релігії.

Своїм прикладом, за словами директорки агенції «АртПоле» Мирослави Ганюшкіної, місто спонукало зібрати там представників різних країн для знайомства з традиційними ремеслами кримських татар та музикою різних епох і народів. У фестивалі брали участь зокрема українці, чехи, поляки, кримські татари, представники грецької громади та ченгіне. 

Рустем Асанов і Роман Кабачій. 2012 рік, Сімферополь.

Саме за належністю до музичної культури ченгіне можна «вирахувати». Олександр Рибалко каже далі: «Багато представників ченгіне не дуже воліють афішувати своє ромське походження, асоціюють себе із кримськотатарською культурою, представляються татарами. Але коли вже маєш близьких знайомих і друзів, то можна почути: “А ти ж знаєш, що вона ромачелька? Вона наша!”» Називають “ромачелі”. З одним відомим у світі музичним режисером, який записує етнічну музику і виставляє в себе на сайті, я їздив по Криму. Шукав одну співачку як представницю ченгіне. Щоби увійти до неї в довіру, я перерахував їй знайомих музикантів, усіх ченгіне, щоб вона мені повірила. А вона навпаки обурилася – чому ви мені ромів тут називаєте? Я не така, я кримська татарка! Врешті все закінчилося добре – вона нам заспівала. Тому щодо чисельності говорити важко: перепису немає, і теж важко провести межу, хто є визнаним ченгіне, а хто вагається».

 

Оля Михайлюк із «АртПоля» продовжувала тримати зв’язок із «Джезаїром» і після окупації Криму Росією. Проте у репортажі для «Української правди» в 2015 році3 вона наводить слова Рустема Асанова про те, що чимало місцевих «перевзулися». 

 

«В ході розмови з’ясовується, що й про мого знайомого подбали – йому запропонували разом з родинним колективом заграти концерт в музеї, присвячений його геніальному дідові-скрипалю. І він погодився. “Теж перевзувся?” – питаю я, і розумію, що у циган це взагалі традиція», – писала Михайлюк, яка провела у домі Рустема ніч перед «референдумом» 16 березня 2014 року.

 

«Мій особистий момент, – розповідає Оля “Куншту” – я була в березні 2014 року в Криму, робила там матеріали для “Української правди”. Так сталося, я не підбирала їх спеціально, що моїми героями були люди різних національностей: євреї, росіяни, кримські татари, українці. Напередодні була у Рустема, він говорив про “АртПоле”, про своє ставлення, про політичні рухи, про те, що нас об’єднує – музика і культура. У ніч з 15 на 16 нам відкрили двері ченгіне – грали музику, було дуже сумно. Я тоді Рустему сказала: “Так сумно, що хочеться танцювати”». 

 

«Він запросив нас на “прокуратуру” (район у Сімферополі, де проживають ченгіне – прим. автора), багато хто переховувався, багато хто зник на той момент, це було насправді складно і жорстко». 

 

Оля відзначає, що «до окупації Криму організувати концерти “Джезаїра” було [там] важко. А вже опісля до них пропозиції посипалися – зробити концерт пам’яті діда, приміром. І мені часами прикро, бо я би хотіла щоби в нашій країні таке відбувалося». 

 

«Те, що Рустем грає, і те, що він називає “старінка” – це, власне, мелодії від його діда. З цією музикою вони виїхали і з цією музикою повернулися. Зрозуміло, що в ній є впливи і взаємовпливи. Проте, як мені здається, у них збережено багато саме ромського», – стверджує Михайлюк. 

 

28 березня 2014 року «АртПоле» організували музичний марафон, у якому кримські мелодії грали різні українські гурти,зокрема «Джезаїр». «Ми вигадали, щоб всі друзі грали в цей вечір музику, присвячуючи її Криму (“ГИЧ-оркестр”, “ДахаБраха”, “Запаска”, “Перкалабські придатки” тощо тоді нас підтримали), а з Криму до нас грали “Джезаїр”», – розповіла Оля.

 

Оля тішиться, що встигла повозити «Джезаїр» по Україні, зокрема на Закарпаття. Натомість кожен день окупації продовжує «перевзування» музик. Скільки є кримських ромів і скільки є їхніх музичних колективів, сказати важко, але саме музика робить їх видимими для кримчан загалом і для України як держави. Перепис 2001 року у Криму зафіксував 1896 осіб, які є представниками «української» та «балканської» етнографічних груп циган.

 

В Україні, поки вона не може впливати на кримів у Криму, намагаються інтегрувати їх в українське суспільство та допомагати у професійному розвитку на материку. Чимало було зроблено з ініціативи Ромської програми Міжнародного фонду «Відродження», локальних ромських ініціатив. За словами Януша Панченка, каховські крими не знають слова ченгіне, що не заважає їм мати духовний зв’язок і пам’ять про вихід «з-за валу» (Перекопа). 

 

Наразі ж, «у темноті» окупації, можемо лиш розвивати знання про ченгіне та їхню непросту історію. 

ТЕКСТ: Роман Кабачій
Ілюстрації: Каталіна Маєвська
Статті