ОСТАННІЙ ПОДКАСТ
Підписуйся на найнауковішу розсилку!
І отримуй щотижневі новини науки і технологій

    Ми під'їдаємо крихти cookies за вами. Навіщо це нам?

    Читати

    Пардон за відволікалочку. Допоможи Куншт бути незалежним!

    Пардон за відволікалочку. Допоможи Куншт бути незалежним!

    Повідомлення успішно надіслано

    Для пошуку
    введіть назву запису
    Суспільство — 27.05.22
    ТЕКСТ: Ірина Ямборська
    Ілюстрації: Каталіна Маєвська
    Ми любимо тексти без помилок. Якщо ви все ж таки щось знайшли, виділіть фрагмент і натисніть
    Ctrl+Enter.
    В єдності сила: як ми об’єднуємося і допомагаємо в біді

    Якщо двох капуцинів1 посадити у суміжні клітки, першому дати банку з горіхами, а іншому знаряддя, яким можна цю банку відкрити, то другий передасть першому знаряддя, той відкриє банку і частину їжі передасть другому. Здатність до альтруїзму – поведінки задля допомоги іншим – формувалася еволюційно, щоб підвищити шанси на виживання групи, а відповідно й індивідів, з яких вона складається, що сприяло передачі генетичної схильності до альтруїзму далі. Капуцинам, як і багатьом іншим тваринам, притаманно ділитися здобиччю та допомагати іншим членам групи. Тож люди далеко не перші з тварин навчилися співпрацювати заради спільних цілей і жертвувати своїми інтересами заради інших. Сьогодні, під час повномасштабного вторгнення росії, альтруїзм в українському суспільстві – щоденне явище: і на полі бою, і в безпечніших місцях. Сьогодні з’ясовуємо, як і чому ми допомагаємо одне одному в біді.

    Емпатичні щури

     

    Протягом десятків років вчені проводять дослідження, які доводять емпатичність щурів. Більшість таких експериментів2 пов’язані з тим, що щури не хочуть завдавати болю іншим членам своєї групи (наприклад, коли натискання кнопки активує удар струмом для іншого в обмін на їжу для себе). 

     

    Цікаво, що гризуни співпереживають і допомагають своїм «друзям» не лише тоді, коли ті відчувають біль, але і в менш очевидних випадках, як, наприклад, відчуття дискомфорту. В університеті Чикаґо проводили експерименти3 зі щурами, які стали ще одним підтвердженням просоціальної вмотивованої поведінки щурів. Двох піддослідних щурів посадили на «арену», але один міг вільно бігати всередині (назвемо його вільним), а інший перебував у замкненій прозорій коробці (назвемо його ув’язненим). Вільні щури докладали багато зусиль, щоб звільнити ув’язнених партнерів, і могли днями намагатися відчинити коробку. Коли вільним гризунам пропонували порожню коробку або коробку з іграшковим щуром, то піддослідні не виявляли до них інтересу. В іншій частині експерименту вільному щуру ставили одну коробку зі щуром, а іншу – з шоколадом. Тоді він намагався дістатися і до партнера, і до шоколаду. А коли вільний щур звільняв ув’язненого, то ділився із ним солодощами.

     

    Припускалося, що вільні щури звільняли ув’язнених, бо просто прагнули соціальної взаємодії з ними, а не через відчуття емпатії. Тож згодом арену і коробку збудували так, що ув’язнений щур не міг потрапити на арену, до вільного. Розуміючи це, щури все одно допомагали іншим вибратися з пастки. Тобто вільний щур не отримував ніякої винагороди, але все одно допомагав партнерові. Етолог та приматолог Франс де Вааль вважає4: вільний щур відчуває, що ув’язненому неприємно, і від цього стає неприємно і вільному. Відповідно, допомагаючи тому, хто перебуває у пастці, вільний щур допомагає і собі позбутися неприємного відчуття.

    Людиноподібні примати

     

    Бонобо та шимпанзе є генетично найближчими до нас тваринами. Вони здатні примиритися з тими, з ким мали сутички, допомагати «своїм», коли ті потрапляють в небезпеку, а також ділитися їжею, навіть якщо можуть залишити все собі. 

     

    Близько ста років тому приматолог Роберт Йорк провів експеримент5 з двома шимпанзе. Їх посадили у клітку, перед якою розмістили платформу із їжею. Тварини могли дістати їжу лише, коли разом тягнули за мотузки, прикріплені до платформи. Їм вдалося, обоє поїли. Але більш показовою є друга частина експерименту, коли один із піддослідних шимпанзе голодний, а інший ситий. Голодний спочатку тягне краще і жестами переконує ситого тягнути разом, адже сам він цього зробити не може. Ситий погоджується і на рівні з голодним тягне за мотузку. Коли вони підтягують платформу, ситий бере шматочок їжі й відходить у бік, залишивши голодному всю іншу їжу.

     

    Ще один вражаючий експеримент6 провели у притулку Lola Ya Bonobo. Одному бонобо дали миску з фруктами, тоді як інший бонобо сидів у суміжній клітці і бачив це. Той, який мав їжу, з’їв один шматок, а потім відчинив двері між клітками, щоб інший міг зайти до нього і поїсти.

     

    Людиноподібні мавпи турбуються про благополуччя членів своєї групи, а їхня емпатичність цьому сприяє. Ймовірно, крім емпатії, людиноподібними мавпами також керує страх репутаційних втрат. Так альфа-самці7 шимпанзе не забирають найкращу їжу собі, а щедро діляться з іншими. Можливо, саме для того, щоб зберегти за собою позицію.

    Люди

     

    Причини нашої співпраці і допомоги іншим часто можна пояснити подібно до того, як пояснюються дії інших тварин. Дії на користь інших ми сприймаємо як щось приємне: як наслідок альтруїстичної поведінки у нас виділяються дофамін, окситоцин і серотонін. Нейровізуалізаційні дослідження8 (візуалізація мозку) показали, що альтруїстична поведінка людини активує ті частини мозку, які пов’язані з емпатією та отриманням винагороди. Тобто коли ми допомагаємо іншим, сама ця дія і є для нас винагородою, навіть без взаємності і подяки. Схожа ситуація відбувалася зі щурами, які звільняли інших, хоча нічого за це не отримували. 

     

    Експерименти психологів показали9, що діти мають вроджене відчуття справедливості: вони схильні порівну розділяти те, що здобули спільними зусиллями. Подібно хижаки, які полюють групами, розділяють здобич.

     

    У людських спільнотах ми дотримуємося суспільних норм – правил, за якими взаємодіємо у соціумі. Відхилення від норм спричиняє або покарання, або репутаційні втрати. Ці правила іноді вимагають від нас альтруїстичної поведінки, і ми дотримуємося цього, навіть коли не дуже хочеться допомагати (поступаємося місцем в автобусі, навіть коли хочемо посидіти). Так само людиноподібні мавпи діляться їжею, яку можуть забрати собі, бо відчувають: якщо не поділяться, їхня репутація матиме негативні наслідки. Або ж просто потім ніхто не поділиться з ними. Так проявляється реципрокний альтруїзм: сьогодні – я тобі, а завтра – ти мені.

     

    Але наша альтруїстична поведінка дещо відмінна від поведінки інших тварин. Зокрема ми допомагаємо людям, які не є членами нашої групи, робимо анонімні пожертви і не знаємо, на кого саме спрямована наша допомога. Філософ Майкл Влерік припускає10, що людський альтруїзм пов’язаний з нашими міркуваннями про мораль. Без цього фактору ми могли б задовольнитися дотриманням норм і зупинитися на тому, щоб поступатися місцем у громадському транспорті. Тобто не існує суспільних норм, згідно з якими ми б мали жертвувати гроші або здавати кров для тих, кого ми не знаємо. Але ми це робимо. І особливо помітною стає наша альтруїстична поведінка тоді, коли нашій групі загрожує небезпека.

    Об’єднані в боротьбі

     

    У Національному інституті серця, легенів і крові у США побачили11, що теракти 11 вересня 2001 призвели до значного збільшення донорів крові. Так протягом чотирьох тижнів, що передували теракту, донори зробили близько 80 тисяч пожертв, а протягом чотирьох тижнів після – близько 196 тисяч. Крім того, після терактів американці почали активніше займатися волонтерством та жертвувати гроші для постраждалих. 

     

    Згідно з теорією12 когнітивного балансу, яку в 1958 році запропонував психолог Фріц Гайдер, коли дві особи негативно ставляться до третьої, то ці двоє відчувають когнітивний дисонанс, якщо негативно ставляться один до одного. Тобто люди стають згуртованішими, коли мають спільного ворога, навіть якщо в мирний час не об’єднувалися. А в 1871 році Чарлз Дарвін припустив13: «Коли два племені первісних людей вступили б у змагання, то за інших рівних умов плем’я, яке мало велику кількість мужніх, співчутливих і вірних членів, які завжди були готові попередити один одного про небезпеку, щоб допомагати й захищати одне одного, досягло б кращих успіхів і завоювало б інше». Згодом гіпотезу Дарвіна доповнили, зокрема економісти Чой та Боулз, і назвали її парафіяльним альтруїзмом14 – безкорисливі жертовні дії задля блага членів своєї групи водночас із ненавистю до групи ворога розвинулися у нас паралельно. Але у відповідь на теорію парафіяльного альтруїзму наукова спільнота заявила: не все так однозначно. Зокрема, щоби боротися пліч-о-пліч за спільні ресурси, люди повинні ідентифікувати себе як частину групи. Без розуміння того, що «зазіхання на наше – це зазіхання і на моє», людина буде просто захищати те, що безсумнівно належить їй. Без розуміння цінності того, що група (і людина як частина групи) може втратити, боротьба за спільне втрачає сенс. 

     

    Важливе доповнення до теорії парафіяльного альтруїзму зробив15 експерт із мікроекономіки Ганнес Раш. Він висунув гіпотезу, що альтруїстична поведінка не є однаковою у двох ворогуючих груп, як припускається у початковій теорії. Раш проаналізував дані 966 американських військових, які були удостоєні медалями Пошани за особисту мужність під час ведення бойових дій у Першій світовій, Другій світовій і війнах у Кореї та В’єтнамі. Дослідження показало, що під час оборони військові частіше вчиняли героїчні дії, ніж під час наступу, зокрема частіше жертвували своїм життям задля порятунку напарників. Тож альтруїстична поведінка більш притаманна для групи, яка обороняється. І це доводить не лише Раш, а й ми.  За даними дослідження соціологічної групи «Рейтинг», 80%16 українців у певний спосіб беруть участь у захисті України, 98%17  вважають росію ворогом, а  61%18 українців хочуть фінансово підтримати відбудову країни після перемоги. Ми блискавично збираємо гроші на пікапи і тепловізори, волонтеримо, приймаємо вдома інших українців. 

     

    Отже, альтруїстична поведінка мавп, щурів і багатьох інших тварин безсумнівно вказує на те, що допомагати своїм – природно. Наші соціальні норми сформували в нас відчуття, що так робити правильно, а нейромедіатори, які виділяються при цьому роблять допомогу іншим ще й приємною. Але люди пішли далі від соціальних норм. Ми навчилися допомагати тим, хто цього потребує, навіть якщо не знаємо їх. А підтримка тих, з ким ми маємо спільного ворога, стає в рази сильнішою. Особливо якщо ми на боці тих, хто захищає своє.

    ТЕКСТ: Ірина Ямборська
    Ілюстрації: Каталіна Маєвська
    Посилання
    Статті
    Промо
    Проєкт інтелект. Воєнний сезон. Епізод 5: NFT та Україна

    Чи можна написати «Проєкт інтелект» на гривні й продати за мільйони доларів як NFT?

    Людина
    Від батька до сина: що таке генеалогія і як досліджувати свій рід

    Що таке ДНК-генеалогія і як далеко кожний з нас може просунутися у вивченні свого роду?

    Наука
    Екологічно чиста отрута: уривок з книжки «Зоологічна екскурсія супермаркетом»

    Чому краще утриматися від «дикого» промислу морепродуктів, особливо у водоймах, де цвіте вода?

    Наука
    Передумови приходу диктаторів до влади: Італія, Німеччина, РФ

    Що стало передумовами приходу диктаторів до влади на прикладі фашистської Італії, нацистської Німеччини та путінської росії? Розповідає співавтор і ведучий каналу «Історія Без Міфів» Владлен Мараєв.

    Людина
    Як кожен з нас може подякувати військовим і допомогти їм з адаптацією

    Як змінюється світосприйняття військових і що ми можемо зробити, аби висловити їм вдячність і допомогти в адаптації до мирного життя?

    Біологія
    Не тільки в історії. Який слід залишить війна в наших генах

    Як війни, голод та важкі психологічні травми залишають слід у геномі людини й чи можемо ми на це якось повпливати?