ОСТАННІЙ ПОДКАСТ
Підписуйся на найнауковішу розсилку!
І отримуй щотижневі новини науки і технологій

    Ми під'їдаємо крихти cookies за вами. Навіщо це нам?

    Читати

    Пардон за відволікалочку. Допоможи Куншт бути незалежним!

    Пардон за відволікалочку. Допоможи Куншт бути незалежним!

    Повідомлення успішно надіслано

    Для пошуку
    введіть назву запису
    Технології — 26.11.20
    ТЕКСТ: Олеся Павлишин
    Ілюстрації: Театр 360
    Ми любимо тексти без помилок. Якщо ви все ж таки щось знайшли, виділіть фрагмент і натисніть
    Ctrl+Enter.
    Весь дім ‒ театр

    Щоб потрапити в театр, тепер зовсім не обов’язково жити у великому місті. Подивитися виставу можна і вдома. Продюсерка та акторка Даша Малахова та продюсерка Наталія Чижова вирішили, що карантин не повинен стояти на заваді мистецтву, і створили «Театр 360 градусів», який можна подивитися з будь-якого ґаджета онлайн. У своїй першій виставі – «Камінний господар» за твором Лесі Українки – вони використали технологію фотограмметрії і нетрадиційну для класичного театру багатокамерну зйомку. До 26 листопада можна безкоштовно переглянути цю відеовиставу онлайн.

     

    Як саме технології підсилюють мистецтво і як театр пристосовується до карантинних умов? Про це «Куншт» поговорив із засновницями проєкту.

    Чи відрізняється для акторів гра на камеру і гра в залі?

     

    Даша Малахова: Актори цієї вистави грають не лише в театрі і мають досить великий знімальний досвід. Театр – це стихія, де все відбувається тут і зараз. Це гра у сенсі відбивання емоцій, реакцій. В театрі є цілісна п’єса, і це ціла подорож, яка має початок, розвиток, пік, кінець. Це повний продукт. Якщо говорити про зйомки, це, звичайно, вирвані шматочки однієї частини, які йдуть в різний час. Іноді знімаються, якщо це фільм, не по порядку. Наприклад, спочатку – кінець, потім – початок. Це може відбуватися, наприклад, з якихось технічних причин. І це трохи обмежує творчість. Але я дуже швидко забуваю, що хтось поруч є – камери чи глядачі – і концентруюся на своїх колегах на сцені. 

     

    Так, це інший жанр, але коли ти граєш зі своїми колегами, то це насправді не так і важливо.

     

    Що, на вашу думку, дала виставі мультикамерна зйомка? 

     

    Я вистави не бачила (бо я ж у ній граю). Але з того, що я чула від глядачів, це такий собі close up – можливість близько бачити акторів і їхні емоції. В театрі це неможливо, навіть якщо сидіти в першому ряду. Ти добре бачиш взуття акторів, а от обличчя – не дуже. 

     

    Це було сюрпризом для багатьох, що ми так виразно реагуємо обличчями, мікрорухами, мімікою. Така зйомка дає можливість відчути близькість. 

     

    Мистецтво на піку світових криз рятує людей. У Другу світову війну театри все одно працювали. Мабуть, багато людей зараз думають, що зараз є важливіші речі, і це не те, про що варто зараз думати. Але з іншого боку, люди багато говорять про те, як зараз важко духовно, про психологічні проблеми. Коли ти спустошуєшся, театр – саме той рятувальний майданчик. 

     

    Мистецтво рятує. Це дуже пафосні слова, які люди часто говорять, але це справді так. Про це дуже важливо говорити: це не витрибеньки, у які ми просто граємося. Це справді важливий момент, і я в це вірю.

     

     

    Мистецтво, зокрема театр, доволі давно використовується для покращення психічного стану та допомоги при неврологічних захворюваннях. Драматерапію – участь у виставах – застосовують для людей з хворобою Альцгаймера чи проблемами з навчанням, а також для розвитку соціальних навичок людей з аутизмом.1 Деякі дослідники (наприклад, з Клініки Тампи, штат Флорида) стверджують2 про позитивний ефект не лише від участі в театральних виставах, а й від їх перегляду.

     

    Скільки людей працюють над такою виставою? 

     

    Нас було багато. На знімальному майданчику десь 50-70, але в проєкті – близько 150 людей. До постановки цієї вистави в офлайн-театрі та менеджерській роботі залучено близько 200 осіб.

     

    Розкажіть про технології, які ви застосовували у «Театрі 360 градусів». 

     

    Наталія Чижова: Фотограмметрія, або 3D-сканування, – це технологія, якій вже багато років. Вона використовується в кінематографі і в рекламних зйомках. Її застосовують, щоб перенести якийсь об’єкт або людину з реального світу у віртуальний, створивши його цифрову копію. 

     

    Для чого це потрібно? Уявіть, що ви робите сцену, де залучена тисяча акторів. Її довго знімали, витратили на це купу грошей. А потім, на постпродакшні, виявилося, що хтось пішов в інший бік або просто людина зробила щось не те. Для цього знову потрібно збирати всіх акторів і перезнімати сцену. Але зараз розробили таку технологію, завдяки якій можна відсканувати актора і потім, якщо потрібно, щось змінити: міміку, рухи тощо. 

     

    В Україну ця технологія прийшла не одразу. Два роки тому виникла Deep 3D Studio, яка має найбільшу конструкцію для 3D-сканування в Україні. Одночасно людину фотографують 85 камер, а потім в програмі це все складається в єдине об’ємне 3D-зображення, всередину “вживлюється” віртуальний скелет, і людина може рухатися, може змінюватися текстура поверхні тощо. 

     

    У нашій виставі ми вирішили використати цю технологію. Ми відсканували трьох з п’яти акторів і зробили з них діджитал-копію. І потім у виставі з ними відбуваються речі, які не могли б трапитися в реальному житті. Також ми відсканували деякі скульптури, і вони теж роблять те, що не могло би трапитися насправді. 

     

    Дуже важливо зауважити, що ми не робили мультиплікаційний фільм, не робили кіно. У нас театральний продукт, тому ці технології дозовані. Це наше узгоджене рішення, що ми не хочемо перетворювати цю виставу на щось таке, що буде дуже відрізнятися від оригіналу. Це саме театр, а технології – вишенька на торті, вони підкреслюють певні моменти, важливі на погляд режисера. 

     

    3D-сканування використовується в дев’яти сценах. Над виставою працювали три режисери: Режисер вистави Іван Уривський, режисер відеоверсії Валентин Кондратюк і режисер 3D-ефектів Андрій Компанієць. Вони разом розробили концепцію того, що саме для глядача будуть означати ці технології, як вони об’єднують два світи: віртуальний і реальний. Звісно, в Лесі Українки ще не було віртуального світу, але був, наприклад, живий і неживий. 

     

    Тобто ви недарма обрали саме ці технології саме для цієї вистави?

     

    Спочатку Даші прийшла ідея у такий спосіб популяризувати театр, зробити його доступним. Потім ми обрали виставу “Камінний господар”, тому що вона була нова, її зіграли лише три рази до карантину. Тож її мало хто бачив. Під цю виставу ми обрали технологію. Ми обрали фотограмметрію, тому що ця вистава – дуже фактурна. Це театр форми: уява грає, коли дивишся, що відбувається на сцені, як виглядають ці декорації, як вони перетворюються. І стало зрозуміло, що вони одне одному підходять. 

     

    Коли ми вирішили, що у нас буде якісна зйомка багатьма камерами, то зрозуміли, що можемо показати глядачам виставу очима режисера. Іван Уривський, режисер вистави, розповідав про змістові акценти, які він закладав у виставу. Потім над цим працювали режисери відеоверсії і 3D-ефектів, вони обговорювали так звану хореографію камер: як побудувати зйомку так, щоб глядач побачив незвичний ракурс, той акцент, про який казав режисер вистави. 

     

    Сидіти у глядацькій залі і дивитися виставу онлайн – це різні досвіди, і обидва варто пережити. Я, наприклад, тричі подивилася цю виставу в офлайні і сім – в онлайні. Це зовсім різні досвіди. І не можна стверджувати, що вони конкурують.

     

    Коли глядачі дивляться онлайн-виставу, вони можуть зупинити трансляцію, дивитися в телефон. В театрі, ймовірно, спостерігають уважніше. Чи вважаєте ви це проблемою і чи робили щось, аби привернути увагу глядачів?

     

    Не всі люди дивляться від початку до кінця. І це абсолютно точно. Контенту дуже багато, він дуже різний, але й люди дуже різні. Ми самі повинні обирати, що наше, а що ні. Кожен твір не може подобатися абсолютно всім. Якщо ви вирішили, що сьогодні не той настрій, або ця вистава – не на ваш смак, це нормально. 

     

    У нас тільки нещодавно з’явилася можливість ставити виставу на паузу. У перший день її не було: у визначений час вистава починалася і закінчувалася. Тобто ми намагалися зробити концепцію, як у справжньому театрі. 

     

    Даша Малахова: Тут ще важливо сказати, що перформативне мистецтво – дуже емоційне. Хтось приходить дивитися на сюжет, комусь цікаве рішення режисера. Це як на Мону Лізу дивитися в інстаграмі. Це та сама Мона Ліза, тільки в різних проявах. 

     

    Звісно, у нас є аудиторія театралів, є аудиторія людей, які багато читають і знайомі з цим твором. Однак наша мета – популяризувати театр і показати, що ним можна насолоджуватися. Кожен зможе знайти щось своє під час перегляду вистави. 

     

    Серед нашої аудиторії є безліч людей, які не бачили виставу наживо або не читали твір, або побачили офлайн і захотіли подивитися онлайн. 

     

    Скільки бути і коли йти з вистави – це насправді непрості питання. У кожного крок до культури, до театру, власний. Часто люди висиджують усю виставу в театрі і кажуть, що було нудно. Це означає, що вони вже пішли б, але мали залишатися. А я проти будь-якого зовнішнього примусу. Людина має відчути цей кайф зсередини і хотіти більше. 

     

    Тому навіть якщо людина зареєструвалася, ввімкнула виставу, а через 10 хвилин подумала: “Добре, було круто, але досить”, – це вже для нас величезна перемога. Адже це абсолютно новий глядач, який би за інших умов не прийшов у театр, бо знав би, що має відсидіти 1.5 години. Тобто примусити себе окультурюватися. Щоб не було примушування, ми пропонуємо такий формат, за якого ти можеш долучитися й піти, коли хочеш. Коли це не примусово, приємніше у цьому перебувати. 

     

    Мистецтво – це не те, що обов’язково знати інтелектуально: хто автор, хто зробив сценографію тощо. Для зацікавлених у цьому людей ми окремо зробили відео на YouTube, для тих, хто хоче більшого. Але це необов’язково для світосприйняття. 

     

    Головне – це досвід театру. Можливо, людина наступного разу подивиться більше або потрапить на комедію чи трагедію. Може, будуть інші костюми, які їй більше сподобаються. 

     

    На меті в нас стояло долучати людей до театру, долучати молодь і регіони. Ми отримуємо дуже багато вдячних повідомлень від людей, які не могли подивитися цю виставу інакше. 

     

    Наталія Чижова: У мене є друг, який дивився виставу і казав, що не може сконцентруватися. Я порадила йому відкласти телефон, вимкнути світло, взяти келих вина чи ще чогось і зануритися. Після цього він все сприймав зовсім по-іншому. У театрі ми не використовуємо телефони, щоб не заважати нашим сусідам. А тут є безліч зовнішніх подразників. І від нас залежить, як ми будемо готуватися до вистави. 

     

    Ми вирішили запустити флешмоб #ДомашнійТеатрал, у якому глядачі будуть показувати, як вони готуються: одягають сукні й костюми, фарбують губи, красиво ставлять стільчики. Деякі люди кажуть, що вони беруть проєктор і запрошують на перегляд всю родину. 

    Ми самі створюємо собі театральний настрій, це певний ритуал. І ми можемо принести його до себе додому.

    Цей карантин нас дисциплінує. Коли людина сама бере участь у чомусь, то більше це цінує. Тобто коли ти сам собі власноруч робиш театр, це набагато цінніше. Ця дисципліна дає нам дуже багато, бо ми вже перенаситилися від того, що буквально рік тому і не знали куди йти: навколо сто кінотеатрів і сто театрів. Все чекало на нас.

     

    Нам часто ставлять запитання, чому ми не виклали свою виставу у вільний доступ на YouTube, наприклад. Для нас це було концептуальне рішення. В театр не приходять тоді, коли хочеться, і актори не грають 18 разів на день. Це теж про дисципліну. У нас 10 прем’єрних показів, тому що прем’єрою в театрі вважаються перші 10 вистав. 

     

    Є конкретний час сеансу, до нього треба підготуватися. За 15 хвилин до початку вмикається відео і чути звуки зали, яка збирається. Це вже задає настрій для нашої аудиторії. Якщо людина пройшла шлях з реєстрацією і підготовкою, вона ймовірніше зрозуміє всю ту працю, яку вклали, аби ця вистава стала доступною для кожного. 

     

    Чи плануєте ви застосовувати інші технології у своїх виставах? 

     

    Усе починалося з ідеї створити театр у віртуальних окулярах, у VR. Але потім ми її переробили. Були й інші задуми. Ми себе ні в чому не обмежуємо так само, як наш театр не обмежує глядачів. Вистава підказує, якої технології вона потребує або технологія підказує, яку виставу краще реалізувати разом з нею. Ми не можемо зараз сказати точно, що будемо робити, але точно будемо. 

     

    Чи плануєте ви промотувати вистави за кордон? Робити субтитри іноземними мовами, наприклад. 

     

    Даша Малахова: Ми хочемо все-таки популяризувати театр в Україні, щоб українці відчували і знали, скільки всього крутого у нас є. Зараз багато говорять про українське кіно, про нього знають за кордоном. Але у ньому дуже багато Чорнобиля, АТО. Дуже багато тем, які, на мою думку, можуть бути спекулятивними. Такі автори, як Леся Українка, можливо, на перший погляд не настільки актуальні у цьому плані, але вони дуже важливі для українців. Поезія Лесі Українки дуже високої якості. Багато хто, як і я раніше, не до кінця усвідомлює потужність її творчості. Та я вважаю, що це світового рівня матеріал, і ми будемо намагатися надалі обирати такі ж твори. 

     

    Чи хочемо ми її перекладати на різні мови? Так, ми до цього готуємося і це важливо. Чи буде це популярно? Я не знаю. Але поки що я вважаю, що дуже важливо, щоб ми, українці, розуміли, що відбувається у нас в Україні. 

     

    Я взагалі вважаю, що українцям треба менше крутити головою. Якщо ми візьмемо російський театр, британський, американський – це країни дуже потужні, імперіалістичні, вони завжди встановлювали свою моду. Ми не імперіалістична країна, в нас інший театр, інший шлях. От буквально нещодавно хтось сказав, що такого проєкту, як наш, в Росії немає. З одного боку, це приємно. З іншого, мені начхати, що там в Росії, бо в нашого театру інший розвиток.

     

    Втім, «Камінний господар» – це драма, яка наче проситься у світовий контекст. 

     

    Так, це історія про Дона Жуана. Про неї багато хто писав. І Мольєр, і Пушкін (в іншому прояві). Це класичний сюжет. Але завжди має стояти питання, навіщо ми це робимо. 

     

    Якщо це інтерв’ю прочитає той, хто робить власний мистецький чи культурний проєкт, я думаю, що дуже важливо сказати одну річ. Є принцип, за яким працює садівничий шланг: або струмінь, який дуже потужно і далеко б’є, або душ, який розпорошується. Тобто це ціннісне питання: куди ми цілимося? Я думаю, що ми маємо зробити життя українців більш духовним, більш культурним. Важливіше, щоб нашу виставу побачив українець у Хмельницькій чи Сумській області, а не норвежець в Осло.

    ТЕКСТ: Олеся Павлишин
    Ілюстрації: Театр 360
    Статті
    Промо
    Проєкт інтелект. Воєнний сезон. Епізод 5: NFT та Україна

    Чи можна написати «Проєкт інтелект» на гривні й продати за мільйони доларів як NFT?

    Людина
    Від батька до сина: що таке генеалогія і як досліджувати свій рід

    Що таке ДНК-генеалогія і як далеко кожний з нас може просунутися у вивченні свого роду?

    Наука
    Екологічно чиста отрута: уривок з книжки «Зоологічна екскурсія супермаркетом»

    Чому краще утриматися від «дикого» промислу морепродуктів, особливо у водоймах, де цвіте вода?

    Наука
    Передумови приходу диктаторів до влади: Італія, Німеччина, РФ

    Що стало передумовами приходу диктаторів до влади на прикладі фашистської Італії, нацистської Німеччини та путінської росії? Розповідає співавтор і ведучий каналу «Історія Без Міфів» Владлен Мараєв.

    Людина
    Як кожен з нас може подякувати військовим і допомогти їм з адаптацією

    Як змінюється світосприйняття військових і що ми можемо зробити, аби висловити їм вдячність і допомогти в адаптації до мирного життя?

    Біологія
    Не тільки в історії. Який слід залишить війна в наших генах

    Як війни, голод та важкі психологічні травми залишають слід у геномі людини й чи можемо ми на це якось повпливати?