Генеалогія – це не лише про пошук власних родичів. Для того щоб нею займатися, потрібно безліч знань і вмінь, а також терпіння для прочитання не одного десятка першоджерел. Але результати цієї роботи можуть виявитися дуже несподіваними. Про те, як поміщики ухилялися від податків, скільки мов потрібно знати, щоб читати записи про ваших предків, і як дізнатися більше про свій рід, поговорили з генеалогом Сергієм Фазульяновим.
Генеалогія – це історична дисципліна, але пов’язана також з багатьма іншими науками (наприклад, вона користується досягненнями генетики). Яке місце генеалогії серед інших наукових дисциплін?
Для того, щоб вказати місце генеалогії серед інших наукових дисциплін, потрібно зрозуміти, як вона виникла. Генеалогія виникає з необхідності підтвердити родинні стосунки. Насамперед йдеться про майнові питання: коли хтось мав отримати спадок, підтвердити родинні стосунки з певним родом для отримання станових привілеїв, підтвердження дворянського, шляхетського походження тощо. Це згадується з глибин віків. Найбільш відомий приклад – це Новий Завіт, перелік пращурів Христа.
Є шляхетські документи, які підтверджували дворянське походження шляхтичів в імперіях – Австро-Угорській або Російській. Вони пишуть про кілька поколінь, доходять до легендарного часу (так, для XIX сторіччя легендарним часом буде XVII сторіччя, за яке тогочасні люди не знаходили або не шукали письмових пам’яток) й стверджують, що вони походять від якогось , наприклад. Все це вони збирали в родині. У документах про визнання дворянства, заявники наводили назви урядів, які посідали пращури – наприклад сина генерала Міхала Жебровського (помер 1676 року) Миколу (помер до 1740 року) вказано скарбником Галицьким.
Але станом на XVII–XVIII сторіччя генеалогія вже існувала як наукова галузь і допоміжна історична дисципліна. А раніше це передавалося радше як усні перекази. І коли ми говоримо про її постання, то це усні перекази – від батька до сина, онука і так далі. Вони спостерігаються з досить давнього часу, коли треба було підтвердити родинні стосунки насамперед для того, щоб наслідувати певну спадщину, майно. І з таких практичних міркувань генеалогія постає як наукова галузь, яка дуже щільно перетинається і співпрацює з іншими проміжними дисциплінами: , , тощо. Тобто з усіма прикладними речами, які закладені в історичній науці.
Чи відома перша українська генеалогічна письмова пам’ятка?
Перші письмові пам’ятки як складені родоводи навряд чи відомі. Стала писемність з’являється з хрещенням Русі. Тобто ми можемо говорити про тисячу, умовно, років. Родоводи князів руських створювалися пізніше, в ХІ–XII сторіччях, коли треба було чинних монархів, князів, прив’язати до часу, у якому не було сталої писемності.
З широковідомих джерел це «Повість минулих літ». Родовід Рюриковичів виводили до вікінга Рьорика [Ютландського], про якого пише і західноєвропейська історіографія. Княжа генеалогія, мабуть, і буде першою. Це якщо не звертатися до тюркського світу, який тут був постійно присутній.
Тюрки мають свою традицію передачі інформації про рід, але вона усна. Ця традиція має назву шеджере. Прояв цього є у мене в родоводі. У сучасних категоріях народів і етносів вона поширена у татар, башкірів, казахів, каракалпаків – тобто тюркських народів Поволжя, Центральної Азії. Це все тяглість Монгольської імперії. Але через осілість у татар до XVIII сторіччя ця традиція майже втрачається. Згадки у податкових переписах Російської імперії XVIII сторіччя ще можна зв’язати з шеджере, які згадуються для тих чи тих родів, якщо пощастить, звичайно, віднайти ці речі в дослідженнях попередніх поколінь дослідників і в публікаціях, як це було в моєму родоводі. Ми змогли ідентифікувати пращура по лінії пра-прабаби Сабакая як людину, яка заснувала цей населений пункт, у якому вони жили. Він так і називався – «Починок Сабакаїв». І для цього Сабакая було відомо про існування шеджере, яке дозволило приєднати писемні згадки до усного спадку і вивести родовід аж до 21 покоління, на початок XV сторіччя.
Шеджере – це не що інше, як та сама історія з Новим Завітом, коли по чоловічій лінії передається інформація усно від батька до сина в кожному поколінні. Тобто кожен з хлопців, який давав нащадків, передавав їм своє шеджере. Вони додавали своє ім’я, своє покоління до цього шеджере, і в них виходило вже власне шеджере, яке вони передавали дітям. Відповідно, якщо чоловік давав нащадків чоловічої статі, ці речі переходили.
На цих шеджере добре видно проблему, з якою ми й зараз стикаємося в роботі – ідентифікація жіночих гілок. Жіночі гілки можна ідентифікувати, коли йдеться про вестернізовані родоводи на зразок римо-католицьких, коли жіночі прізвища вказувалися. Або закарпатські родоводи, де навіть у греко-католиків писано, що він, скажімо, Чучка, а вона Паканич. Вони одружені, у них є діти, але він пишеться своїм прізвищем, а вона – своїм, і їх можна пов’язати (). Буковина – так само, там православні також так пишуться. Це є й на Галичині. Тобто вказано, що жінка «з дому такого-то». Навіть є не лише її дівоче прізвище, а ще й дівоче прізвище матері. Так само й у чоловіків: написано, що він Андрій, син Івана – зрозуміло, що того самого прізвища – і Марії з дому такого-то або доньки Степана такого-то. Тобто буде прізвище й діда. І коли працюєш по Галичині з греко-католицькими, римо-католицькими (вони мали однаковий формат), то можеш одним записом про шлюб встановити 4–5 поколінь. У православних Російської імперії зміст набагато більш куций і спрямований у бік чоловічої гілки. Тобто якщо нам потрібне дівоче прізвище жінки, то його можна дізнатися тільки за записом про шлюб. У виняткових випадках дівоче прізвище вказане в інших документах.
На заході України з цим простіше. Натомість відрізняється типологія документів. Україна отримала від Австрії Буковину – окрему адміністративну одиницю. Окремо отримала Закарпаття, яке було в складі Угорської корони. І окремо була Галичина і Володимирія зі своїм адміністративним обігом. На Буковині були і православні, і греко-католики, і римо-католики. На Галичині – греко-католики, римо-католики. На Закарпатті – греко-католики, римо-католики й православні, але не такі православні, як на Буковині. Тобто у них свої єпархіальні та документообігові особливості. На Буковині документи писали румунською кириличною системою, українською кириличною, латиною. На Галичині й Закарпатті – у певні роки українською, цілком зрозумілою для сучасної людини. Ми колись з колегами рахували, що потрібно знати угорську, давньоугорську, німецьку, давньонімецьку, різні види латини, польську, мішанки польської з латиною, українську, російську, ідиш (для листувань), іврит. Можливо, немає потреби знати мову на розмовному рівні, але розуміти структуру документа, що кожний елемент формуляру означає – потрібно. Для цього поляки навіть випустили словничок, у якому частина старих польських формулярів адаптована, перекладена.
Кожен регіон вимагає специфічного досвіду в читанні цих документів і передачі їх на сучасну мову. Наприклад, для Буковини існують специфічні відповідники імен, які на слух навіть не зрозумієш. Наприклад, Іордакій – Георгій. А Георгій – це Юрій, а Юрій і Георгій – це одне й те саме, у них один грецький корінь. Наприклад, для Слобожанщини і Східної Слобожанщини, яка зараз на території Росії, існування Георгія, Єгора і Григорія – це триєдина чупакабра, яку вони не розрізняють. Читаєш метрики – і там є кілька Іванів Георгієвих або Георгієвичів (-вич – це закінчення для вищих станів – дворянства, чиновників – або для звертання з повагою; у козаків воно теж трапляється). Усі вони – з одним прізвищем, записані в один рік, в одній церкві. Водночас і перший, і другий можуть бути синами двох рідних братів – Єгора і Георгія. Тобто немає чіткого розрізнення. Це досі є, я з цим стикнувся на Поділлі, а раніше це було ще більш поширено. Згадаймо Тютюнників – Грицька і Григора. Вони обидва Григорії у документах. Старшого мали записати Їгор (тобто форма імені Єгор), але дід, який пішов до сільради записати онука, переплутав імена. І тут уже є схожість з Ігорем.
Якщо взяти Слобожанщину, то коли козаки колонізували її, вони отримали там свої прізвища. Найбільш відома історія, мабуть, Олександра Алфьорова. Чому він Алфьоров? Його рід походить від Олефіра Голуба. Син Голуба переселився на Слобожанщину й став Алфьоровим (від імені Олефір). Так він це прізвище і несе далі. Бо російські, московські на той момент, документи фіксували тільки ім’я й по батькові. І далі воно вже стало прізвищем, родовим ім’ям.
Наскільки ускладнює пошуки ця русифікація прізвищ, зокрема русифікація в СРСР?
Щодо русифікації прізвищ в СРСР я не дуже скажу, бо, по-перше, не дуже люблю цей період. А по-друге, не сприймаю багато речей як радянізацію. Багато свідчень, що міняли прізвища під час терору, коли людей репресувати за прізвище на зразок Попов. Найбільш яскраво мені запам’ятався приклад з книжки донецького місцевого історика – «Попов – Антипопов».
Коли Борисенко їде на Слобожанщину і стає Борисенков, а Красножон стає Красножонов або Джміль стає Чмєльовим на Донщині, то це стається не в радянський період, а в XVIII–XIX сторіччях. І це причина не стільки цілеспрямованої фіксації російського варіанту, скільки несталості прізвищ. Це є русифікацією прізвищ, але це русифікація за рахунок введення російського канцеляриту.
Тобто, скажімо, людина приїжджала на територію сучасної Росії, і працівник канцелярії як знав, так і записував?
У радянський період так і було. Також чиновник міг приїхати з території Росії і записати людину тут так. Але це ХХ сторіччя. У XVIII–XIX сторіччях це була скоріше батьківська форма. От у мене прадід Недодаєв. Але його пращур і гілка моїх кузенів, яка була від’єднана від нас у ХІХ сторіччі й переселена в інше село, зберегла форму Недодай. Інший рід – Чмєльови. Але прабабиного діда по-вуличному називали Юхим Джміль. Водночас форма Чмєль з додаванням -ови є з першої згадки – вони записані Чмєльовими в 1795 році як «старінние сєй слободи малороссіянє». А слободою цей хутір став за 18 років до цього документа. Коли на місці старого українського хутора донські козаки перезасновують це село, отримують дозвіл на заселення від військової канцелярії. І ці старі форми на зразок Недодай, Джміль або тоді вже фіксувалися, або за 20 років були адаптовані до російського канцеляриту.
Тут дуже цікавий момент: якщо носії старої форми переселялися в інший населений пункт, то вони ймовірніше зафіксують цю стару форму як постійну, ніж люди, які залишалися на місці. Бо тих, що залишалися, всі й так знали. Їм не треба було себе фіксувати.
Тобто всі ці Борисенки, які стали Борисенковими – це більш тривалі, більш глибокі й давні процеси. Радянський період зафіксував ці форми.
Інша справа – Слобожанщина, Харківщина. Там Бондарєв, Юр’єв, Кондратьєв – це московські форми, але вони, можна сказати, вже стародавні, бо існують 300, 400 років.
У розмові з Тайлером Андерсоном ви говорили про село на Рівненщині, де майже всі жителі мають прізвище Полюхович. Чи є якесь пояснення цьому з точки зору генеалогії?
Так, і в цьому випадку пояснення в тому, що це Полісся. У горах, Карпатах, буде те саме. Це ізольовані спільноти, які походять від кількох переселенців, у яких прізвище Полюхович (від імені, чи прізвиська Полюх – буквально «син Полюха»). І так сталося, що нащадки пішли тільки від них. Місцевість була ізольованою, інші прізвища «вимивалися».
Для того, щоб розрізняти одне одного, в кожного Полюховича є вуличне прізвисько. Культура вуличного прізвиська – загальноукраїнська, але, скажімо, в степу вони будуть «швидкоплинними». А Полюховичам це потрібно з практичної точки зору. І в них можуть бути ці прізвиська сталими на багато поколінь. Те саме стосується так званої околичної шляхти Коростеня, Житомирщини, Овруччини. Вигів і навколишні села населені нащадками православної дрібної шляхти – Виговськими. І в них також є вуличні прізвиська, так звані придомки. Це так само простежується в Ільницьких (яких зараз багато на Вінниччині), Кульчицьких, Попелів, Дідковських тощо – родів руської шляхти Перемишльської землі. Наприклад, Ільницькі Миклашевичі, Ільницькі Ігнатковичі, Ільницькі Телеп’яновичі.
Придомки можуть змінюватися або розширюватися, якщо гілка була багата на нащадків. Цим питанням займається Ігор Смуток, професор в Дрогобичі. Він дуже добре знає руську шляхту Перемишльської землі й зміну їхніх придомків. Але за останні 100–150 років ми багато втратили з цієї історії. І десь могли зафіксуватися придомки, а десь родові прізвища. Пан Ігор розповідає, що інколи може за придомком ідентифікувати, до якого роду належали люди.
І от Полюховичі можуть виявитися або селянським субстратом, або нащадками шляхти.
Наскільки «вглиб» можна зайти в генеалогічних дослідженнях?
Друга половина – кінець XVIII сторіччя. Це майже для всіх та часова глибина родоводу, до якої можна дійти як до генеалогічної стіни або як до першої серйозної перешкоди, яку треба побороти. Це актуально і для Слобожанщини, і для Донщини, і для Галичини. Так склалося, що якраз десь у цей термін відбувалася і зміна документообігу, і введення системного підходу до первинних джерел, тобто до метричних книжок, додаткового обліку. Це ми говоримо про українські родоводи християнського віросповідання: православних, греко-католиків, римо-католиків. В іудаїзмі це буде кінець XVIII – початок XIX століття, якщо вдасться «пройти» другу половину XIX століття (через особливості ведення обліку цього населення, ухиляння від обліку, відсутність сталих прізвищ і збереженість документів).
У 1740-х роках, ймовірно, завершувався цикл документальної зшивки (документи метричних книг зшито зошитами по кілька років) чи щось таке. У 1746–1749, скоріш за все, починалися нові метричні книжки – і на правому березі, і на лівому. Загалом метричні книги для Російської імперії почали системно вести у 1724 році, а для Австрії – з 1748 року (коли вони прийшли на територію України, то адаптували наявні записи до свого документообігу).
Але, з іншого боку, несистемно, без вказівки монаршої особи, поява книг «йшла» з Заходу на Схід. У XVI сторіччі вони з’являються на західноукраїнських землях, у XVII – на Наддніпрянщині й, відповідно, далі на схід.
Найстарша відома книга – 1600 року по селу Сихів, зараз Стрийського району. І з того, що я бачив, по Солотвину Івано-Франківської області була книжечка 1640-х років. Вона пішла з аукціону, але була опрацьована Музеєм друкарства в Києві, повністю зроблена її оцифровка, і перед повномасштабною війною готували її факсимільне видання. У бібліотеці Стефаника [у Львові] є книги за 1640–1650-ті роки. Тобто є масив XVII–XVIII сторіччя, на який можна вийти, якщо пройти момент з першими генеалогічними стінами.
Є регіони, для яких генеалогічною стіною є 1870-ті роки, є ті, у яких Друга світова війна вирішила питання генеалогії повністю.
Це регіони, де були великі втрати документів. Для України це, грубо кажучи, потрапляння в колекцію снаряда, пожежа чи ще щось. Це Полтава, Катеринославщина і, відповідно, області навколо Дніпра, які входили до складу Катеринославської губернії. Також Донецька, меншою мірою – Запорізька, Луганська, частина Харківської областей.
Усе дуже залежить від регіону. Наприклад, зараз я працюю по східних районах Кіровоградської області (і чекаю, коли її переіменують нарешті). Про село, яке входило в Херсонську губернію, є церковні документи з 1870-х до 1920-х років. А про сусіднє село, яке було в Катеринославській губернії, є одна метрична книга за п’ять років – 1901–1905 – і все. У Дніпрі нічого немає, все повністю знищене. І таких історій повно. На моїй рідній Донщині, якщо села потрапили на українську сторону, в Донецьку область частіше (бо Луганська область дуже погано збережена), то документи за 1870-ті роки і початок ХХ століття будуть збережені. Якщо таке саме сусіднє село потрапило на російську сторону, то там можуть бути збережені чотири метричні книги сумарно за весь час.
Це зумовлено тим, що документи, наприклад, після 1875 року були радянською владою визначені як такі, які продовжують виконання своїх функцій в реєстрації актів цивільного стану, були передані в структуру РАЦСів і зберігалися там. РАЦСи видавали довідки про народження, шлюби, смерті, продовжували вести реєстрацію вже по російських, радянських формулярах. Десь в РАЦС прилітає міна, розривається бомба, знищує районний РАЦС – відбувається втрата. На територію сучасної України не прилетіло – інформація не втрачається.
Так само відігравала роль евакуація. Евакуація відбувалася централізовано по регіонах. Наприклад, моє Сніжне вивозили в Донецьк. Або просто Донецький архів вивозили одним шляхом, а ростовський – іншим, десь прилетіла міна, знищила або вагон, або поїзд. Десь не прилетіла. Нам пощастило. Те, що в кордонах Донецької області, збереглося. Те, що потрапило в кордони Ростовської області, не збереглося.
Крім метричних книг, які ще можуть бути джерела?
Первинні джерела за походженням, типологією можна поділити на дві частини: релігійні і цивільні, скоріше – податкові. Релігійні джерела у Російській імперії – це метричні книги, сповідальні розписи. А податкові – це ревізійні переписи, для підавстрійської – переписи населення, кадастрові документи, але це більше вторинні джерела. Тобто для підавстрійської України метричні книги – це основне. Для Закарпаття ще цивільна реєстрація, яка почалася 1895 року і відбувалася паралельно з церковною.
Вторинними джерелами частіше є цивільні документи. Можуть бути посімейні списки міщан, селян, документи військових призовів. Втім документи призовів переважно фіксують чоловіків, про жінок там може не бути інформації. Хоча я працював з документами вінницьких міщан і бачив, що часом вказують дружину, матір призовника. Деякі моменти можна встановити за рахунок того, що щось написане іншим почерком або дописане олівцем, і є дати. Наприклад, на момент реєстрації чоловік був неодружений і неграмотний, а на момент внесення якихось змін – вже одружений, написано ім’я й по батькові дружини і виправлено, що він грамотний. Або відкрили, що, навпаки, неграмотний. І це можна відстежити, бо в цих військових документах є кілька дат. Наприклад, людина прийшла на медогляд чи призвали. І за кольором олівця чи чорнила, почерку людини, яка це писала, можна встановити, що та чи та примітка була додана.
Чи можуть первинні генеалогічні джерела дати ширшу культурологічну інформацію? Чи можемо ми дізнатися з них щось, крім дат і прізвищ?
З первинних генеалогічних джерел за умови тотального опрацювання можна отримати дуже багато інформації. Під тотальним опрацюванням я маю на увазі вивчення не тільки вашого роду, а й всього набору наявної інформації. Статистичний аналіз: скільки людей народилося, скільки людей померло, в якому віці брали шлюб, які хвороби тоді були поширені (переважно йдеться про якусь епідемічну загрозу: холеру, сибірську виразку, чуму). У записах про смерть відбивається місцева специфіка. Наприклад, я працював з документами церкви у шахтному селищі Донецької області. Записи про смерть: «вбитий у шахті», «завалений породою», «від вибуху газу» (тобто метану в шахті), «задавлений поїздом» – тобто є шахта і залізниця. Міграційні процеси – бо писали, звідки люди.
Якщо виходити за межі села, можна побачити, де й чим володів поміщик, землевласник, особливо до скасування кріпацтва. Візьмемо за приклад старі метрики мого села (я опрацьовував буквально один рік – 1853). Я дивлюся: відбуваються шлюби нашого селянина з селянкою з Харківської губернії, нашого селянина з селянкою з Москви, московського селянина з нашою селянкою. Починаю їх всіх виписувати і співставляти географію. І бачу, що якесь село – дуже цікаве, воно весь час з’являється. Починаю дивитися – а ним володів брат нашого поміщика в селі. Отже, вони масово звозили селян, ті брали шлюби, селяни залишалися жити в моєму селі, але продовжували писатися за тим селом. Там за них вже не платять податки, бо вони звідти пішли і вважаються втікачами. А тут вони ще не вказані в податкових документах тут, і бачимо ухиляння від сплати податків на кріпаків.
Перепис поводився раз на кілька років чи й десятиліть. Відповідно, щоб не платити податок і не оформлювати документів на продаж окремо, поміщики могли перевести селян в села родичів, а в себе вказати «утікач з 1851 року», тобто приблизно після минулого перепису. А на місці, куди вони прибули, їх не вказували в наступному переписі. Тобто на місці, звідки вони вийшли, була «убиль» а там, куди вони прийшли, збільшення населення не відбулося, бо вони декларували свою приналежність до минулої «прописки».
Отакі речі можна дізнатися, якщо опрацьовувати навіть один тип джерел, але тотально.
Ще одним джерелом генеалогічних досліджень є ДНК. Як співвідносяться документальна генеалогія та ДНК-генеалогія?
Вони дуже часто досліджують різні часові проміжки. Тому що ДНК-генеалогія дивиться вглиб. А ми тут порпаємося в останніх двох-трьох, максимум чотирьох сторіччях. Існує кілька видів ДНК: аутосоми (), Y-ДНК у чоловіків, і мітохондріальна ДНК в обох статей (). Це набір, який можна досліджувати. Аутосомне дослідження «дивиться» в найближчий до нас період, Y-ДНК – глибше, а мітохондріальна, яка найповільніше мутує, – взагалі у тисячі або десятки тисяч років. Якщо говорити про перетин документальної генеалогії з ДНК-генеалогією, то частіше ми говоримо або про пряму чоловічу лінію, або про аутосоми. Але пряма чоловіча лінія – це специфічна річ, тому що в двох братів, дядька і племінника, діда й онука Y-ДНК буде однаковим. І сказати по ньому, який у вас хоча б прогнозований ступінь родинних стосунків, майже неможливо.
Тому сучасні дослідники будуть скоріше казати, одне від одного і скільки років тому міг бути у вас спільний пращур.
Аутосомні тести найбільш вживані, найбільш практично застосовні для підтвердження родинних стосунків документально між двома збіженцями. Добре вони простежуються для місцевостей більш-менш ізольованих (наприклад, невеликого гірського села) і менш застосовано до великих населених пунктів на рівнині.
Є випадки, коли люди поєднують ДНК-результати і документальну генеалогію. Але для цього потрібні додаткові вхідні дані: пропрацьованість родоводів з обох сторін, місцевість, з якої ці люди походять, збереженість документів (звідки ці люди походять або звідки походить їхня спільна ДНК), бажання обох сторін досліджувати. Тому що, будемо відверті, багато людей роблять ДНК-тест заради другої частини результатів – карт етнічностей умовних, які показують скоріше, з яких географічних теренів походить ваша ДНК. Там показують ці великі плями: Східна Європа, Скандинавія. Це, в принципі, для масового продукту добре. Коли ж фірми стверджують, що «ваші предки за цим ДНК походять зі Снятинського району Івано-Франківської області, того Снятинського району, яким він був з 39 по 48 рік» – оце вже погано. Тому що деталізація за умови обмеженої кількості зразків дає непотрібні припущення, огрубіння результатів. Ми скажемо, що це Снятинський район, хоча це буде насправді Косівський, або вибірка обмежена тільки вихідцями і нащадками емігрантів, а не українців, які зараз тут живуть. І це у них спільний ген не тому, що всі вони походили з Косівського району, а тому що чоловік, який походив з Косівського району, спочатку переселився в Польщу, дав там якийсь перетин з нащадками, через сто років ці нащадки народили своїх дітей, які переселились у Німеччину, там дали нащадків, а потім ще в іншому місці дали нащадків.
У татар, наприклад, часто показує, ніби вони походять від корінних американців, населення Амазонії або інуїтів. Але переселення азійського гену було з Азії туди, а не звідти в Татарстан. Тому для генеалогії це майже не використовується.
Дослідження Y-ДНК може використовуватися для якихось теорій, зачіпок. Адже генеалогія за рахунок того, що збереженість джерел тільки часткова, великою мірою побудована на версіях і інтерпретаціях. Навіть якщо це ХХ сторіччя, і в мене немає двох-трьох років, а потім є шлюб якоїсь людини, і я бачу, що ця людина, скоріш за все, по віку, по батькові, по людях, які виступають свідками на цьому вінчанні, є чиєюсь дитиною, то це тільки версія і моя інтерпретація, тому що я не можу цього підтвердити. Інший генеалог може інакше інтерпретувати ті самі документи або сказати, що йому не вистачає підстав для інтерпретації.
Наскільки звичайна зацікавлена в своєму роді людина може просунутися в такій інтерпретації й пошуку? Скажімо, вона розпитала бабусю про своїх родичів і хоче з цією інформацією продовжити дослідження. Чи можливо це без попередньої підготовки?
Зараз це вже більш-менш можливо, тому що зараз з’являють індекси документів, тобто набрані імена, зафіксовані в тих чи тих джерелах. І за ними можна шукати досить глибоко. На той самий кінець ХІХ сторіччя можна вийти, якщо склалися зірки і хтось у цій місцевості робив або дослідження, або індекси. Питанням індексації займаються волонтери, державні установи. Архіви індексують свої колекції. Ми займаємося індексацією в процесі своєї роботи, коли готуємо матеріал, і багато моїх колег індексують свої родоводи і викладають для ознайомлення, щоб можна було знайти людину, яка так само звідти походить, але може додати якусь інформацію. І найкращі результати відбувають тоді, коли ділишся інформацією, віддаєш інформацію, яку ти знайшов, у світ.
Можна шукати віддалено. Є сайти архівів, які за час карантину почали дуже активно публікувати документи. Є Familysearch.org, які займаються вже понад 100 років копіюванням, а тепер – оцифруванням і публікацією документів генеалогічного характеру онлайн. Це американська неприбуткова організація, яка раніше була відома як генеалогічне товариство штату Юта, дочірня організація Церкви Ісуса Христа останніх днів – тієї, що відома як мормонська. Вони дуже багато інформації зібрали, опублікували й удоступнили для українців. Колекції, які вони оцифрували в Україні в 2007–2011 роках і тепер цифрують наново в 2021–2022 роках, доступні онлайн просто в них на сайті. Наприклад, по Київській губернії, Запоріжжю, Харківщині і Галичині доступні індекси. Тобто знаючи певні моменти ваших родоводів і особливості цього сайту, можна шукати і знаходити. Якщо ви хочете дізнатися, як це шукати, то у нас є спільнота на фейсбуці UAGenealogy, де ми все викладаємо. Є MyHeritage як найбільший агрегатор генеалогічної інформації. Там ще є ДНК-генеалогія та інструменти, які автоматизують процес додавання інформації у ваше дерево. Я сам ним користуюсь вже роками. Може, років десять. І періодично в нас в спільноті є акції – можна взяти річні підписки і покористуватися.