fbpx
ОСТАННІЙ ПОДКАСТ
Підписуйся на найнауковішу розсилку!
І отримуй щотижневі новини науки і технологій

Ми під'їдаємо крихти cookies за вами. Навіщо це нам?

Читати

Пардон за відволікалочку. Допоможи Куншт бути незалежним!

Пардон за відволікалочку. Допоможи Куншт бути незалежним!

Повідомлення успішно надіслано

Для пошуку
введіть назву запису
Суспільство — 07.01.22
ТЕКСТ: Дар'я Анцибор
Ілюстрації: Каталіна Маєвська
Ми любимо тексти без помилок. Якщо ви все ж таки щось знайшли, виділіть фрагмент і натисніть
Ctrl+Enter.
Від горішків до лиж: як почалася історія дарування на свята в Україні

Хто зі святкових персонажів обдаровував людей на Різдво і як змінювалася ця традиція в Україні?

У християнстві звичай обмінюватися подарунками в різдвяний період асоціювався з народженням Ісуса Христа. За біблійними переказами, тоді Троє Царів явилися у Віфлеєм до Божого немовляти з золотом, ладаном і смирною. Проте первинно практики обдаровувати одне одного на Різдво не було. Спочатку така традиція подарунків утвердилася під впливом легенд про Миколая Мирлікійського. 

 

Цей візантійський святий жив у ІІІ-IV столітті – у часи гоніння християн. Перші перекази про Миколая з’явилися мало не за його життя. Популярні апокрифічні легенди розповідали, як він уберіг трьох дівчат від заняття проституцією, підкинувши їм мішечки з золотом, або як воскресив розрубані тіла хлопчиків. Так святий поступово ставав дитячим захисником. У ХІІІ–ХVI століттях поширилася традиція обдаровувати дітей на день смерті святого Миколая – 6 грудня. 

 

У часи Реформації звичай суттєво оновився під впливом Мартіна Лютера і його послідовників, які не підтримували ідей зі святими. Вони вважали: якщо хто і має дарувати подарунки, то лише Ісус Христос. На офіційному рівні намагалися заборонити святкування дня Миколая, але врешті з цього нічого не вийшло. Тож відтоді діти почали отримували дарунки і від Миколая (якого в Голландії називали Сінтерклаасом, що пізніше трансформувалося у Санта Клауса в США), і від Ісуса.

 

Окрім обдаровувань, у Європі також поширювався звичай прикрашати ялинку на Різдво. Існує легенда про Мартіна Лютера, який буцімто і є першим встановлювачем різдвяного дерева, проте, звісно, традиція набагато старіша.

 

Давні народи, серед яких кельти, римляни, греки, а також германці, пошановували дерева, які лишалися зеленими в зимовий період. Ця їхня здатність сприймалася як божественне підтвердження, що природа зможе ожити після смерті. Звичай міцно закріпився у германських народів. Перші письмові згадки про різдвяні дерева датуються XVII століттям. У 1605 році у Страсбурзі прикрашають ялинки в будинках, але ще без свічок, лише кольоровим папером. За пів століття у Ганновері зафіксують письмово декорування свічками. З Німеччини звичай поступово поширюється по всій Європі.

 

Прикметно, що в слов’янській культурі такі рослини асоціювалися з потойбіччям через неплодючість і збереження зелені навіть узимку. На Поліссі ці дерева намагалися не саджати біля дому, бо вважали, що в сім’ї не будуть вестися діти. У східних і західних слов’ян поширені уявлення про ялину як місце перебування нечистої сили. Звідси заборона стояти саме під цим деревом під час грози – бо Бог блискавками влучає у чортів, і буде цілитись у неї. В українців є вірування, що ялина й сосна не дають покійнику ходити після смерті, тому їхніми гілками застеляють дорогу й могилу під час похорону. Про поховальну семантику ялини говорять і фразеологізми на кшталт «дивитися під ялину» – важко хворіти, а також звичай закидати хвойними гілками самогубців. Тож засвоєння звичаю зрізати й декорувати різдвяне дерево не завжди було для слов’ян швидким. 

 

Перші різдвяні ялинки на наших теренах, ймовірно, почали ставити на межі XVIII–XIX століть у Західній Україні. Тоді вона мала тісніші контакти з Європою, перебуваючи у складі Речі Посполитої та Австро-Угорщини, куди традицію принесли німецькі протестанти. Та частина України, яка була під Російською імперією, перейняла ялинку в другій половині XIX століття.

 

Це дерево ставили в родинному колі на Різдво. Дорослі крадькома прикрашали ялинку, щоб зробити сюрприз дітям. На гілки чіпляли воскові свічки, деревце оздоблювали пряниками, цукерками, золотими горішками, яблучками та іншими ласощами. В Україні під ялинкою часто виставляли маленькі вертепи, які робили з картону, тканини, мішури.

 

Коли все було готове, дітей запрошували до кімнати, де на них чекало яскраве, кольорове, мерехтливе дерево, увішане подарунками. 

 

Спершу ялинка ставилася на один вечір. Наприкінці свята наставав час психологічного розвантаження: діти буквально знищували дерево, зриваючи з нього подарунки, ламаючи гілки й розриваючи паперові прикраси. Згодом насолоду від прикрашання й споглядання ялинки захотілося подовжити. Ялинку дедалі частіше залишали на триваліший період.

 

У Російській імперії на Різдво подекуди поміщики кликали селянських дітей подивитися на ялинку, даючи і їм можливість зірвати собі їстівний подарунок. Також села постачали помістя ялинками, тож для багатьох це був гарний спосіб заробити. 

 

Про це згадується, наприклад, у творі Михайла Коцюбинського «Ялинка» (1891). У ньому хлопчик мав везти зрубане з власного обійстя дерево пану на Різдво, але дорогою заблукав. Герою шкода рослину: «То моя ялинка, ви її подарували мені ще тоді, як мене похвалив учитель». Але сім’я потребує грошей. Коцюбинський так описує момент зрубування:

 

«Їм обом жаль стало молодого деревця. Струнке, зелене, веселе, воно маяло гілочками, наче раділо гостям… Яким підійшов ближче, замахнувся сокирою і вдарив по стовбурові. Ялинка затремтіла від низу до вершечка, наче злякалася несподіваного лиха, і кілька зелених глиць упало на сніг. Яким рубав, а ялинка тремтіла, як у пропасниці. Василькові здавалось, що вона от-от застогне. Аж ось деревце похилилося, хруснуло і, підтяте, впало на сніг… Василько мало не плакав з жалю».

 

Вочевидь, у селах цей звичай не відразу добре приймали, і він приживався тут повільніше, ніж у містах. Судячи з даних газетної хроніки, для багатьох мешканців сіл і віддалених містечок перші ялинки з’явилися аж після листа Павла Постишева у часи СРСР, про який розповімо далі.

 

Натомість Олександр Куприн у творі «Чудесний лікар» (1897) згадує київські реалії кінця ХІХ століття. Він описує двох бідних хлопчиків, які на Різдво бігають по Києву і відганяють від себе спокусу подивитися на ялинки у вікнах:

 

«…сквозь запотевшие окна какого-нибудь дома они видели ёлку … Но они мужественно гнали от себя прочь соблазнительную мысль: остановиться на несколько секунд и прильнуть глазком к стеклу». (з рос./укр. «крізь запітнілі вікна якогось дому вони бачили ялинку… Але вони мужньо проганяли від себе спокусливу думку: зупинитися на кілька секунд і прихилитися оченям до скла»)

На початку 1900-х років сім’я Михайла Грушевського мешкала в Києві. Вони, як і Микола Лисенко й Петро Косач, ставили ялинку і запрошували до себе гостей. Подарунками також обмінювалися на Різдво.

Що ж до Святого Миколая, то він має не найпростішу історію перевтілення у дитячого дарувальника в українській традицій. Річ у тім, що українці сприймали Миколая як другого після Бога. Це святий, якого дуже поважали й водночас боялися.

 

Він оберігав паломників, пивоварів (звідси вірування про Пивного Миколу й звичай варити пиво на це свято), подорожніх (як сказала одна інформантка з Чернігівщини, «Микола – це дорожній бог»), рибалок, худобу, врожай і дітей.

 

Миколай в Україні мав дуже багато обов’язків, але дарування подарунків до ХІХ століття не входило в його плани. Цей звичай утвердився у Західній Європі, особливо в протестантських країнах. У Європі діти вперше почали писати святому Ніколасу-Миколаю листи з побажаннями, а він – класти подарунки на підвіконні, у взутті або в дитячих панчохах біля комину. Згодом деякі регіони виробили звичай залишати їжу для Миколая на підвіконні або біля комину.

 

Ймовірно, до Західної України традиція дарувати подарунки на день святого Миколая прийшла десь у середині ХІХ століття. Іван Франко збирав фольклор на Галичині у 1890-х роках і в «Галицько-руських народних приповідках» писав, що в селах немає звичаю обдаровувати дітей, а в містах він був «занесений німецькими колоністами здавна й доси держиться». Тож селянська культура подарунки від європейського Миколая успадкувала від міст дещо пізніше.

 

У пресі 1920–1940-х років з Галичини, Лемківщини, Закарпаття можна знайти чимало згадок про «Миколаївські вечори» як найголовніше дитяче свято різдвяного циклу. До цього дня в навчальних закладах ставили ялинку, влаштовували спектаклі й благодійні аукціони. Діти могли обмінюватися солодощами і канцелярією. В окремих статтях вже є дискусії, чи доцільно напоказ дарувати «лещата, лижви і десятки пакунків з солодощами», коли інші – бідніші діти – в цей час отримують лише кілька цукерок.

 

Натомість та частина України, яка була під Російською імперією, у містах ставить ялинку й обмінюється подарунками на Різдво. Миколай як дарувальник приходить сюди вже значно пізніше. Хоча окремі практики святкування все ж традиційно тут існували, що підтверджується етнографічними експедиціями. На Поліссі, Полтавщині й Слобожанщині на Миколая обмінювалися медовими пряниками – миколайчиками. На Київщині давали дітям бублики, на Черкащині могли дарувати хустку. У деяких регіонах не клали під подушку, а просто казали, що Миколайчик передав. Проте всі ці дані – не раніші за кінець ХІХ століття.

 

Часто вважають, що радянська влада, щоб боротися з цими релігійними традиціями, вигадала свого зимового дарувальника Діда Мороза. Однак образ Діда Мороза не був вигаданий радянською владою. Він поступово створювався починаючи з 1840-х років в колах інтелігенції з Російської імперії. Цей персонаж, як пише Олена Душечкіна, міфологізувався у двох напрямках. З одного боку – давні традиційні вірування у злого духа, якого треба боятися, бо він може вбити врожай, його треба задобрювати і поважати (згадайте звичай кликати мороз на Різдво). З іншого – літературні віяння ХІХ століття про позитивного персонажа, який відповідає за «правильну» зимову погоду на догоду дітям, аби вони могли кататися на санчатах і грати в сніжки.

 

Остаточно образ Діда Мороза приєднується до ялинки наприкінці ХІХ століття, коли вона вже засвоєна, але в Російській імперії досі немає свого патрона. Діти хотіли відповідей на питання: хто приносить подарунки під ялинку? Ялинковий персонаж отримав подвійне ім’я – Дід Мороз. Дід – як той предок, який приходить на Різдво провідати родину, тобто хтось близький і рідний, і Мороз – як стихія зимових розваг і радості. 

 

З утвердженням радянської влади на всій території України різдвяна ялинка трансформувалася у новорічну. Практики святкування, які вже були органічними на межі ХІХ і ХХ століть, коригувалися і підлаштовувалися під нові потреби влади. Спершу радянська влада на короткий час (з 1927 року) заборонила святкування з ялинкою і Дідом Морозом. Обидва символи вважалися релігійними пережитками. Утиски тривали до 28 грудня 1935 року, коли вийшла стаття Павла Постишева про необхідність подарувати дітям новорічну ялинку. 

 

Згодом до його образу остаточно додалася дівчинка Снігуронька, яка з’являється на межі ХІХ і ХХ століть як повністю вигаданий персонаж. Єдина згадка про неї у слов’янському фольклорі – це казка про снігову дівчинку, яку виліпили подруги. Вона оживає, а в кінці тане, стрибаючи через вогнище. Ймовірно, тут зберігаються рештки міфу про духів, які гинуть зі змінами пори року.

 

Найбільший вплив на формування новорічного образу Снігуроньки мала однойменна опера Миколи Римського-Корсакова (1881), написана за мотивами п’єси Олександра Острозького. Далі всю справу зробили педагоги, які прописували сценарії свят і виписали для Снігуроньки роль онучки Діда Мороза.

 

Ялинкові прикраси у радянські часи також змінилися. Замість вифлеємської зірки з’явилися піки-конуси. Замість янголів – фігурки, наповнені пропагандистськими меседжами. Наприклад, були іграшки у вигляді червоноармійців і піонерів-прапороносців, електричних приладів і космічних апаратів, льодоходів, овочів на зразок кукурудзи і цілого набору типажів із серії «Дружба народів». 

 

Діти тепер шукали подарунки лише під ялинкою, а пошуки під подушкою масово по всій країні відновилися уже з розпадом Союзу. Доти звичай приховано підтримували в окремих регіонах. 

 

Водночас у селах зберігалися традиційні практики зимових свят, коли діти несуть кутю своїм хрещеним, а колядників і щедрувальників обдаровують смаколиками і грошима. Діти далі нишком колядували навіть під страхом покарань у школі. Після розпаду СРСР практика колядок і вертепів подекуди відновилася і в містах.

 

Сьогодні в багатьох сім’ях практикують дарування як на Миколая, так і на Новий рік, і діти двічі отримують сюрпризи від різних покровителів. 

 

Українська історія обдаровування на Миколая, Різдво й Новий рік хоч і не дуже давня, але надзвичайно яскрава й насичена. Зі змінами, запозиченнями, переписуваннями, історія ця не завершена, вона ще обростатиме новими смислами й шукатиме свою самобутню форму у сучасному світі. Але в ній завжди залишатиметься місце для дива і щирої дитячої радості.

ТЕКСТ: Дар'я Анцибор
Ілюстрації: Каталіна Маєвська
Посилання
  • 1. — Франко І. Галицько-руські народні приповідки. (Том ІІ. Вип. ІІ). // І. Франко. Етнографічний збірник. - Львів, 1908. Т. 24. - 612 с.
  • 2. — Успенский Б. Филологические разыскания в области славянских древностей (реликты язычества в восточнославянскому культе Николая Мирликийского). - Москва, 1982. - 248 с.
  • 3. — Коломийчук О. Синкретизм збірного образу великого християнського святого: до проблеми народного культу святого Миколая на Бойківщині // Народна творчість та етнологія. Вип. 4. - Київ, 2016. - С. 72-79.
  • 4. — Душечкина Е. Русская ёлка: История, мифология, литература. - Санкт-Петербург, 2014.
  • 5. — Count, Earl W. (Earl Wendel), 4000 years of Christmas : a gift from the ages. New York, 1948.
  • 6. — Етнографічний образ сучасної України. Корпус експедиційних фольклорно-етнографічних матеріалів. Т. 6. Календарна обрядовість
  • 7. — Достоевская А. Воспоминания. Москва, 1981.
  • 8. — Воропай О. Звичаї нашого народу. Том 1
  • 9. — Душечкина Е. Дед Мороз: этапы большого пути (К 160-летию литературного образа)
  • 10. — Tom A. Jerman Santa Claus Worldwide: A History of St. Nicholas and Other Holiday Gift-Bringers. McFarland, 2020
  • 11. — Осьмак В. Зимові свята у Києві: як у минулому святкували Різдво і Новий рік?
  • 12. — Демчук С. Святкова Європа — від Миколая до Нового Року // Ефір у програмі «Амфітеатр» від 20.12.2021.
Статті
Наука
Біт у мішку

Як виміряти та впорядкувати масиви інформації, які постійно збільшуються? На допомогу приходить математична теорія інформації!

Біологія
Як допомогти котам, що постраждали від війни

Як допомогти котам, що втратили свій дім внаслідок воєнних дій, адаптуватися до притулку або нової домівки та як війна впливає на їхню поведінку?

Суспільство
Ігри на справедливість. Уривок з книжки «Поведінкова економіка» Річарда Талера

Чому люди часто обирають співпрацювати, а не діяти егоїстично, навіть якщо це вигідно? Пояснює економіст Річард Талер.

Промо
Проєкт інтелект. Воєнний сезон. Епізод 2: Кібервійна

Як росія веде війну з Україною у кіберпросторі?

Технології
Що упало, те пропало: чому не варто чіпати збиту авіацію ворога

Які загрози приховує розбита авіація та як убезпечити себе та інших від небезпек? З'ясовуємо з авіаекспертом і хіміком.

Біологія
Гриби зі смаком лобстера. Які їстівні дикороси можна знайти в Україні

Де шукати дикі їстівні рослини й гриби та як їх готувати? Розповідає ботанік Олексій Коваленко.