fbpx
ОСТАННІЙ ПОДКАСТ

Ми під'їдаємо крихти cookies за вами. Навіщо це нам?

Читати

Ми теж не любимо поп-ап. Але нам потрібна твоя підтримка!

Ми теж не любимо поп-ап. Але нам потрібна твоя підтримка!

Повідомлення успішно надіслано

Для пошуку
введіть назву запису
Суспільство — 16.09.19
ТЕКСТ: Ліна Криворучко
Фото: Ольга Нікандрова, Максим Адаменко, Максим Малигін
Ми любимо тексти без помилок. Якщо ви все ж таки щось знайшли, виділіть фрагмент і натисніть
Ctrl+Enter.
ВідЧАЙдушно

На заході України є чайна плантація, якій вже виповнилося 70 років. На перший погляд то велика дивина, адже зазвичай з місцями зростання чаю асоціюються території на кшталт Шрі-Ланки чи Індії, але аж ніяк не Україна з її суворими зимами.

 

Максим Малигін – людина, яка знає про вітчизняну чайну плантацію усе: від початку її історії до сьогодення.

Чай для мене – це хобі, яким я займаююся уже давно. Про те, що в Україні росте чай, я дізнався десь на початку 2000-х, проте почав займатися цією справою серйозно лише у 2013 році. У грудні 2013 року я поїхав шукати плантацію, про яку неодноразово чув. Я розпитував у своїх друзів у Львові, які захоплювалися чаєм, та ніхто з них не знав навіть, що таке місце існує. Плантація розташована неподалік від Мукачева, лише за 30 хвилин пішки від центру міста. Коли я нарешті побачив її, у мене з’явилося бажання відродити це місце – плантація була закинута, ніхто нею вже давно не займався, це була просто місцина з залишками чайних кущів. У 2019 році плантації виповнилося 70 років, адже перші посадки почалися навесні 1949 року. Станом на 2013 рік вони були на межі повного знищення. 

 

Я не знав, чи варто взагалі починати цим займатись і чи не зроблю я гірше, поширивши інформацію про це місце. Тож я почав із консультації зі спеціалістом-ботаніком з кафедри біології Ужгородського національного університету Романом Кішем, який вивчає біорізноманіття рослин Закарпатської області. Він член обласного комітету, який займається охороною територій. Роман відповів, що гірше я точно не зроблю, але якщо популяризувати цю місцевість, то є ймовірність, що вона повторить історію «Долини Нарцисів» – території в Карпатських горах, де навесні розквітають поля цих квітів і приваблюють неймовірну кількість туристів. Територія долини, де зростають нарциси, раніше мала сільськогосподарське призначення і поволі знищувалась, та завдяки зусиллям небайдужих людей вона тепер входить до складу Карпатського біосферного заповідника й охороняється як окремий заповідний масив.

 

Також деякі люди висловлювали побоювання, що чай не буде смачним, що це просто цікавий прецедент виживання чайних кущів в цій широті. Тому я вирішив зайнятися чайною плантацією. Почав збирати матеріали, та зусиль однієї людини для цього виявилося недостатньо, тож я почав з найпростішого – створив групу в фейсбуці, а згодом почав налагоджувати контакти зі спеціалістами з різних сфер, дотичних до вирощування чаю. Наразі до проекту «Червона гора – Гора Жорніна. Чай зростає в Україні!» мають стосунок ще кілька людей – фахівець з туризму Максим Адаменко, журналістка Тетяна Когутич, власники «Keltic Yard» Юрій та Галина Клованичі (вони всі мукачівці), чайні експерти Артур Степанов (Луганськ – Полтава) та Дмитро Філімонов (Київ).

 

З якими спеціалістами ви спілкувалися? Це були іноземні фахівці, які займаються винятково чаєм, чи ботанік також має достатньо знань у такому питанні?

 

В Україні є люди, які професійно займаються чаєм, і, звісно, кілька експертних ботаніків. Я запитував поради в усіх, у кого міг. Постало питання, чи буде економічно вигідним такий проект, чи не саме через сумнівну прибутковість його згорнули за часів СРСР. І ні я, ні хтось інший не міг знати напевне. Тож я почав сам їздити на місце один-два рази на рік і робити чай зі зрізів. Але мати чайну сировину – це лише половина справи, потрібно було налагодити технологію виробництва.

 

У чому полягає ця технологія? Яким є процес приготування чаю: від листя куща і до напою в заварнику?

 

Завдяки тому, що існує велика різноманітність сировини, технології і рецепти виготовлення також різні. Найпросунутішим у цьому питанні є, звичайно, Китай. За приблизними розрахунками, там нараховують близько 15 тисяч різних сортів чаю, і ця цифра дуже применшена, адже це – офіційна статистика, що не враховує чаї, які виготовляють люди локально, у селах. Якщо враховувати це, тоді ця цифра може сягати 100-120 тисяч сортів.

Технологія, з якою я працюю, – неусталена. Я постійно експериментую з різними способами обробки та використання сировини. Та проблема у тому, що для експериментів потрібна певна база, наразі мій рівень радше аматорський. Для створення бази потрібна достатня кількість сировини, принаймні до 10 кілограмів, а за нинішніх умов та стану плантацій таких обсягів просто немає. Звісно, можна просто «обдерти» кущі. Це забезпечить кількість, проте не якість. Наприклад, для заходу у «Good wine» (прим.ред. – щорічна презентація зразків закарпатського чаю у Києві) ми зібрали близько 100 грамів сировини, з якої вийшло 20 грамів чаю. Це свідчить про поганий стан плантації. Так, з двох гектарів колишньої плантації лише частина кущів придатна для культивації, решта ж знищена. 

 

Які умови та критерії потрібні для вирощування хорошого чаю?

 

По-перше, потрібне тепло. Сніг – не страшний, а от тривалі морози без снігу можуть критично вплинути на чайні кущі. Їм потрібна велика кількість вологи, і клімат Закарпаття не всюди відповідає цим вимогам. Плантація, де я зараз працюю, є якраз однією з тих, які збереглися із 1949-го року. Звідки вона взагалі там взялася? Станом на початок Другої світової війни Радянський Союз забезпечував себе чаєм приблизно на 30% (сировина надходила з Грузії). Однак напередодні війни влада СРСР хотіла перейти на стовідсоткове забезпечення, адже чай вважається одним зі стратегічних продуктів. 

 

Ідея такого самозабезпечення не є новою – ще у XVIII столітті, після поширення чаю у світових масштабах, він почав вважатися стратегічним продуктом, товаром першої необхідності. Його закуповували закордоном, тож будь-яка зміна мирного стану провокувала перебої у постачанні (так було і після Жовтневої Революції у 1917 році, після якої чайні склади були націоналізовані, і його запасів вистачило аж на чотири роки пайків). Наприклад, у Великобританії виник «індійський чайний проект», коли англійській монархії знадобився власний ресурс, адже на той час Китай був монополістом на ринку чаю і міцно тримав ціни, вимагаючи платити сріблом за свій товар. 

 

У США після здобуття незалежності від Великобританії постало те ж саме питання – уряд на федеральному рівні розглядав питання акліматизації чаю в південних штатах. Уряд навіть оплатив експедицію до Китаю Роберта Форчуна, відомого на той час чайного спеціаліста – саме тієї людини, яка викрала для британців китайські чайні секрети. Форчун виконав свої зобов’язання, та на етапі посадок керівництво сільськогосподарського департаменту США змінилося, від послуг чайного експерта відмовилися, а потім почалася Громадянська війна і проект згорнули. 

 

Повертаючись до ситуації у СРСР, після Другої світової війни територія Закарпатської області відійшла до Союзу, і тут почалося дослідження економічного потенціалу регіону. Спеціалісти виявили, що ця територія дуже схожа на Аджарію – регіон в Грузії на південному заході, на узбережжі Чорного моря, де вирощували чай. Оскільки  довоєнний грузинський чайний проект виявився дуже успішним, влада вирішила повторити його й на Закарпатті. На той час територію Закарпатської області розглядали як землю, придатну для культивування низки субтропічних культур на північних широтах. Насправді така ідея просування південних культур на північ не нова, ще у XVIII столітті ботанік та класифікатор Карл Лінней робив спроби вирощувати тропічні та субтропічні рослини у Швеції.

 

У Радянському Союзі зерна цієї ідеї впали в «родючий ґрунт», придатний для зрощування багатьох ідей загалом. Як не дивно, прижилася не тільки ідея, але й різні субтропічні культури. Зараз в Ужгороді мешкає Генріх Стратон, який вирощує  особливий український сорт ківі. Цей сорт росте на всій території України і дає гарні врожаї. На Закарпатті успішно росте хурма, гранат та інжир. Наприклад, у розкішному чайному саду Наталії Мартишинець в Берегово, на Чорній Горі, ближче до угорського кордону. За радянських часів в колгоспах намагалися вирощувати лимони, і хоч спроба була невдалою, але факт є фактом. А ось під Києвом є теплиця з бананами, і роки три тому там намагалися вирощувати й чай, проте я не знаю нічого про його якість. Плантація в Закарпатті росте у лісосмузі, без спеціального укриття. 

 

Ідеєю радянського післявоєнного проекту було розсадити чай у різних регіонах Союзу спочатку для спостереження, а згодом для вибору найпридатнішої території. Окрім Закарпаття, чайні плантації заклали ще у Краснодарському краї, Північній Осетії, Дагестані, Криму, Молдові та республіках Середньої Азії (Казахстані, Киргизстані, Узбекистані, Таджикистані, Туркменістані, Вірменії та Азербайджані), на Далекому Сході (в Примор’ї, на Південному Сахаліні і на острові Кунашир, що належить до Великої Курильської гряди). Експеримент проводився таким чином, що культуру висаджували і кілька років спостерігали, які саджанці виживають. Наприклад, у Криму, де, на перший погляд, придатні умови для вирощування чаю, виявилося замало вологи, тому регіон визнали нерентабельним. З усіх перерахованих вище місць найкращі результати показали Азербайджан (тут і досі є чайна індустрія), Краснодарський край (плантації поблизу Сочі) і Закарпаття, де, власне, і висадили 75 гектарів чаю. На усіх цих територіях економічна модель вирощування чаю виявилась вигідною, та до кожного регіону потрібно було розробляти свій підхід, враховуючи усі його особливості. Якщо десь існує усталена аграрна технологія, не факт, що в іншому місці вона працюватиме так само добре.

 

Загалом на Закарпатті було шість експериментальних ділянок, та нині залишилася лише одна. До 1953 року цей проект був під патронатом Академії наук СРСР (якій підпорядковувалась і українська Академія наук), для чого в 1950 році була створена Об’єднана комплексна експедиція з розвитку культури чаю. Основним дослідницьким центром був Всесоюзний науково-дослідний інститут чаю та субтропічних культур в Анесаулі, Грузія. Власне, на Закарпатті посадки робила грузинська команда спеціалістів під керівництвом кандидата сільськогосподарських наук І.І. Чхаїдзе. Проект згорнули у 1953 році. Існує версія, що це було пов’язано зі смертю Сталіна. Начебто після того, як він скуштував закарпатський чай, той припав йому до смаку і він схвалив ініціативу вирощування чаю на заході України. А після смерті Сталіна інтерес до цього регіону зник. Проте це радше легенди. Найбільш ймовірно, що причини все-таки були економіко-соціального характеру. 

Згідно з доповідями 1952-1954 років, Закарпатський регіон був визнаний найперспективнішим для вирощування чаю. Були опубліковані плани надати до 1960 року до 1000 гектарів землі під чайні плантації. Однак всесоюзний чайний проект в Закарпатті згорнули 1959 року. Можливо, це було пов’язано зі складністю організації нової галузі та функціонування системи радянського колективного сільського господарства на недавно приєднаних територіях. Тоді як колгоспи насамперед Грузії, Краснодарського краю й Азербайджану демонстрували чудові результати. Проте у 1970-х успішність пішла на спад. Тут зіграло декілька факторів: конкуренція за землю для вирощування традиційної для цих регіонів культури винограду, а також погіршення якості листя чаю через надто активний збір. Я пам’ятаю ще з дитинства, що ми тоді називали грузинський чай «чаєм з цурпалками» – для виконання плану збирачі гребли листя разом з іншим чайним «сміттям».

 

У Китаї видобуток з гектару становить 2-3 тонни. Це пов’язано з прямим впливом на цінні якості сировини, адже якщо знехтувати етапом відбору листя, виробництво преміального чаю стане неможливим. У Грузії ж доповідали про рекордні врожаї і писали книги про досягнення радянської науки і про те, що зібрали чаю більше, ніж в Індії. Цифри доходили до 6-7 тонн урожаю з одного гектару, тобто 2 тонни хорошого чаю змішувалися з 5 тоннами «цурпалок». Тоді акцент був на заводську технологію, і відсутність ручної праці також напряму впливала на якість продукції. Попри неймовірний технічний прогрес, преміальні чаї й досі виробляються і відбираються переважно за допомогою ручної праці. Не дивно, що цей грузинський проект врешті закрився, залишивши по собі гектари закинутих плантацій. Зараз у Грузії існують дуже цікаві ініціативи, спрямовані на відродження цієї культури з екологічним, як це зараз актуально, спрямуванням. Цікаво, що кілька ділянок з чаєм викупили чеські інвестори і виробляють зараз чеський чай у Грузії. Ця тенденція економічно і комерційно має сенс, тож вони точно є не останніми, хто долучився до цієї ініціативи.

 

Щодо долі нашої плантації, то після закриття всесоюзного проекту наприкінці 60-х її передали спочатку до Мукачівського сільськогосподарському технікуму, а згодом – до лісгоспу. Також вона довго перебувала під патронатом кафедри біології Ужгородського університету. Її долею до самої своєї смерті в 2015 році займався доктор біологічних наук Василь Комендар, але знайти фінансування йому не вдалося, ані за радянських часів, ані за часів незалежності. 

 

Повноцінний кущ в умовах українського клімату може досягати двох метрів, у Грузії – трьох метрів. І такі кущі були, поки земля ще перебувала під контролем спеціалістів, та вже на фотографіях 2000-х видно, що кущі ледве досягають метра. Зараз чайних кущів немає взагалі, а все, що ми бачимо, – це тільки 1-2-річні рослини. В доступній літературі не вказана точна територія посадок чаю на початку, але, за приблизними оцінками, загальна територія на Червоній горі під Мукачево становила не менше 18-20 гектарів, два з яких були розташовані посеред лісу, що майже напевне і є нинішньою ділянкою – залишками плантації. Найімовірніше, решта території була перекопана відразу наприкінці 1960-х і використана для висадки плодових дерев і винограду, що ростуть упритул на сусідніх з теперішньою плантацією ділянках. 

 

Але хіба чаю не потрібен відкритий простір? Як він може рости в лісі? 

 

Ні, це не обов’язково. У рівнинних частинах Індії чай росте на відкритому місці через економію простору. Батьківщиною чаю є Юньнань-Гуйчжоуське нагір’я (переважно це території провінції Юньнань в Китаї), де він росте у високогірних лісах. Там навіть збирають високоякісну сировину з чайних дерев (їхня висота може досягати понад 10 метрів). Затінок добре впливає на певні культури. Частково плантації в Японії спеціально затіняються для отримання певних смакових якостей, тобто над ділянками штучно створюють тінь. У такому випадку змінюється хімічний склад листя і, відповідно, смак продукту. Проте справа в тому, що через занедбаність наші ділянки заросли більше, ніж потрібно.

 

Хто зараз, крім вас, займається цією ділянкою?

 

Є кілька ентузіастів, які також збирають чай, адже місце легкодоступне. Утім, існує юридична колізія – в лісі заборонено займатися сільськогосподарською діяльністю, а чай класифікують як сільськогосподарську культуру. Лісництво охороняє цю територію, але ця охорона дуже умовна. Приблизно гектар чаю наразі викопано. Щоразу, приїжджаючи на ділянку, я бачу подекуди нові ями. Десь до кінця 1990-х плантація була під патронатом Ужгородського національного університету, туди приїздили спеціалісти, працювали співробітники лісової станції. Вони пригадують, що тоді з ділянки збирали кілька мішків відбірного листя і навіть насіння, що свідчить про гарний стан кущів. Є навіть фотографія, де видно кущі у дуже доброму стані. Зараз насіння не дозріває – для цього потрібно, щоб кущі були високими та пишними, постійно росли і цвіли. Сьогоднішні кущі – це буквально кілька невеликих патичків. Ми з колегами розкопували ґрунт, щоб побачити кореневу систему. Виявилося, що корені свідчать про цілком здорові рослини. Тобто, ймовірно, ці кущі колись просто зрубали. 

 

У 1990-х плантації було приблизно 50 років, це стандартний вік для омолодження – процесу, який полягає у тому, що кущі спилюють, а потім формують нові. Згодом, за 4-5 років, вони досягають віку, коли з них можна збирати листя. У перший рік після спилювання кущ виростає до 35 см, його обрізають на 10-15 см, на другий рік він виростає ще на 50 см, тоді його обрізають на 20-25 см. У такий спосіб стовбур стає міцним, крона куща формується лише на третій рік. Раніше форма куща була кулеподібна – це красиво: рослини ростуть, наче шахівниця, – з проміжками у 1-1,5 метри для зручності збирачів листя. Тож, можливо, хтось у 1990-х вирішив провести обрізання кущів, проте не зробив цього наступного року, і кущ, не зміцнившись, фактично загинув. Та це лише моя реконструкція подій, немає ні фактів, що підтвердили б її, ні аргументованих заперечень. 

 

Коренева система може жити до 150 років, а насіння на Закарпатті не проростає через кліматичні умови, тож всі ті великі кореневища залишилися ще з 1949-го. Вони подекуди сягають трьох метрів у глибину і двох у ширину, тож пересадка дорослих кущів фактично неможлива. З усіх викопаних екземплярів добре, якщо кілька змогли прижитися на інших місцях, усі решта, напевно, загинули.

Коли я почав вести групу у фейсбуці, я очікував зацікавлення та розголосу. Потрібні були небайдужі люди, гроші, а в ідеалі – щоб якась людина купила цю ділянку й опікувалася нею. Проблема у тому, що купівля частини земель лісгоспу контролюється на державному рівні, і це дуже складний процес. Було кілька спроб. Зі Словаччини приїжджали зацікавлені інвестори, вони оглянули ділянку і були готові її придбати, та коли дізналися, що землю неможливо купити, то інтерес зник.

 

 

Нещодавно я приїздив на ділянку з Деннісом – президентом Європейської асоціації чайних ґроуверів (Tea grown in Europe) (любителів чаю). Він дуже зацікавився цією плантацією, адже сам має власну ділянку у французькій Бретані. Коли ми приїхали, то були приємно здивовані, що місце розчистили і навіть з’явився охоронець. Очевидно, хтось із місцевих зацікавився цим місцем. Однак тільки навесні наступного року ми зрозуміємо, чи розчистка була правильним рішенням, і чи варто робити це з рештою території, бо саме інша рослинність допомагала кущам переживати зиму. У тих місцях, де вони поросли ожиною, кущики почувають себе цілком непогано, бо там тепліше і менше вимерзання. Якщо ж робити чистку, потрібно подумати про солом’яне накриття для кущів. 

 

Та якщо люди цікавляться і будуть готові вкладати ресурси у цей чай, я буду вважати, що досягнув мети. Ми намагаємося робити тут чай для того, щоб поширити інформацію про нього, а не для продажу.

 

Тобто цей чай може бути смачним та мати попит? 

 

Наразі у нас немає достатньої сировинної бази, та якби ми мали принаймні кілька кілограмів на сезон, тоді так, ми могли б виготовляти чай на продаж. У світі є тенденція до освоєння нових ділянок для чаю – цим займаються у США, Німеччині, Португалії, Італії, Франції, Шотландії, Швеції та навіть певною мірою у Канаді, а також в Південній Америці та Австралії. Є люди, які на своїх землях намагаються виготовляти свій чай і роблять це вельми успішно. Денніс привіз скуштувати перший у Франції фермерський зелений чай, і він був просто прекрасним, хоча посадка зовсім нова, трирічна. 

 

Також зараз є великий тренд на унікальність. Закарпатський чай, однозначно, був би винятковим. У Шотландії і США чай локальних виробників вже є у продажу. В Європі чайне виробництво поки не комерціалізоване, бо комерція потребує підрахунків: скільки коштуватиме земля, виробництво, обробка сировини, скільки виготовлення власне чаю. Європейська спільнота зараз займається цим питанням. У них є можливість отримати державні інвестиції за умови доведення прибутковості такої діяльності. В Європі ручна праця дуже високо оплачується, навіть для прополювання рядів вигідніше використовувати роботів. Найдорожче у виробництві чаю – це його збір. Чайні комбайни частково вирішили цю проблему, та якість від цього все-таки страждає. Наразі у співпрацях з технічними інститутами чайні ентузіасти займаються розробкою роботів із системою розпізнавання правильного чайного листка. Це все ще на стадії розвитку, та якщо люди хочуть висаджуватися на Марс, то розпізнавання правильного зрілого листка машиною вже не здається надважкою задачею. 

 

У США трохи інша ситуація. У Південній Кароліні є плантація «Чарльстон», де з 1963 року вирощують чай. Сьогодні це єдина з великих старих комерційних плантацій. Цікаво, що спочатку це була одна з дев’яти дослідницьких станцій компанії «Ліптон», де вивчали можливість вирощування чаю на території США через загрозу втрати плантацій в колоніальних країнах (чого не сталося). У 1980-х у «Чарльстону» була цікава маркетингова стратегія «єдиного справді американського чаю», вони навіть робили поставки в Білий Дім. Компанія почувалася дуже непогано, та потім з невідомої мені причини збанкрутувала і змінила власника. Плантація існує досі, і хоч якість чаю там уже не така через механічний збір, туди можна приїхати на екскурсію і помилуватися краєвидом. 

 

Є ще один чудовий проект, найпросунутіший на сьогодні, «The Great Missisipi Tea Company», в якому співпрацюють як університет штату, так і запрошені закордонні фахівці. Плантація виглядає дуже перспективною, кущі посадки 2012 року мають прекрасний вигляд, сформовані та готові до збору врожаю. Щороку компанія освоює нові території. Нещодавно першу партію чаю з цієї плантації продали респектабельному лондонському чайному дому «Fortnum & Mason». Ділянки цієї компанії розташовані на території, де буває багато тайфунів. Сім’я власників обрала чайну культуру для вирощування, тому що через своє походження саме з таких буремних земель чай має стійкість до буревіїв. Вони поширюють свій досвід і планують перевести проект у комерційну сферу вже наступного 2020 року. Є також дуже багато маленьких плантацій – вони дуже красиві і мають успіх, та виробництво чаю надто маленьке для того, щоб отримувати дохід лише від нього.

 

На Закарпатті також є приватні чайні ділянки. Наприклад, під Мукачевом, у агроетносадибі Галини і Юрія Клованичів «Kеltic Yard», є трирічна посадка чаю, а також велика кількість інших екзотичних та унікальних для України культур. Вони утримують цю ділянку вже кілька десятків років, всі рослини ростуть просто неба. Юрій був одним із перших людей, з якими я познайомився, коли зацікавився чаєм та плантацією. Цікаво, що на частині своєї ділянки він використав агротехнічну модель 1953-го року і обрізав кущі за наведеним у книжці алгоритмом, та спроба виявилася неуспішною, ймовірно, через зміну клімату у регіоні. Це доводить, що будь-яку агротехнічну теорію треба підтверджувати експериментально. Література, яку ми використовували, була найпрогресивнішою для свого часу, важко було бажати кращого – там є все, що потрібно (таблиці, схеми обрізок та прикормок добривами), але сталося те, що сталося.  На щастя, пошкоджена тільки частина посадок, яка буде відновлена. 

 

Яким чином ентузіасти і комерсанти чаю обмінюються досвідом?

 

Приблизно два роки тому утворилися європейська та американська асоціації чайних ґроуверів. Я подав документи в європейську – там потрібно було написати автобіографію і розповісти про свій досвід роботи з чаєм. Я описав цей проект і свої спроби популяризації, і от – з грудня я офіційний член асоціації «Tea grown in Europe». Це означає, що я можу користуватися допомогою членів спільноти: отримувати і надавати консультаційні та експертні послуги на платній та безоплатній основі. За минулі роки я переклав англійською кілька статей, які описують досвід розведення чаю у північних широтах, адже до 1999-го року закарпатська плантація була найпівнічнішою живою посадкою чайних кущів. У 1999-му року сімейна пара з Німеччини Вольґанґ Бухер та Гаенґ Ок Кім започаткувала чайний сад «Tscha-Nara», і це звання перейшло до них, а у 2010 відкрилася плантація у Корнуелі, що в Англії, потім – у Шотландії, Канаді, а три роки тому з’явилась плантація у Швеції на острові Ґотланд. Це все маленькі експерименти, та тенденція втішна.

 

Про успішність таких північних посадок можна говорити через 4-5 років, бо зазвичай принаймні раз за цей період трапляється надзвичайно холодна зима, яка перевіряє саджанці на міцність. Цінність закарпатського чаю в тому, що він пережив багато лютих зим. Після того, як я надав усі документи про українську плантацію до Асоціації і коли їх переклали, першими запитами були пропозиції продати саджанці, бо хоч наша плантація більше не найпівнічніша, та досі найбільш морозостійка. У Британії та Шотландії клімат м’якший через Гольфстрім, тоді як посадки в Закарпатті переживали морози до -27 градусів. Та треба враховувати особливості місцевості. Якби кущі росли на відкритому місці, вони б, напевно, загинули. Тут грає велику роль орієнтація схилу, як він обсаджений деревами, його висота. Однак цей ресурс нелегко монетизувати – для пересадки потрібні кущі, з яких можна брати живці і насіння. Насінина сама по собі не матиме властивостей куща, з якого її взяли, бо вона містить лише частину генетичного матеріалу. Це звичайна річ, яку можна простежити у виродженні, наприклад, малини на городі. Тому потрібні здорові листові кущі, з яких можна брати живці і продавати як сортовий кущ. Потрібне місце, де вони б укорінювалися. Виникає також питання транспортування, перевезення через кордон, митні питання. В Європі і Штатах є ціла галузь, яка займається вирощуванням таких живців з насіння і їхнім наступним продажем. У мене вдома, наприклад, стоїть нідерландський чайний кущик, куплений в одного з таких проектів. Рослина теплична, не для наших полів, але красива. 

 

Цього року я нарешті особисто познайомився з українським спеціалістом, який професійно займається камеліями. Чай теж належить до камелієвих. Як виявилося, три роки тому хтось привіз у Київ живці чаю, але з якихось причин не став ними займатись. Ми зробили зріз нових живців і сподіваємося на позитивний результат. Якщо вийде хоч один хороший здоровий кущ, теоретично з нього можна взяти живці на кілька десятків нових. Тоді не буде страшно, якщо частина загине. Я кілька років намагався робити це у себе на балконі, та чай – не кімнатна культура, його не можна заливати, пересушувати, потрібне свіже повітря та помірне коливання температур.

 

Виростити чай з нуля дуже важко і відроджувати посадку також, але останніх два роки вдається зробити чай дуже пристойної якості. Деякі іноземні експерти не могли повірити, що їм надали на дегустацію український чай. Тож подивимося, що буде далі.

ТЕКСТ: Ліна Криворучко
Фото: Ольга Нікандрова, Максим Адаменко, Максим Малигін
Статті

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: