fbpx
ОСТАННІЙ ПОДКАСТ
Підписуйся на найнауковішу розсилку!
І миттєво отримуй 9 електронних журналів Куншт у подарунок.

Ми під'їдаємо крихти cookies за вами. Навіщо це нам?

Читати

Пардон за відволікалочку. Допоможи Куншт бути незалежним!

Пардон за відволікалочку. Допоможи Куншт бути незалежним!

Повідомлення успішно надіслано

Для пошуку
введіть назву запису
Наука як мистецтво — 29.07.21
ТЕКСТ: Олеся Павлишин
Ілюстрації: Каталіна Маєвська
Ми любимо тексти без помилок. Якщо ви все ж таки щось знайшли, виділіть фрагмент і натисніть
Ctrl+Enter.
Вода камінь точить: як зберігати культурну спадщину ‒ інтерв’ю з Андрієм Салюком

Як відрізнити справжню пам’ятку від звичайного будинку? Як зберегти мистецтво, не нашкодити пам’яткам, а в разі потреби ‒ коректно їх відновити? Про «лікування» культурної спадщини, українські та закордонні традиції, а також сучасний стан української реставрації «Куншт» поговорив з головою Львівської обласної організації Українського товариства охорони пам’яток історії та культури Андрієм Салюком. 

Ви наголошуєте, що реставрація і охорона пам’яток – це різні речі. Очевидно, не всі пам’ятки потрібно реставрувати. Тоді які пам’ятки потрібно реставрувати, а які – охороняти?

 

Я завжди порівнюю цю сферу з лікуванням хворої людини. Пам’ятка, як людина, потребує опіки та догляду. Кожна пам’ятка має своє життя і свій стан, як і людина. Реставрація відбувається, коли пам’ятка «хвора».

 

Але кожен з нас потребує певної профілактики захворювань. Щоб не застудитися, треба, аби черевики не протікали, а взимку був теплий одяг. Так само і пам’ятки потребують щоденного догляду. Це має назву превентивна консервація – заходи, які запобігають руйнуванню пам’ятки. У всьому світі є цей термін, але в Україні він не визначений в чинному законодавстві. 

 

Таких заходів дуже багато. Наприклад, якщо в будинку зламана водостічна труба, то пам’ятка не зруйнована. Але така деталь може призвести до великих проблем. 

 

Пані професор Богуміла Роуба називала це системою додавання нулів. Якщо ми бачимо, що на будинку вискочило коліно у водостічній трубі, то щоб його поремонтувати, треба дати робітникові 10 доларів – і по всьому. Якщо цього не зробити, то буде текти вода, у цьому місці змиється фарба, треба буде наймати людину, щоб перефарбовувати все. Тоді доведеться заплатити вже сто доларів. Якщо цього не зробити, то почне сипатися штукатурка. І в цьому місці треба буде не тільки перефарбовувати, а й знімати зіпсовану штукатурку – на це знадобиться вже тисячу доларів. Якщо й цього не зробити, то стіна настільки намокне, що треба буде робити і зовнішній, і внутрішній ремонт. 

 

Я завжди наголошую, що займаюся пам’яткоохоронною справою. Тобто намагаюся зробити так, щоб до реставрації не доходило. Захворюванням потрібно запобігати. 

Як і в лікуванні хворої людини, у сфері збереження пам’яток дуже важливим є гасло «Не нашкодь».

У Львові була активна дискусія про те, щоб зняти скульптури з фасадів будинків і забрати їх до музею. До того ж без огляду – треба їх реставрувати чи ні. Я виступав проти цього і наводив приклад: якщо певна скульптура потребує реставраційного втручання, її можна або лікувати на місці, або забрати до лікарні, тобто в реставраційну майстерню. Але інколи люди перебувають у такому фізичному стані, що потребують постійного лікарського нагляду. Тоді вони лежать у хоспісах. До хоспісів для пам’яток я відношу музеї. До них ми переносимо пам’ятки, які вже не можуть бути на відкритому повітрі, в ужитку. Тобто їх переносять до музею, оскільки вони потребують щоденного догляду професійних реставраторів, відповідної кліматизації, температурно-вологісного режиму тощо. 

 

Реставрація перебуває у сфері охорони культурної спадщини, але це не єдиний захід охорони пам’яток. Це активна, інтенсивна частина, яка вимагає втручання. 

 

У нас у чинному законодавстві є два терміни: консервація і реставрація. Консервація – це заходи, які допомагають зберегти пам’ятку, зупинити її руйнування. А реставрація – це активне втручання з можливістю відтворення певних втрачених елементів. 

 

Якщо проводити консервацію скульптури, то треба зробити структурне зміцнення каменю чи деревини, закріпити елементи, які не дуже міцно тримаються. Але консервація не передбачає, наприклад, відтворення рук у Венери. А реставрація передбачає відтворення втрачених елементів. Але це можливо за єдиної умови: якщо ми маємо інформацію, як елементи насправді виглядали. Тобто якщо збереглися якісь рисунки чи фотографії. Тільки на таких підставах ми можемо говорити про відновлення пам’ятки. 

 

Те саме й у малярстві. Музейна консервація передбачає тільки укріплення фарбового шару, нічого не домальовується. Але якщо це, наприклад, ікона, яка досі в церкві, є об’єктом культу і до неї приходять молитися люди – це інша річ. Для музею ми намагаємося зберегти правдивий оригінал. Але якщо ікона перебуває в церкві, то можна провести її реставрацію, відтворення втрачених частин.

 

У реставрації дуже важливе використання так званих зворотних матеріалів. Тобто навіть якщо хтось домальовує частину обличчя, то робить це з використанням таких матеріалів, які легко усунути, щоби повернути первісний стан. 

 

Наприклад, була погана фотографія пам’ятки, її відреставрували, але за якийсь час з’явилася інша фотографія – якісна, достеменна. І ми бачимо, що перший раз відтворили з помилками. Тоді її потрібно переробити. Тож зворотність матеріалів – обов’язкова вимога в реставрації. Щоб це не було назавжди.

Але такі матеріали менш стійкі? Їх потрібно оновлювати з часом? 

 

Дуже часто так. А якщо це малярство, то дуже часто доповнюють, наприклад, не олійними фарбами, а акварельними, які легше усунути. У реставрації кам’яних елементів (скульптури чи декоративного орнаменту), стараються робити доповнення не тільки з іншого матеріалу, але й так, щоб матеріал був трішечки слабшим. Щоб при усуненні він не руйнував оригінал.

 

Наприклад, у реставрації каменю категорично неприйнятно використовувати цемент. Тому що це дуже міцний матеріал, міцніший за камінь. Якщо треба буде його усунути, то доведеться робити це разом з кам’яними елементами. 

 

Які тоді матеріали використовують замість цементу? 

 

Ті, які дадуть достатню міцність і відчуття цілісності. Вони не мають категорично відрізнятися за колористикою і фактурою. Такі в’яжучі матеріали (а цемент – в’яжучий матеріал) бувають натуральними й синтетичними. Натуральні – це всім відоме вапно. Це дуже якісний матеріал, але його зараз не використовують, бо з ним важче працювати. Він вимагає фахівців, які зможуть відрізнити якісно погашене вапно від погано погашеного і виконати роботи у такий спосіб, щоб воно довго простояло. Цемент натомість – дуже простий: долив води, заколотив, наляпав – та й по всьому. 

 

Треба підбирати матеріали, подібні за кольором. Є спеціальні пігменти, які додають, щоби колір був близьким до матеріалу, який реставрується. Якщо це вапняк або пісковик, то підбирають навіть щільність каменю. Бо, наприклад, якщо падає дощ, а щільність матеріалів різна, то всі доповнення намокають менше, ніж камінь, і світяться сухими плямами. Або намокають більше, ніж натуральний камінь, і стають мокрими, а камінь – сухим. 

 

Італійський реставратор Цезаре Бранді наголошував, що реставрація має відбуватися так, щоби людина навіть без освіти, не знаючи історії мистецтва, стилів малярства, архітектури, розуміла, що цей об’єкт є старовинним, а не щойно зробленим. Бо в 60-х роках була тенденція реставрувати так, ніби будівельники щойно пішли з цього об’єкта. Бранді зауважував, що це неправильно. Пам’ятка має свій вік. Вона багато прожила і має право виглядати на свої роки. Інакше це ніби 80-річна людина вдає, що їй 20 років. Натомість можна виглядати гармонійно. 

 

Так само не потрібно робити краще, ніж це історично робили майстри. Бо була і така тенденція у ХІХ столітті – «виправляти» майстрів. Наприклад, Ежен Віолле-ле-Дюк поправляв, на його думку, неправильну готику, розбирав її і робив «правильно». 

 

Разом з тим, Цезаре Бранді наголошував, що всі наші доповнення повинні бути впізнавані під час детального обстеження пам’ятки. 

 

Так потрібно робити лише для того, щоб за необхідності прибрати, чи це має ще якусь цінність? 

 

Зокрема й науково-естетичну. Якщо, наприклад, мистецтвознавець досліджує пам’ятку, він повинен розуміти, що станом на ХХІ століття вона дійшла до нас у певному вигляді. 

 

Пам’ятка – це певний посередник, медіатор, який пов’язує нас з історіями, подіями, людьми, які для нас важливі. Наприклад, ми говоримо, що Да Вінчі – це видатна особистість, і тому його твори ми зберігаємо не тільки з естетичних, а й з історичних міркувань. Можна зробити скан «Джоконди», і це зображення не буде естетично відрізнятися від оригіналу. Але це буде копія, бо автор до неї не причетний нічим, крім творчого образу. І тому, щоб мати можливість бачити авторський оригінал, ці елементи повинні відрізнятися. Щоб мистецтвознавці розуміли, що деякі речі – це пізніші домальовки, перемальовки або реставраційні втручання.

 

Але також стараються робити так, щоб ви не бачили здалеку, що одна частина – оригінал, а інша – реставрація. Це категорично неправильно. Реставрація має підтримувати оригінал, а не заперечувати його. 

 

Хороший приклад – пам’ятки містобудування. Наприклад, історичний центр Львова. Може бути, що частину будинку зруйнували. Міжнародні хартії, зокрема Венеційська хартія, наголошують на тому, що ми не маємо права займатися фальшуванням. Ми не маємо права в цьому місці будувати щось а-ля ренесанс чи а-ля бароко. Тому що сучасний стиль в архітектурі інакший, і ми повинні будувати цей будинок так, щоб було зрозуміло, що він не оригінальний. Хоча довкола всі споруди в стилі ренесансу, цей будинок має бути з трошечки інших матеріалів, і має бути зрозуміло, що це будинок не XVII століття, а XXI. Але ці об’єкти не повинні бути агресивними. Вони мають бути так званою фоновою забудовою, тобто ховатися в тло, не домінувати над пам’ятками. Бо ми відтворюємо ці будинки, щоб відновити лінію забудови вулиці. Якщо цього будинку не буде, то ми матимемо фальшоване розуміння історичного кварталу. 

 

Ви вже почали говорити про те, що таке пам’ятка. Як визначають, яка, наприклад, архітектурна споруда може бути пам’яткою, а яка – ні? 

 

Це дуже чітко прописано в чинному законодавстві. По-перше, це має бути автентична споруда. По-друге, зразок конкретного стилю, мистецького періоду; він може мати видатні декоративні елементи, або пам’ятка, яка є твором знаного автора. Разом з тим, будинки можуть бути пам’ятками архітектури, а можуть бути елементами пам’ятки містобудування – коли є сукупність будинків, які творять вулицю, площу. Так само будинки можуть бути пам’ятками історії – не такими видатними з точки зору архітектури, але важливими з точки зору історії: там відбувалися важливі для нас події або вони пов’язані з життям видатних осіб. Наприклад, це будівля, у якій відбулися перші установчі збори Народного Руху України, хоча сам будинок – такий собі. 

 

Тому перед будь-якою реставрацією дуже важливо проводити дослідження: архівні, натурні. Наприклад, чи пов’язаний цей об’єкт з Грушевським? Для цього йдемо в архів і знаходимо: о, справді він тут жив. Або є якісь спогади, що він там переховувався. 

 

Я проводжу лекції з пам’яткознавства у Львівській Політехніці й розповідаю своїм студентам такий приклад. Ви заходите в музей як реставратор, як історик мистецтва, і у фондосховищі бачите уламки горнятка. Ви розумієте, що це горнятко зламу XVIII–XIX  століть. І що треба з ним зробити? Перша думка – відреставрувати. Уламки треба склеїти, і ми будемо знати, як воно виглядало. Але варто дослідити, яка історія стоїть за цим горнятком. Якщо воно було з якогось сервізу, впало й розбилося, то його можна зібрати й віддати в музей як зразок порцеляни кінця XVIII – початку XIX століть. А якщо це горнятко жбурнув об стінку Наполеон, коли йому сказали, що його покинула Жозефіна, то в цих уламках є набагато більше історії, вони глибші й цікавіші. 

 

Таких прикладів дуже багато. У Кракові досліджували музейні фонди і знайшли капелюх початку ХІХ століття, який був розрізаний і грубо, нефахово зшитий. Фетровий капелюх, який російською називають «треуголка». Першим порухом реставраторів було забрати те некоректне шиття. Коли почали досліджувати, виявилося, що це був капелюх одного з національних героїв. У часи Наполеонівських війн один із офіцерів, якого визнали національним героєм, у битві дістав шаблею по голові й був дуже серйозно поранений. Цей розріз був результатом удару шаблею, і він надзвичайно важливий. Тобто треба продемонструвати цей розріз, розібрати це невдале зшивання. Але реставратори й історики мистецтва були прискіпливими й почали досліджувати, хто ж то все зашив. Виявилося, що це відомий художник, який, поміж іншим, малював батальні сцени. Для цього він брав речі з музею і одягав людей в костюми. Художник знайшов цього капелюха у музеї й особисто його зашив, щоб намалювати. Тобто його не можна розрізати. Відповідно, реставратори, які спочатку думали, що ж робити з капелюхом, зрозуміли, що все треба залишити як є. 

 

Цей випадок демонструє, що таке пам’ятка. Вона несе інформацію, історії про речі, людей, події. Нам важливі вони не самі по собі – не саме горнятко чи сам капелюх – а те, що вони пов’язані з ідеями, подіями.

 

Я мав приємність слухати лекції професора Анджея Томашевського, вже, на жаль, покійного. Він був учасником написання хартій щодо охорони спадщини. Він розповідав про дуже цікаву дискусію, яка відбулася, коли писали хартію про нематеріальну культурну спадщину. Представники азійських культур – Китаю, Японії – почали дискутувати: «У чому справа? Чому ви так тримаєтеся тої автентики? У нас, наприклад, у китайській мові немає навіть відповідника слову “автентика”, його треба пояснювати кількома словами». Виявилося, що прив’язаність до автентичності об’єктів культурної спадщини пішла від європейської цивілізації. І коли вони дискутували, то зійшлися на тому, що причиною вшанування автентичного є християнська культура, яка дала поштовх до вшанування автентичного через вшанування священних реліквій. 

 

Чому для християн були надзвичайно важливі ці священні реліквії? Ми можемо підійти до найближчого куща терну, наламати гілок і побачити, як виглядав терновий вінок Ісуса. Але він ніяк не буде пов’язаний з об’єктом культу, з Ісусом. І тільки той вінок, який пов’язаний з моментом катувань, розп’яття, пов’язує з особою, якій поклоняються християни. І ніякий інший не може замінити відчуття дотичності. 

 

Такий культ шанування оригіналу перенісся в європейській цивілізації і на оригінальні твори мистецтва. І це тільки дещиця того, що розказував Томашевський. На жаль, він вже відійшов, але дуже добре, що залишилися його публікації. Найкраще праці Томашевського зібрані у виданні «Ku nowej filozofii dziedzictwa» (з пол./укр. «До нової філософії (культурної) спадщини»).

 

Тобто в азійській культурі інший підхід до охорони спадщини?

 

У них справді дуже довго був інший підхід. Наприклад, в одному з релігійних напрямів у Японії, здається, кожні двадцять років розбирають попередній дерев’яний храм. Потім з такого самого матеріалу такими самими інструментами будують такий самий храм і кажуть, що він з IX століття. Хоча реально з IX століття там збережена тільки композиція, образ, а матеріалам років двадцять. Але це був їхній спосіб збереження пам’яток.

Азійське шанування нематеріальної культури спадщини серйозно вплинуло на світовий підхід до збереження нематеріальних пам'яток. Але так само європейський підхід до збереження оригіналу, автентики дуже вплинув на культуру збереження східних пам'яток.

У Японії, наприклад, крім нематеріальної культурної спадщини, є так звана жива культурна спадщина. Це живі люди, які є в переліку об’єктів культурної спадщини, носіями їхніх традиційних ремесел. Наприклад, майстер, який кує традиційні мечі з дотриманням прадавніх методів. Такі люди отримують своєрідну стипендію, підтримку держави, щоб вони могли продовжувати своє ремесло. До них є тільки одна обов’язкова умова – вони зобов’язані мати учнів.

 

На жаль, у нас дуже багато ремесел зникло. Носії цих знань відійшли і нікому їх не передали. Ми втратили можливість зберегти частину своєї нематеріальної культурної спадщини.

 

Які саме ремесла зникли в Україні?

 

Наприклад, гаварецька кераміка з надзвичайно цікавою технологією. Це чорна димлена кераміка. Зараз її роблять, але найчастіше це вже імітація того, як робили колись. Тобто вона наближена, але не абсолютно така сама. Вона була надзвичайно давньою, дуже цікавою.

 

Також у дерев’яному будівництві колись елементи дерев’яного накриття, так званий ґонт, прибивали не цвяшками, а спеціальним кілкуванням, дерев’яними кілками. Знаєте цю дуже традиційну розмову, що щось зроблено без жодного цвяшка. Але зараз дахи дерев’яними ґонтами накриті, але кожна ґонтина прибита цвяшками. Тому що раніше це по-іншому кріпили, але, на жаль, зараз ця традиція відійшла. 

 

Чи є зараз людина, яка б могла зробити традиційне колесо до воза? Немає. Я розумію, що зараз здається, ніби віз нам не потрібен. Але для чого японцям мечі? Ясно, що це збереження культури й традицій.

 

Зараз мої колеги дуже активно займаються питанням збереження яворівської дерев’яної іграшки. Здавна люди там робили дерев’яні іграшки, возили по ярмарках, по базарах, продавали їх. Зараз це занепадає. Але двоє моїх знайомих стараються відродити це все. Вони перейняли технологію від старших людей, які їх цьому навчили. Ці іграшки мають дуже специфічний малюнок, свої кольори, фарби. Вони стараються це зберегти, щоб передати на майбутнє іншим.

 

Ми всі знаємо петриківський розпис. Але він дійшов до нас уже в дещо зміненому вигляді. Так, він зараз навіть внесений до списку світової спадщини ЮНЕСКО як нематеріальна культурна спадщина. Але петриківський розпис – це був розпис фасадів будинків, стін. А зараз його перенесли на сувенірну продукцію: на тарілки, на дошки. Це дуже добре, що його хоч якось зберегли. Але в інших регіонах, де була також ця традиція розпису житлової забудови, на жаль, такого не збереглося.

 

Моя мама розповідала, що коли вона була малою, то вдома перед святами білили наново хату, а по цьому все розмальовували квітами. І квіти були традиційні для конкретного регіону. А оскільки підлоги як такої не було – в хаті була глиняна долівка – то існувала навіть традиція розмальовувати квітами цю долівку. Ми про це взагалі рідко можемо десь почути. Можливо, в інших регіонах це теж було, але, на жаль, вже втрачено. Ми пережили шалений тиск радянської ідеології знищення всього автентичного, тому тут немає нічого дивного. 

 

У деяких селах ще розмальовують стіни, але трафаретом. Та це, звичайно, зовсім інше.

 

Трафарет почали випускати для того, щоб спростити процес. Людина хотіла мати таку саму гарну хату, як у сусідів, але сама малювати не вміла, тож могла купити трафарет.

 

Ця форма дуже давня. На Черкащині, Полтавщині є вишиті сорочки з різними орнаментами. Одні – глибокі й давні, а інші – значно простіші. На початку XX століття почали мануфактурно виробляти й продавати мило. Щоб це мило купували, його почали загортати в ескізи орнаментів вишиванок. І люди почали звідти вишивати, забуваючи свій оригінальний давній традиційний орнамент, який передавався з покоління в покоління. І цей орнамент є зараз на кожному кроці, хоча він був абсолютно штучно створений і не має нічого спільного з традиціями.

 

У реставрації це теж є. Зараз існує, наприклад, будівельна суміш для штукатурки. І наші майстри, які займаються ремонтами, вже не вміють власноруч готувати цю будівельну суміш. Вони беруть пакет, розводять суміш і штукатурять. Для ремонту це можливо. Але для реставрації таке абсолютно неприйнятно, тому що реставратор має дослідити оригінальну штукатурку і підібрати найближчий розчин для доповнення. Інакше ми робимо не рестраврацію, а ремонт.

 

Є дуже потужна реставраційна фірма, яка випускає реставраційні матеріали, Remmers. І вони роблять вже готові суміші. Наприклад, для доповнення вапняку можна використати конкретну суміш. Інколи ми можемо скористатися цим, але спектр форм каменю вапняку величезний, а фірма продукує лише маленький спектр найбільш поширених форм. Перш ніж реставрувати скульптуру, треба визначити, чи вона зроблена з такого вапняку, до якого можна використати готову суміш. Для цього має бути реставратор, який може правильно підібрати матеріал, виготовити розчин за своєю рецептурою або удосконалити, видозмінити готове.

 

Професор Ян ШубартЯн Шубарт був завідувачем кафедри реставрації каменю в Університеті прикладних наук та мистецтв в місті Гільдесгайм (Німеччина) наводив такий приклад. Уявіть, що ви відкриваєте ресторан французької кухні. Винаймаєте кухаря і відправляєте його вчитися у Францію готувати, наприклад, цибулевий суп. Він повертається і готує суп: бере пакетик з супермаркету, розриває і висипає в баняк. Це не французький суп, і такий метод – не реставрація. Реставратор – це той, який вміє дослідити об’єкт, оцінити його і на основі цих досліджень підготувати те, що треба доповнити.

 

Які сучасні технології використовуються в реставрації?

 

У реставраційній сфері є багато різних процесів. Деякі методи дають нам можливість зробити оцифрування об’єкта – наприклад, лазерне сканування.

 

У Львові є каплиця Боїмів з надзвичайно багатою кам’яною різьбою на фасаді. Вона в хорошому стані, але за допомогою дуже точного лазерного сканування раз на кілька років ми можемо побачити, чи відбулися якісь зміни. Деколи цього оком не видно. Також ми можемо зробити цифрову копію і зберігати її в комп’ютері. А потім відтворити втрачені скульптури, які понищили вандали чи ще щось. Такі речі дуже спрощують роботу. 

 

Зараз, під час війни, ми чуємо про такий прилад як тепловізор. З його допомогою ми можемо проводити неінвазивне дослідження пам’яток, яке дає можливість подивитися, наприклад, що є під штукатуркою, не збиваючи цієї штукатурки. Раніше щоб заглянути під низ, треба було збивати штукатурку. 

 

Є рентген, за допомогою якого ми можемо бачити, що під фарбовим шаром. Є ультрафіолетове випромінювання і фотографування, коли ми бачимо реставраційні втручання. Є ендоскопи, які використовуються у хірургії ока. Зараз реставратори теж ними користуються. Наприклад, було дослідження в Софії Київській щодо відшарування мозаїки від стіни. Для того щоб побачити, в якому все стані, достатньо було запхати ендоскоп, а не розбирати пів стіни мозаїки. Тобто дуже активно використовують прилади і технології, які є в науці, максимально недотично досліджувати пам’ятки. 

 

У реставрації скульптур раніше використовували металеві штифти, якими прикріплювали, наприклад, руку до скульптури. Зараз від цього відійшли і роблять штифти на основі скловолокна, яке має властивості, близькі до каменю, але воно міцне й уможливлює укріплення певних елементів. 

 

Раніше дуже активно використовували епоксидну смолу. Зараз від неї відмовилися, тому що побачили, що епоксидні смоли змінюють свої властивості через декілька років. На заміну знайшли кремнієві органічні речовини, які мають ті самі властивості.

 

Якось я познайомився з одним надзвичайно цікавим реставратором. Він показував мені, як досліджували Палац Кшиштофори у Кракові. І там є одне місце з міжвіконною колонкою – в Ренесансі були між вікнами такі декоративні різьблені кам’яні колонки. Я кажу: «Тут, напевно, є колонка». – «Сто відсотків є». – «Ви її досліджувати будете?» – «Ні, нам зараз не потрібно її змінювати». Тобто для процесу реставрації в цьому немає необхідності. Вони хочуть її лишити, тому що, може, через 50–100 років їхні наступники матимуть інші методики дослідження об’єктів і зможуть значно більше дізнатися. Бо якщо досліджувати зараз, то можна багато чого зруйнувати.

 

Мені подобаються підходи, які пропагує багато хто з реставраторів: коли ми можемо чогось не торкатися, то не будемо цього робити. Сподіваємося, що через сто років хтось навчиться досліджувати це.

 

Зараз є дуже цікава технологія, яка називається розшарування малярського шару. Наприклад, є ікона XVII століття. По іконі XVII століття в XIX столітті намалювали ще одну ікону. Найчастіше вони повторюються, але не завжди. І реставратори за допомогою рентгена бачать, що над старою іконою намальована нова. І постає питання: яку ікону реставрувати? Ми знімаємо цей шар XIX століття і хочемо зберегти шар XVII століття? Але ікона XIX століття теж має свою цінність. Раніше здирали ікону XIX століття, щоб мати найдавнішу. А зараз ікону XIX століття відшаровують, зрізають і переносять на нову основу. Це дуже кропітка робота, але з допомогою тих сучасних матеріалів, які зараз винайшли, є така можливість.

 

Що це за матеріали?

 

Безумовно, це стало можливим завдяки наявності мікроскопа, матеріалів, які розм’якшують основу, що поєднує ці шари між собою, клеям, якими можна приклеїти цю поверхню до іншої основи на момент розшарування, і зняти, не руйнуючи фарбовий шар. Технології зараз йдуть дуже вперед. 

 

От зараз у поганому стані дах Каплиці трьох святителів у Львові. Його перекривали у 70-роках, і, на жаль, він зараз протікає. Але, крім даху, там є три куполи, і ці куполи теж накриті бляхою. Як виявилося, дах, накритий бляхою сімдесятих років, справді згнив і його потрібно міняти, але бані, накриті мідною бляхою з часів будівництва цієї каплиці, тобто з XVII століття, збережені. Зараз деякі реставратори кажуть: «Давайте заразом поміняємо і бляху на банях цієї каплиці». Питаюся: «Для чого?» – «Бо вона вже стара». Коли я чую, що реставратор каже, ніби щось треба поміняти, бо воно старе, то він не реставратор. 

 

Бляха – це теж частина історії. І якщо сьогодні ми не можемо з неї витягнути достатньо інформації, то через якийсь час ми цьому навчимося. Так само з багатьма іншими процесами, які ще 10–20 років тому здавалися фантастичними.

 

Ми не знаємо, яку інформацію зможуть витягувати наші наступники через сто років. Якби хтось сказав про мобільний телефон 30 років тому, його б засміяли. А зараз кожна дитина знає, що це. Ми не знаємо, якою буде наука через сто років.

 

Сьогодні за допомогою мікроскопів ми маємо можливість дослідити, коли і яким кольором цю скульптуру розмалювали. Зараз це здається абсолютно буденним – робити стратиграфію фарбового шару. Але сто років тому це була фантастика. Ймовірно, за 50–100 років ми зможемо з певного об’єкта отримати значно більше інформації. Але так буде тільки за умови, що ми його не знищимо, і наша реставрація буде такою ощадною, що максимально збереже автентичні матеріали.

 

Тобто реставрація перебуває на перетині багатьох наук. Чи співпрацюють реставратори з науковими інституціями?

 

В усьому світі це дуже переплетено, крім України. В Україні, на превеликий жаль, наука і реставрація дуже між собою розділені. 

 

В Україні знищені науково-дослідні реставраційні інститути і центри. У Києві є інститут «Укрпроектреставрація», який сьогодні зруйнований. У Львові є проєкт «Укрзахідреставрація», який намагаються ліквідувати, роблять з нього банкрута. Був науково-дослідний реставраційний центр «Комрест» у Києві. Вони досліджували з точки зору хімії матеріали, з яких проведене будівництво і так далі. Його просто ліквідували. Тобто в Україні зараз немає зв’язки між реставрацією й іншою наукою. Реставрацію як науку дуже сильно упосліджують. Ми не маємо можливості використовувати результати найновіших досліджень, тому що немає за що, немає як, сама реставрація неспроможна на це. 

 

Наприклад, у Політехніці було дуже цікаве дослідження, яке ніхто не хотів фінансувати, але яке є надзвичайно цікавим. Це використання полімерів для очистки поверхонь. Спеціальна маса, яка була в рідині, наносилася на поверхню, потім полімеризувалася, і полімер знімався з поверхні. Він містив забруднення, які були на поверхні.

 

Таке очищення – дуже лагідне, бо механічно ви не шкрябаєте об’єкт. Ба більше, потім можна дослідити саме забруднення – його біологію, втручання або невтручання в об’єкт. 

ТЕКСТ: Олеся Павлишин
Ілюстрації: Каталіна Маєвська
Статті

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: