Озвучена стаття Психологія — 29 квітня, 2022

Вони гірші за тварин: що таке дегуманізація

ТЕКСТ:

ІЛЮСТРАЦІЇ: Надія Кушнір

Зараз ми перебуваємо у стані війни через напад росії на Україну. Кожного дня ми бачимо, що росіяни приносять із собою смерть та руйнування. Вони ґвалтують наших дітей та жінок. Вбивають цивільних та тварин. Я сама, як і багато моїх знайомих, відчуваю ненависть. Як можуть люди робити таке з іншими людьми? Після всього, що вони зробили, їх просто не можна вважати людьми. Таке відчуття називають дегуманізацією. Цей механізм допомагає нам воювати. Адже якщо ми не відчуваємо співчуття, нам легше битись.

Що таке дегуманізація

За теорією самоідентифікації, ми поділяємо соціальний світ на «я», «ми» та «вони» (про ці механізми розповідаю тут). У соціальній психології ця теорія є основою для всіх інших. Адже якщо ми поділяємо світ на своїх та чужих, це може призводити до певної динаміки поведінки та упереджень стосовно інших груп. Наприклад, я можу сприймати себе як українка, як авторка, як жінка, як дослідниця. Це все різні рівні самоідентифікації. Якісь більш загальні, якісь менш. Так, група, що ідентифікує себе як українці, – це люди що відчувають свою належність до спільноти «українці». Якщо ж говорити про ідентифікацію «жінка», то спільні проблеми, з якими ми стикаємось, і які не знайомі чоловікам, будуть об’єднувати в це поняття. Наприклад, боротьба за власне тіло та можливість рівного забезпечення трудових прав. Але коли я включаю себе до групи українців, ці питання не є першочерговими. 

У ситуаціях міжгрупових конфліктів самоідентифікація зі своєю групою стає дуже явною. Спільні настрої допомагають об’єднатись та протистояти іншій групі. Відчуття належності до групи, яка перебуває в конфронтації з іншою, буде вкрай сильним. Звісно, краще за все це можна простежити, якщо аналізувати риторику росії за останні роки. Вони наголошували на тому, що нашої нації не існує, що люди в нас – «бендеравци» (у їхніх очах це нацисти, які поїдають немовлят). Дегуманізація – це психологічний процес демонізації іншої групи, що в очах пропагандиста робить її членів не зовсім людьми, а отже, не гідними гуманного ставлення1. Дослідник Деніель Бар-Таль концептуалізував2 дегуманізацію як присвоєння групі нелюдського або демонічного ярлика. Подібні переконання виникають у контексті надзвичайного міжгрупового, найчастіше – міжетнічного конфлікту та ненависті, і вони служать для пояснення конфлікту, виправдання внутрішньогрупової агресії й підкріплюють відчуття переваги своєї групи.

Один із аспектів дегуманізуючого сприйняття полягає у запереченні ідентичності (особистості) жертв. Коли ці ознаки заперечуються, жертви стають деіндивідуалізованою масою, яка не викликає співчуття. Наприклад, російська пропаганда може зображати українських жінок такими, ніби вони вже не є жінками, а бандерівками, яких не можна жаліти. Вони більше не сприймаються як люди, які мають почуття. Дегуманізація дає змогу агресору відкинути моральні переконання, дозволяє бачити жертву як менш морально гідну. Тож агресор буде відчувати менше емпатії та провини за скоєні злочини, які в іншому випадку могли б стримувати агресивну поведінку. 

Для виміру дегуманізації зазвичай використовують різні шкали, проте найцікавіша, на мій погляд, – шкала, яка зображена нижче. Це зображення, яке, думаю, ми всі зустрічали, показує п’ять силуетів еволюційних етапів людини: від мавпоподібних предків людини до Homo sapiens.


 

Зазвичай під такою картинкою розміщенні різні групи людей (наприклад, американці, африканці, араби, росіяни) та питання з проханням обрати «еволіціонованість» певної групи. Спершу можна подумати, що ця шкала занадто проста, і всі будуть обирати Homo sapiens. Проте багато досліджень (зокрема й моє, про нього нижче), показують, що різні групи сприймаються по-різному. 

Наприклад, у 2014 році вчені провели дослідження серед населення Палестини та Ізраїлю на фоні війни у секторі Газа3. Результати опитування, зокрема за цією шкалою продемонстрували неймовірно високий рівень дегуманізації в обох громадах.

В інших дослідженнях з’ясувалося4, що вищий рівень дегуманізації до афроамериканців був тісно пов’язаний зі зниженою підтримкою африканської імміграції; меншим рівнем гніву, провини та сорому у відповідь на несправедливість (неправомірне ув’язнення) та меншою реакцією на негативне зображення африканців у ЗМІ.

Інфрагуманізація

Одним з підвидів дегуманізації є інфрагуманізація5,6. Це сприйняття сторонньої групи (наприклад, корінні народи США) як такої, що не має унікальних людських властивостей, які є у власної групи (європейські колонізатори, які приїхали на землі Америки). Так, через нерозуміння одне одного, страх та сприйняття інших як загрози, колонізатори винищували корінні народи Америки. Їх не сприймали як людей, бо вони не були білими, мали інший одяг та мову і в очах колоніалістів поводили себе, як звірі: здавалися менш розвиненими й не сприймалися як рівні.

У 2001 році Жак-Філіпп Леєнс з колегами припустив, що люди схильні сприймати членів іншої групи як «менш» людей порівняно зі своїми членами групи, навіть за відсутності значного міжгрупового антагонізму7. Ба більше, цей процес може бути доволі тонким, на відміну від кричущого заперечення людяності, описаного ранніми теоретиками дегуманізації. Щоб підкреслити цю відмінність, вони ввели термін «інфрагуманізація». 

Загалом люди відчувають більшу різноманітність емоцій, ніж інші тварини8. У більшості мов існує відмінність між «загальними» та «унікально людськими» емоціями (наприклад, смуток, сором чи кохання). За декількома теоріями, існує дихотомія первинних (основних, біологічно зумовлених) і вторинних емоцій. Відповідно до теорії універсальних емоцій Пола Екмана, існує шість основних емоцій, які відчувають люди й інші тварини: гнів, смуток, щастя, страх, здивування, огида. Важливо додати, що різниця між базовими і вторинними емоціями може бути недостатньо широкою. Тобто цей поділ відносний, і ми не можемо провести чіткої межі. Тож не всі дослідники з ним погоджуються.

Проте для нашої теми важливо, як люди самі сприймають та категоризують емоції. Дослідження в різних культурах показали, що люди сприймають деякі емоції як унікально людські (наприклад, провина, гордість і заздрість), а деякі – ні (шість базових емоцій, як правило, вбачають як універсальні)9,10.

Відомо, що емоції, які ми самі відчуваємо, впливають на сприйняття поведінки сторонньої групи, особливо в контексті міжгрупового конфлікту11. Негативні емоції також стимулюють відчуття, що незнайома група становить загрозу12. Так стороннім групам приписуються негативні характеристики. А через те, що ми сприймаємо інших насамперед емоційно, можна сказати, що ми сприймаємо когось настільки ж емоційно розвиненими, як ми самі, а когось – ні. Таке сприйняття може призвести до викривленого уявлення про іншу групу через те, що вона може здаватися не повністю емоційно розвиненою. 

Так, опитування показують, що люди виділяють три основні атрибути, які, на їхню думку, відрізняють людей від тварин: інтелект, мова та вторинні емоції. Дослідники припустили, що приписування меншої кількості вторинних емоцій учасникам іншої групи означатиме несвідомі заперечення людяності в іншій групі. Наприклад, послідовна тема в цьому контексті – це уподібнення людей до тварин. У расистських описах африканців їх порівнюють з людиноподібними мавпами, а іноді відверто заперечують приналежність до людського роду. Інші групи порівнюють з собаками, свинями, щурами, паразитами чи комахами.

Внаслідок багатьох досліджень Леєнс та колеги показали, що такі більш приховані прояви інфрагуманізації присутні в дуже великої кількості груп. Люди активно уникають приписування вторинних емоцій стороннім групам та не хочуть бачити докази того, що члени іншої групи відчувають такі емоції. Важливо сказати, що стороннім групам не приписують як позитивні, так і негативні вторинні емоції. Тобто якщо люди сприймаються як неповноцінні, то і повноцінного спектру емоцій в них теж не буде. Як позитивних, так і негативних.  

Наприклад, в одному дослідженні13 вчені проаналізували ставлення власної групи (білі американці) до іншої групи (корінні народи США). Цікаво, що коли учасники дізналися про масове вбивство, наприклад, корінних народностей Америки, вчинене білими американцями, вони ще більше інфрагуманізували жертв (тобто заперечували як позитивні, так і негативні емоції цій групі). Для цього ефекту необхідне прийняття колективної відповідальності, а не лише знання того, що члени іншої групи померли у великій кількості. Це означає, що існує цікавий феномен: визнаючи провину своєї групи, людина інфрагумнізує для того, аби захистити свій психологічний стан. Інфрагуманізація в такому контексті діє як опір відчуттю провини, і може бути стратегією для агресора, щоб відновити психологічну стабільність. Тож нагадування про звірства та масові вбивства, які вчиняє одна група, буде йти поряд з запереченням людяності іншої групи. Адже насильство стосовно інших людей йде поруч із їх дегуманізацією.

Інфрагуманізація також відбувається за відсутності міжгрупових конфліктів, і тому розширює сферу дегуманізації далеко за межі контексту жорстокості та етнічної ненависті.

Дегуманізація часто розглядається у зв’язку з конфліктами та геноцидом14,15. Наприклад, ставлення до євреїв під час Голокосту, боснійців під час балканських війн та тутсі в Руанді. Усіх їх дегуманізували, зокрема порівнювали зі шкідниками. 

Подібними тваринними метафорами часто описують іммігрантів, наприклад, політики. Іммігранти розглядаються як чинник «забруднення нації» та загроза соціальному порядку. Наприклад, таку риторику ми бачили і під час напливу сирійців до Європи, і у ставленні до мексиканців в Америці. 

Розповідь американського солдата під час війни у В’єтнамі є прикладом цього явища: «Вас навчають: “гук, гук, гук” [зневажливе прізвисько для в’єтнамців, означає бруд, селюк], і як тільки військові помістять цю ідею вам у голову, що ці люди – не люди, вони недолюди, їх трохи легше вбивати»16.

Також є дослідження, які демонструють, що індивіди дискримінують свою та чужу групу на базі інтелекту (наприклад, «ми однозначно більш розвинені, ти тільки подивись на їхні школи»)17,18. Дослідження серед респондентів вищого та нижчого економічного статусу показало, що схвалення нерівності, має бути якось виправдане та легітимізоване. Тож групу з нижчим рівнем доходу з більшою ймовірністю вважатимуть менш інтелектуальною і компетентністною. Тому цілком можливо, що консервативно налаштовані особи будуть дегуманізовувати меншини, щоб виправдати економічну нерівність.

Заперечення наявності емоцій у ворога

Є ще один підтип дегуманізації – повне заперечення того, що в іншої групи є будь-які емоції, навіть первинні19. У такому випадку інша група сприйматиметься менш емоційно розвиненою за тварин. Завдяки пропаганді деякі групи людей схильні вірити, що вони дійсно володіють всіма необхідними рисами людськості більше ніж інші, і тому кращі. Такою пропагандою є, наприклад, нацистський наратив щодо переваги «арійської раси». 

Якщо людина сприймається як робот, це означатиме, що вона здаватиметься беземоційною, інертною, жорстокою та такою, що не проявляє міжособистісної теплоти. Іноді членів певної групи буквально описують як інертних, нелюдяних, зомбі. На одній з перехоплених розмов дружина російського військового пропонує йому ґвалтувати українських жінок, адже вони не сприймаються як ті, в кого є будь-які людські характеристики20

Дослідники Мірослав Кофта та Патриція Славута пропонують термін «дементалізація»21 і визначають його як повне заперечення іншій групі емоцій, внутрішніх станів і думок, тобто повне заперечення емоцій, навіть базових.

Моє дослідження

У 2018 році я робила своє невелике дослідження на захист магістерської. З моїм куратором ми дійшли висновку, що найбільш актуальною темою в моєму випадку буде тема дегуманізації військовими та волонтерами росіян (всього взяло участь 220 людей, проте заповнених повністю анкет було 158). Також нас цікавило, чи є кореляція між  рівнем ПТСР на рівнем дегуманізації. Згідно з теоріями, мій професор очікував, що в тих людей, які більше дегуманізують, буде менший рівень ПТСР. Чому? Бо дегуманізація ворога працюватиме як своєрідний механізм захисту. Проте я, бачачи свою маму, яка була волонтеркою і мала тоді діагностований ПТСР, була впевнена: в українців це працює навпаки. Якщо дуже коротко про результат – він не такий однозначний. 

Проте були й інші цікаві результати. Якщо говорити про шкалу еволюції людини, яку я приводила вище, то на ній в мене були такі групи: росіяни, українці, європейці, американці та африканці. Багато хто визначав європейців та американців як найбільш розвинені групи людей, в деяких випадках навіть українці стояли нижче. Проте росіяни, як правило, були далекі від Homo sapiens. 

Результати мого дослідження показали наявне емоційне дистанціювання (тобто українці не часто обирали високий рівень емоційності в росіян), тоді як більші ознаки посттравматичного стресового розладу були пов’язані з більшою атрибуцією емоцій росіянам (серед усієї вибірки). Водночас українські солдати, які мали вищі ознаки посттравматичного стресового розладу, заперечували емоційність росіян. Це може означати, що в цій популяції приписування відсутності емоцій (і, відповідно, дегуманізація) не пов’язане із симптомами посттравматичного стресового розладу. Люди, які найбільше постраждали від війни, демонстрували більше дементалізації стосовно росіян, емоційно віддаляючись від ворога.

Підписатися на Куншт

Корисна розсилка про науку.
Статті, відео і подкасти щотижня та без спаму.
 

Уроки соціальної психології

Дослідження демонструють, як дегуманізація певних народів та етносів, яка є частиною пропаганди, виправдовує насильство, ненависть та геноцид. Агресор зазвичай транслює такі ідеї: «вони всі не люди» та «вони є об’єктами Західної пропаганди, зазомбовані та не вміють самостійно мислити». Зі своїх спостережень за російською аджендою можу сказати, що вони дементалізують, тобто не вважають нас навіть людьми, а радше зомбі. 

Такий наратив часто можна було зустріти в російських ЗМІ ще з 2014 року. А якщо роками чути про це чи то в комедійній, легкій формі (розважальні шоу, інстаграм-блогери), чи в серйозній (новини, політичні ток-шоу), сприймати те, що української нації не повинно існувати, це вкладається в голові у всіх прошарків населення, навіть несвідомо. В росії це відчувається всюди: по ТБ, в новинах, кіно. 

Через споживання однакової інформації з різних ресурсів в розумі кожного росіянина складається певна реальність, у якій вони кращі, могутніші за інших. І тоді стає зрозуміло, чому їм так легко вбивати, катувати та ґвалтувати інших, «менш схожих на людей» істот. Звісно, необхідно зазначити, що такі переконання не виникли за декілька років. Вони існували ще за часів імперської росії, а потім в СРСР міф про вищість, культурну розвиненість російського народу набув ще більшого масштабу. Українців ніколи не сприймали як повноцінну націю, намагались знищити її культурну спадщину, мову, переслідували культурних діячів. Щонайбільше українців вбачали меншими братами, щонайменше – людьми, які живуть на околиці, «хохлами», «сепаратистами»22. Тими, в кого немає культури, а все що є – це несмак, кіч.

Якщо говорити про дегуманізацію з боку жертви, для неї неймовірно насильницькі та жорстокі дії не можуть бути виправдані ніяким чином. Як показує практика, пропаганда в тих, хто нападає, є набагато жорстокішою та більш дегуманізуючою; в тих, на кого нападають, є вельми зрозуміла реакція – дегуманізувати нападника. Вона формується автоматично, і ніякої пропаганди навіть не потрібно: доказів того, що роблять росіяни, достатньо, аби їх ненавидіти. Я думаю, що в цьому випадку дегуманізація працює як захисний механізм: ми не можемо вкласти у своїй голові, що те, що сталося зокрема в Бучі, зробила людина. Така сама людина, як і ми. Це неможливо прийняти. Неможливо прийняти, що люди організовували концтабори та масово вбивали людей; що люди заохочують своїх чоловіків ґвалтувати та вбивати ні в чому не винних жінок, що люди можуть приходити та мародерити квартири, а потім привозити «подарунки» своїм сім’ям.

Наразі ми живемо в час війни, тому для мене дегуманізація росіян не сприймається як негатив. Я впевнена, що багатьом так легше переживати події, які з нами зараз трапляються. Ми не починали цієї війни, ми її не хотіли. Її почали росіяни. Спершу в багатьох навіть була віра, що вони вийдуть на протести. Проте ми побачили, що неможливо співчувати тим, хто так люто готовий нас знищувати. Війна закінчиться, проте травма, яку вони спричинили, буде з нами назавжди. 

Ставайте Другом Куншт

Отримайте доступ до ексклюзивного контенту й беріть участь у вебінарах з провідними українськими і світовими науковцями!
 

Посилання:

  1. Haslam, N., & Loughnan, S. (2014). Dehumanization and infrahumanization. Annual review of psychology, 65, 399-423.
  2. Bar-Tal D. 1989. Delegitimization: the extreme case of stereotyping. In Stereotyping and Prejudice: Changing Conceptions, ed. D Bar-Tal, C Grauman, A Kruglanski, W Stroebe, pp. 169–88. New York: Springer
  3. Ворог як тварина
  4. Теоретичні та емпіричні кейси дегуманізації
  5. Nick Haslam - Dehumanization: An Integrative Review Personality and Social Psychology Review, 2006, Vol. 10, No. 3, 252-264
  6. Dehumanization and Infrahumanization Nick Haslam and Steve Loughnan Annu. Rev. Psychol. 2014. 65:399–423
  7. Leyens J-P, Rodriguez-Torres R, Rodriguez-Perez A, Gaunt R, Paladino M, et al. 2001. Psychological essentialism and the differential attribution of uniquely human emotions to ingroups and outgroups. Eur. J. Soc. Psychol. 81:395–411
  8. Ekman, P. (1992). An argument for basic emotions. Cognition & emotion, 6(3-4), 169-200.
  9. Demoulin, S., Leyens, J. Ph., Paladino, M. P., Rodriguez, R. T., Ro- driguez, A. P., & Dovidio, J. F. (2004). Dimensions of "uniquely" and "non-uniquely" human emotions. Cognition and Emotion, 18, 71-96.
  10. Унікальні та неунікальні людські емоції
  11. Dasgupta, N., Desteno, D., Williams, L. A., & Hunsinger, M. (2009). Fanning the flames of prejudice: The influence of specific incidental emotions on implicit prejudice. Emotion,9(4), 585-591.
  12. Harmon-Jones, E., Greenberg, J., Solomon, S., & Simon, L. (1996). The effects of mortality salience on intergroup bias between minimal groups. European Journal of Social Psychology,26(4), 677-681.
  13. Інфрагуманізація як відповідь на колективну відповідальність за масові вбивства
  14. Chalk, F., & Jonassohn, K. (1990). The history and sociology of genocide: Analyses and case studies. New Haven, CT: Yale University Press.
  15. Kelman, H. C. (1976). Violence without restraint: Reflections on the dehumanization of victims and victimizers. In G. M. Kren & L. H. Rappoport (Eds.), Varieties ofpsychohistory (pp. 282-314). New York: Springer.
  16. Boyle, R. (1972). Flower of the dragon: The breakdown of the U.S. army in Vietnam. San Francisco: Ramparts Press.
  17. Crocker, J., Major, B., & Steele, C. (1998). Social stigma: The psychology of marked relationships. The handbook of social psychology, 2, 504-553.
  18. Kteily, N., Bruneau, E., Waytz, A., & Cotterill, S. (2015). The ascent of man: Theoretical and empirical evidence for blatant dehumanization. Journal of personality and social psychology, 109(5), 901.
  19. Loughnan, S., & Haslam, N. (2005). Animals and androids: Implicit associations between social categories and nonhumans.
  20. Перехоплені записи з російськими бійцями
  21. Kofta, M., & Slawuta, P. (2013). Thou shall not kill... your brother: Victim−perpetrator cultural closeness and moral disapproval of Polish atrocities against Jews after the ho- locaust. Journal of Social Issues, 69(1), 54–73.
  22. Місце українців у рамках російської імперії

0:00/0:00

Популярні статті

Стаття Суспільство — 27 березня

Як Росія завойовувала вплив у країнах Африки

Стаття Космос - 29 лютого

Куншткамера з Девідом Сперґелом про реліктове випромінювання, НАЯ (НЛО) та співпрацю з українськими науковцями

Стаття Пост правди - 25 березня

Пост правди, епізод 7: Анонімність в телеграмі