ОСТАННІЙ ПОДКАСТ
Підписуйся на найнауковішу розсилку!
І отримуй щотижневі новини науки і технологій

    Ми під'їдаємо крихти cookies за вами. Навіщо це нам?

    Читати

    Пардон за відволікалочку. Допоможи Куншт бути незалежним!

    Пардон за відволікалочку. Допоможи Куншт бути незалежним!

    Повідомлення успішно надіслано

    Для пошуку
    введіть назву запису
    Без рубрики — 16.03.21
    ТЕКСТ: Нікіта Кацуба
    Ілюстрації: Каталіна Маєвська
    Ми любимо тексти без помилок. Якщо ви все ж таки щось знайшли, виділіть фрагмент і натисніть
    Ctrl+Enter.
    Хто крайній: ліві й праві в американській політиці

    В січні цього року світ облетіли кадри з дивними людьми, які бігали американським Капітолієм і клали ноги на письмовий стіл спікера парламенту найвпливовішої країни світу. Здавалося, Сполучені Штати – які часто називають експортерами демократії в країни третього світу – якось раптово і несподівано самі стали схожими на одну з таких країн. Проте несподіванкою це було не для всіх. Насправді в останні декілька років тема поляризації лівих і правих і її руйнівних наслідків для політичних інститутів США – мало не найпопулярніша в американській політичній науці. Зовнішній світ знає здебільшого лише один прояв цих кризових процесів: Дональда Трампа. Проте все набагато глибше, і це почалося ще до його приходу в політику.

    Політичні шульги і правші

     

    Сама ліво-права класифікація в політиці – не така проста, як здається на перший погляд. Пам’ятаю, ще багато років тому, коли я дивився фільм виробництва ВВС про розпад Радянського союзу, мене збило з пантелику, як автор фільму, описуючи події літа 1991 року, постійно називав прихильників збереження СРСР «правими силами». Тобто комуністи, які в звичній нам класифікації лівих і правих перебувають на позиції «лівіше нема куди», там без додаткових пояснень, як саме собою зрозуміле, були правими. При слові «праві» в політичному контексті можна було би подумати про кого завгодно в діапазоні від Гітлера, хлопців зі смолоскипами і до теоретиків неолібералізму, але вже точно не про дідуганів із КПРС. Відповідно, їхні суперники, зокрема і українські антикомуністи, були там лівими. То як таке може бути і в кого зламався ліво-правий компас?

     

    Поняття лівих і правих вперше з’явилось у 1814 році у французькому парламенті, де зліва сиділи представники «третього класу» – буржуазії – прихильники реформістських ідей. Навпроти них справа були представлені консервативні кола аристократів. Щось схоже, вочевидь, мав на увазі і автор вищезгаданого фільму про СРСР (яка була країна, такі в неї й аристократи). В найширшому сенсі розрізнення лівих і правих і досі відбувається насамперед за лінією «прогрес–традиція». Наприклад, в Німеччині, де після націонал-соціалізму йменувати себе правим досі залишається непристойним, слово «правий» було витіснене поняттям «консерватор», що сприймається як його адекватний еквівалент.

     

    Згадані вище «праві» радянські комуністи є, звичайно, шизофренічним складним випадком розміщення на право-лівій шкалі. Якщо від нього відволіктись, то фундаментальним для лівих і правих є і різне ставлення до економічних свобод. Ліві трактують їх в конкретному сенсі як свободу від матеріальної скрути, а праві – як свободу від тиску держави. Тому ліві воліють більшого державного регулювання, що забезпечує соціальну справедливість, а праві – простору для розгортання індивідуальної волі та ініціативи. Тут, правда, йдеться тільки про поміркованих правих і лівих. Тобто про соціалістів, а не анархістів чи, відповідно, про лібералів, а не фашистів.

     

    Сучасне ліве і праве світосприйняття, щоправда, помітно відійшло і від орієнтирів часів французької революції, і від пізнішої марксистської традиції. Соціологиня Елізабет Ноель-Нойман пояснює актуальний водорозділ лівих і правих через низку типових для кожного ідейного крила цінностей. Для лівих характерними є рівність, справедливість, близькість, теплота, неформальність, «ти», безпосередність, міжнародність та космополітизм. Для правих же це акцент на відмінностях, авторитет, дистанція, внормована поведінка, «ви», дисципліна, примат національного. Цей ціннісний ряд добре пояснює, скажімо, гендерну рівність і сексуальну емансипацію, що приходить у нічних жахах правих, чи то, наприклад, авторитет релігії, що псує апетит лівим. 

     

    Але і тут треба мати на увазі, що радянські та пострадянські комуністи та їхні симпатики жодним чином не вписуються в цю схему, бо мають до західних (а тепер уже і молодих українських) лівих дуже мало стосунку. Загалом природна розмитість меж лівих та правих дають багато простору для спекуляцій, і тут головне пам’ятати, що в реальному житті лівий та правий – це часто коктейль із самоназви та реального світогляду, який цій самоназві не завжди віпдовідає, породжуючи шизофренічні явища на кшталт совєцького бажання контролювати приватне життя людей (невластиве лівим) чи мрії деяких українських правих про більше державне регулювання економіки (взагалі не права ідея) тощо.

     

    То що ж сталося з американськими лівими і правими і як їх розкол породив Трампа?

    Справжня поляризація?

     

    За даними вашингтонського Pew Research Center, з 1994 по 2014 рік поляризація між демократами та республіканцями (в американській системі координат, відповідно, лівими і правими) посилилась, а пізніше дослідження тільки фіксує її наростання. Найбільш поляризованими у поглядах є люди, які інтенсивно цікавляться політикою. І тут починається спіраль: найбільш політично мотивовані задають тон в політичному порядку денному, політична дискусія стає більш непримиренною, до ідеологічних полюсів приєднується дедалі більше нових адептів, які ще вчора погано відрізняли слона від віслюка (саме такі символи обох партій). На додачу до цього, ідеологічно мотивовані громадяни активніше голосують і дають основну масу грошей у виборчі фонди (так, в США таких спонсорів більше, ніж троє на всю країну), а отже, їхня думка має величезне значення для кандидатів і багато в чому формує їхню риторику.

     

    Паралельно з цим дедалі менше людей залишаються в поміркованому ідеологічному центрі. Відсоток американців, чиї погляди є повністю консервативними або повністю ліберальними, зріс за 20 років із 10% до 21%9. Це всі ті люди, які вже ніколи в житті не проголосують за протилежну партію чи її кандидата. Інше дослідження того ж Pew Research Center дало змогу виборцям Трампа і Байдена висловитись один про одного6. Цікаво, що прихильники кандидатів хоча і знають про стереотипи в уявленні своїх візаві про себе, характеризуючи опонентів, щедро вживали слова на кшталт «виродки» та «ідіоти». Загалом автори дослідження характеризують сучасну Америку як «балканізоване політичне середовище», маючи на увазі непримиренність таборів, які втрачають шанс знайти спільну мову.

     

    На думку дослідників з Каліфорнійського університету в Берклі Пола Пірсона і Еріка Шіклера, протистояння двох партій в США насправді завжди точилося за лінією одного найголовнішого питання – расового. Проте лише в останні роки воно набуло вже давно не баченої гостроти, коли лідери партій зайняли непримиренну ліберальну (демократи) та консервативну (республіканці) позиції щодо нього12. Хоча прихильниками білого патріархату республіканці були не завжди, а сам «батько» скасування рабства в США – Авраам Лінкольн – якраз був членом республіканської партії.

     

    Раніше расове питання балансувалося двома об’єднувальними для США національними «клеями»: ідеєю виняткової ролі Штатів у світі та релігією11. Проте перший із цих стовпів потьмянів після закінчення Холодної війни, коли лідерство США, власне, і перестали ставити під сумнів, а релігія у почасти секуляризованому суспільстві із об’єднувальної сили поступово перетворюється на прапор консерваторів.

     

    Алан Абрамовіч із університету Еморі та Дженніфер Маккой із університету Джорджії пишуть, що президентство Барака Обами стало розчаруванням для багатьох людей в Америці, які вірили, що його обрання символізує перехід країни у пострасову еру. В реальності ж расові упередження та етнонаціоналізм нікуди не зникли, а колір шкіри, як і раніше, говорить в Америці достатньо багато про те, яку партію підтримає людина у цій шкірі на наступних виборах. Насправді перемога Обами тільки мобілізувала «консервативний спротив», тобто людей із трьома ознаками: білий, консервативний, вірянин1.

     

    Тотальне несприйняття одне одного прихильниками двох партій породило ідею відділяти ідеологічну поляризацію від поляризації афективної13. Остання означає чисто емоційне відчуття несприйняття, відторгнення та ворожості щодо іншої партії, її кандидатів та виборців. Хоча афективна поляризація і пов’язана із ідейними відмінностями, напряму вона з ними не корелює.

     

    Дослідники з Інституту Європейського університету у Флоренції виявили, що у деяких країнах Європи ідеологічна поляризація є навіть ще вищою, ніж у США, проте вона не завжди веде до поляризації афективної. Для того, щоби це виміряти, вчені спочатку встановили місце кожної партії в кожній досліджуваній країні на ідеологічній шкалі від лівих до правих за спеціально розробленим Індексом ідеологічної поляризації. В основі ж вимірювання афективної поляризації лежало просте питання до виборців цих партій оцінити кожну партію в країні за 11-ступеневою шкалою від «дуже подобається» до «дуже не подобається». Виявилось, що ступінь нелюбові до певної партії слабко пов’язаний з її ідеологічною віддаленістю від виборця, але сильно залежить від країни. Так, у Нідерландах – країні із середніми значеннями ідеологічної поляризації – «гнилі ліберали» спокійно співіснують із «печерними консерваторами», демонструючи найнижчу на континенті афективну поляризацію. Цього не скажеш, наприклад, про Сербію, де вже ідейних відмінностей між партіями мінімум, а от взаємної ненависті їхніх прихильників вистачить ще на декілька країн13.

     

    Загалом же результати регулярного Європейського соціального дослідження7 показують, що починаючи з 2002 року європейці, на відміну від американців, не стали більш ідеологічно поляризованими, і в середньому на шкалі лівих і правих вони займають незмінно центристську позицію.

    Чому зараз?

     

    Було багато спроб пояснити, чому поляризація зростає саме в останні роки, коли Америка не переживає якихось справді серйозних соціальних потрясінь на кшталт глобальних війн чи економічної кризи масштабу Великої депресії. Леві Бокселл зі Стенфорда вважає, що багато можуть пояснити демографічні зміни. Населення США в останні десятиліття стає старшим і освіченішим. Цей останній фактор, який мав би сприяти росту демократичної політичної культури, мав скоріше зворотній ефект. Із ростом освітнього рівня зростає і зацікавленість у політиці, а з нею – й ідеологічна заангажованість. За даними Бокселла, політична поляризація в США з 1984 по 2016 роки зросла на 35%, і за 34% цього зростання відповідальні демографічні зміни2.

     

    Алан Абрамовіч та Дженніфер Маккой додають, що лузерами у цих змінах відчувають себе насамперед білі представники робітничого класу. Вони потерпають від втрати своїх економічних позицій через глобалізацію і переніс виробництв в інші країни, а з іншого боку – і від зростаючої різноманітності американського суспільства (у вимірах національності, раси, гендерних ролей та сексуальної орієнтації), в якому вони більше не є провідною соціальною верствою. Тобто «сині комірці» втрачають свою одвічну перевагу, що гарантувала їм вагу в політичному житті. Під гаслом Трампа «Make America Great Again» вони уявляли собі повернення до «старих-добрих часів», яке насправді неможливе, бо суспільство незворотно змінилось.

     

    Іншим винуватцем поляризації називають цифрові медіа. Проведене в університеті Каліфорнії дослідження5 за участі 108 студентів показало, що алгоритм YouTube тяжіє до того, щоби на основі пошукових запитів користувача рекомендувати йому поступово відео із все більш радикальною інформацією. Тобто спочатку ви шукаєте в YouTube, скажімо, за словом «республіканці», а через ланцюжок у декілька переглянутих відео можете дістатись уже й до теми всесвітньої змови щодо глобального потепління чи коронавірусу, рептилоїдів та інших «цікавинок».

     

    Група дослідників із Оксфорду нещодавно підтвердила, що аудиторії цифрових медіа справді є більш поляризованими, ніж ті, що отримують інформацію із традиційних газет чи радіо. Проте цей вплив не є просто лінійним, і його сила дуже залежить від економічних, історичних і політичних факторів суспільства8.

     

    До них додаються і психологічні фактори. Так, вважалось очевидним, що здатність до емпатії – тобто співпереживання іншим людям і розуміння їхніх почуттів – мала би пом’якшувати ворожість щодо ідеологічних опонентів. Насправді все навпаки, вважають вчені з університетів Г’юстона та Вірджинії14. Справа в тому, що емпатія справді знижує ворожість та агресію, але тільки щодо представників «ми-групи» і водночас робить людей більш чутливими до будь-яких форм недоброзичливості інших щодо «своїх». Тому здатність до емпатії одночасно знижує готовність до компромісу з іншими групами і сприяє перетворенню суспільства на відносно монолітні укріплені бастіони ворожих об’єднань. У світлі зростаючої ідеологічної поляризації це означає укріплення «ми-вони свідомості» і наростання психологічної прірви між таборами.

    Наслідки

     

    Найбільш очевидним для зовнішнього спостерігача наслідком поляризації в американському суспільстві стала перемога Трампа в 2016 році. Вважається, що він виграв вибори якраз за рахунок успішного протиставлення ми-вони: білі проти кольорових, американці проти іммігрантів, республіканці проти демократів11. Ще йому вдалось успішно використати зростаючу внаслідок поляризації схильність людей до негативного голосування, коли головним стимулом взяти участь у виборах стає не підтримка партії чи кандидата, а відраза до протилежного учасника перегонів1.

     

    Новою лінією політичного розмежування республіканців і демократів стала навіть пандемія коронавірусу. За результатами дослідження вчених із Університету південної Каліфорнії, симпатики двох партій суттєво відрізняються у своїх оцінках пандемії та локдауну3. Демократи оцінюють ризики для здоров’я та життя значно вище за республіканців, дисциплінованіше ставляться до носіння масок, соціальної дистанції тощо. На цю різницю впливає те, що кожен з двох таборів довіряє своїм медіа та політикам. А останні залишаються в питаннях ковіду далекими від єдності. Тобто тепер, на додачу до попередніх відмінностей, ще й маска під носом робила рядового американця ближчим до Трампа.

     

    В сумі в США зараз сформувалося дві національні ідентичності, кожна з яких вважає іншу зрадниками національної спадщини і загрозою для майбутнього. Це відображається і в головних політичних темах двох партій, які більше між собою взагалі не перетинаються. Так, трьома головними темами для демократів є охорона здоров’я, зміни клімату та іноземне втручання в президентські вибори, а для республіканців – тероризм, імміграція та злочинність11.

     

    Тобто два політичні табори не просто мають різні думки з актуальних питань, але й взагалі просто говорять про різне. Небажання Трампа йти з посади після поразки на виборах можна було би вважати кумедним епізодом, але воно відображає фрустрацію мільйонів людей, для яких перемога протилежної партії є мало не катастрофою. Це підриває довіру до виборів і взагалі до ліберальної демократії як такої, а символ стійких інституцій та традицій – Капітолій – для багатьох більше не «сакральне» місце.

    In The Middle Of Nowhere

     

    В Україні ж, на відміну від США, ґрунтовних досліджень політичної поляризації дуже бракує, як і розуміння того, що для нашої країни взагалі означають поняття лівих та правих. За винятком маргінальних груп, опис популярних політичних сил та їхніх виборців в таких категоріях видається непростим, якщо взагалі можливим. Тим більше нерозвіданою залишається ця тема через домінантне уявлення про політичну поляризацію в Україні лише в категоріях Сходу та Заходу чи проукраїнських versus проросійських сил. Ці проблеми, щоправда, зводяться до практичної відсутності в Україні емпіричної політичної науки як такої і того факту, що для світової науки українська тема залишається маргінальною. Як наслідок, тематика політичної поляризації (хоча далеко не тільки вона) у нас залишається великою мірою територією побутових спекуляцій та імітації науки.

    ТЕКСТ: Нікіта Кацуба
    Ілюстрації: Каталіна Маєвська
    Посилання
    • 1. — Abramowitz, Alan; McCoy, Jennifer (2019): United States: Racial Resentment, Negative Partisanship, and Polarization in Trump’s America. In: The ANNALS of the American Academy of Political and Social Science 681 (1), S. 137–156.
    • 2. — Boxell, Levi (2018): Demographic Change and Political Polarization in the United States.
    • 3. — Bruine de Bruin, Wändi; Saw, Htay-Wah; Goldman, Dana P. (2020): Political polarization in US residents' COVID-19 risk perceptions, policy preferences, and protective behaviors. In: Journal of risk and uncertainty, S. 1–18.
    • 4. Різниця між правими і лівими
    • 5. — Cho, Jaeho; Ahmed, Saifuddin; Hilbert, Martin; Liu, Billy; Luu, Jonathan (2020): Do Search Algorithms Endanger Democracy? An Experimental Investigation of Algorithm Effects on Political Polarization. In: Journal of Broadcasting & Electronic Media 64 (2), S. 150–172.
    • 6. Pew Research Center про поляризацію в США
    • 7. Європейське соціальне дослідження
    • 8. — Fletcher, Richard; Corina, Alessio; Nielsen, Rasmus Kleis (2020): How polarized are online and offline news audiences? A comparative analysis of twelve countries. In: Reuters Institute for the Study of Journalism.
    • 9. Опитування про політичну поляризацію
    • 10. Погляди американців в епоху поляризації
    • 11. — Liu, Nelson (2020): Political Polarization in the United States: The Influences of Political Polarization in the United States: The Influences of Exceptionalism and Religion Exceptionalism and Religion. In: International Social Science Review International Social Science Review
    • 12. — Pierson, Paul; Schickler, Eric (2020): Madison's Constitution Under Stress: A Developmental Analysis of Political Polarization. In: Annu. Rev. Polit. Sci. 23 (1), S. 37–58.
    • 13. — Reiljan, Andres (2020): ‘Fear and loathing across party lines’ (also) in Europe: Affective polarisation in European party systems. In: European Journal of Political Research 59 (2), S. 376–396.
    • 14. — Simas, Elizabeth N.; Clifford, Scott; Kirkland, Justin H. (2020): How Empathic Concern Fuels Political Polarization. In: Am Polit Sci Rev 114 (1), S. 258–269.
    Статті
    Промо
    Проєкт інтелект. Воєнний сезон. Епізод 5: NFT та Україна

    Чи можна написати «Проєкт інтелект» на гривні й продати за мільйони доларів як NFT?

    Людина
    Від батька до сина: що таке генеалогія і як досліджувати свій рід

    Що таке ДНК-генеалогія і як далеко кожний з нас може просунутися у вивченні свого роду?

    Наука
    Екологічно чиста отрута: уривок з книжки «Зоологічна екскурсія супермаркетом»

    Чому краще утриматися від «дикого» промислу морепродуктів, особливо у водоймах, де цвіте вода?

    Наука
    Передумови приходу диктаторів до влади: Італія, Німеччина, РФ

    Що стало передумовами приходу диктаторів до влади на прикладі фашистської Італії, нацистської Німеччини та путінської росії? Розповідає співавтор і ведучий каналу «Історія Без Міфів» Владлен Мараєв.

    Людина
    Як кожен з нас може подякувати військовим і допомогти їм з адаптацією

    Як змінюється світосприйняття військових і що ми можемо зробити, аби висловити їм вдячність і допомогти в адаптації до мирного життя?

    Біологія
    Не тільки в історії. Який слід залишить війна в наших генах

    Як війни, голод та важкі психологічні травми залишають слід у геномі людини й чи можемо ми на це якось повпливати?