Чим ви зараз займаєтеся? У якому стані застала вас ця війна і що ви зараз робите?

Зараз я в Запоріжжі. Приїхав сюди зі Львова, аби віч-на-віч працювати з людьми і бачити їхні потреби задля того, щоб актуальніше, більш точно й усвідомлено розвивати свій фонд, який ми створили з другом Ароном Роджерсом. Це Фонд українських біженців, Ukrainian Refugee Fund. 

Де мене застала війна? Вона мене застала в ліжку, як і багатьох людей. Я почув те, що й усі – ці вибухи, але о дев’ятій ранку пішов у кабінет приймати клієнта автоматично. Не хотілося ще втрачати старе життя. 

Як до вас прийшла ідея з фондом? Власне, чим ви конкретно займаєтеся у Запоріжжі?

Ідея фонду прийшла моєму американському другу. Я продовжував працювати у Львові, надавав кризову допомогу. Думав, що якось воно буде, буду розвивати свою психологічну службу. Створив собі декілька активностей з підтримки людей, з них деякі групові. Загалом контактував людей з психотерапевтами і збирав усіх, кому потрібна допомога. Я вважаю, що групова терапія в цій ситуації дуже й дуже добре працює. 

Потім мені зателефонував друг і сказав, що він може створити фонд, і в нього з’явилася ідея допомагати нашим переселенцям. Ми почали розробляти схему і стратегію. Ми знаємо, які психічні травми наносить війна, як це потім будуть розгрібати багато-багато поколінь. Я й подумав: «Окей, можливо, наш фонд може взяти собі цей сектор і допомогти “розвантажити” те майбутнє».

Я вирішив: зірвусь і поїду в Запоріжжя, подивлюся в очі людям, які приїжджають. Я вчив історії про кризову допомогу, але не уявляв собі, як можна бути корисним. Я пішов у центр, де приймають біженців, сказав, що в нас є фонд. Мене сконтактували з керівницею прихистку, шелтеру. Ми одразу дуже добре одне одного зрозуміли. І я почав допомагати у шелтері всім, чим можу, і паралельно з цим якомога більше говорити з людьми, збирати таку, можна сказати, чутливу інформацію про те, чим ми можемо зараз бути корисними.

Це було дуже правильне рішення. Я зрозумів, що уявлення не мав доти, як це важливо зараз. Уже пишуть, що Запоріжжя розмістило¹ у себе тільки на постійній основі 119 тисяч переміщених осіб. А скільки людей пройшли через це місто, взагалі невідомо. І це офіційні дані. 

Людей приводять у наш шелтер. Водії шелтера їх приймають. Якусь частину забирає шелтер. Він побудований так, що приймає до себе лише на сім днів. Такі правила. Людям за сім днів треба оговтатися і знайти шляхи, що робити далі. І ось тут найбільша проблема: людям нема куди йти. 

Люди перебувають у напівшокових, шокових станах. У них в очах все ще війна. Загалом у психоаналізі це називають регресією. Регресія настає, серед іншого, бо треба скинути з себе всі надмірні високі рівні функціонування психіки, хоч би якими вони були, для того щоб вижити і залишитися лише з базовими інстинктами виживання.

Регресована психіка розуміє дуже мало відтінків. Вона не може прораховувати нічого наперед. Люди, які приїхали, відчувають себе так, як багато хто відчував 25-26 числа і ще десь тиждень після того. Вони втратили повний контроль над своїм життям. Можуть прораховувати ситуацію тільки десь на наступні 15-20 хвилин, години дві – це вже добре.

Люди демонструють абсолютно різні реакції. Наприклад, реакції гніву. От свіжий випадок. Людині, яка приїхала, сказали, що автобуса на Краків завтра не буде і ми не знаємо, коли він з’явиться, тому що немає пального. І була агресія, паніка, тому що людину позбавили точки контролю. Вона ніби знову повернулася в цей стан, коли не може нічого контролювати.

Людям важливо в цьому стані щось контролювати. Тому перше, що можна сказати родичам або тим, хто приймає, – це повернути людині якомога більше контролю бодай за чимось. Тобто готувати собі їжу, зайняти руки. У шелтері часто буває (і ми намагаємося це виправити), що багатьом нічим зайнятися. Їм від цього страшно. Тобто потрібно спочатку дати людині заняття, а потім повернути їй відповідальність за своє життя в подальшому. 

Фонд займається тим, що прораховує наступні кроки, які люди можуть зробити у своєму житті. Якщо ти не бачиш, що робити далі, то ти в безконтрольній ситуації. Повернути людині контроль можна, наприклад, надаючи інформацію. У тебе є ось такі опції: де жити, де працювати, як харчуватися. Знання – це теж елемент контролю. Ось цим зокрема займається фонд – наданням інформації, збиранням інформації з усіх точок України про роботу і житло. З цим зараз дуже складно.

Ви згадали про гнів. Які ще бувають граничні реакції людини, яка пережила такий сильний стрес?

Ми пам’ятаємо про три золоті F: fight, flight, freeze (з англ./укр. битися, бігти, завмирати). Тобто гнів, страх, завмирання. І вони всі проявляються в стані, коли психіка не може нічого аналізувати і думати наперед. Тобто в одній і тій самій ситуації – наприклад, коли сказали, що автобус не приїде, – одна людина може почати агресувати, інша може просто завмерти, сісти, і їй треба буде сказати, щоб вона робила те чи те, бо вона буде сидіти і чекати, сама не знаючи на що. А інша людина починає сильно тривожитись і хотіти втекти. Найчастіше – втекти назад. І ми таких реакцій бачимо у 40% людей. Вони всі хочуть повернутися додому.

Нещодавно спілкувався з сім’єю. Молоді, класні, десь 29–35 років. Вони активні, вже тут влаштувалися на якийсь підробіток, але все одно кожен день думають про те, щоб повернутися назад. Очікують, що в них у Маріуполі ще збереглася квартира. 

Що старша психіка, то більш вона ригідна. Ригідність – це коли психіка не хоче змінюватися й дуже складно змінюється. Психіка старшої людини звикла ходити однією і тією самою стежкою, робити одні й ті ж рухи все життя, і вона в ступорі. Тому інтегрувати людей назад в суспільство, в економіку України і все таке – це головна ціль нашого фонду. На це треба час, і це буде дуже складно.

Є чоловіки, яким 45–60 років, що все життя пропрацювали на одному заводі, і мені з ними складно. Їм дуже важко уявити себе фермерами чи кимось ще. Це все ригідність психіки і страх перед змінами. Цей страх теж можна зменшувати чи втамовувати. Часом інформацією і наданням людині контролю над життям, тим, що вона ще щось у своєму житті може зробити, бо життя не закінчується у 60 років.

Це бажання повернутися назад ви визначаєте як реакцію на стрес. Але хіба не природно хотіти повернутися додому, до звичного способу життя?

Абсолютно всі реакції природні. Кожен справляється зі стресом, як може. І це реакція на травматизацію, я би сказав. Сильний смуток. Та навіть сум як емоція ще не почався. Це ще не сум. Це найчастіше страх перед майбутнім, страх перед невідомістю майбутнього, який людину змушує не дивитися у майбутнє, просто заплющити очі й намагатися перечекати. 

Люди сидять тут, у шелтері, і часто кажуть, що ось-ось все закінчиться, «ми це перечекаємо». Ми намагаємося їх виводити з цього стану, потрохи показувати можливості майбутнього і те, що, на жаль, це може ще не скоро закінчитися. Для цього потрібен час і розмови. 

Тобто що можуть робити родичі? Слухати, розмовляти і краплинками давати альтернативні думки, не різко. Вони не сприймуть різко, це буде агресією до них. І треба займати їхні руки.

Які травми на нас чекають? 

Це стандартні проблеми насилля, контролю і неможливості любити.

Почнемо з насилля. Насилля діє, як правило, проти природної волі і відчуття свободи людини. Ламає психіку. Воно вбирається в дитинстві від батьків, якщо батьки були жорстокими з дитиною. Потім вона виростає (всі ми родом з дитинства) і починає це насилля віддавати. Вона ніяк не може інакше, так вона навчена. Так вона бачила. 

Це насилля, яке сталося з людьми і стається, на жаль, зараз, теж накопичується і з часом може віддаватися. На жаль, це призводить до сплеску різних хворобливих проявів у намаганні впоратися з цим насиллям. Наприклад, віддавати це насилля комусь (найчастіше – комусь слабшому) або втамовувати його через присипляючі методики наркотизації або алкоголізації. Це найпоширеніше, що стається. Або людина вбирає його в себе, вона ніяк його не проявляє і спрямовує на себе. Спочатку думками, а потім діями – ризикована поведінка тощо. З цим справлятися дуже складно. Одна з порад священника, яка мені колись дуже сподобалася і яку я відтоді пам’ятаю, – зупинити це на собі. Але дуже складно зупинити це на собі і потім не віддавати наступним поколінням. Є навіть такі картинки: якась бабуся свариться на маму, мама свариться на тебе як на дорослу людину, але ти між собою і дитиною вибудовуєш щит і не віддаєш це далі. Ось це у нас тягнеться з Другої світової війни насправді, ще досі. 

Далі – проблема контролю. Коли ми втратили контроль, ми намагаємося його потім відновити. І автоматично повторюємо одні й ті самі дії, намагаємося хоча б якось повернути контроль у своє життя. Якщо цей процес неусвідомлений, ми намагаємося контролювати не тільки своє середовище й себе, але й інших людей також, їхню поведінку задля своєї безпеки. 

І третьою проблемою є неможливість любити. Можливість любити – одна з психічних функцій. Це найвища психічна функція – любити людину, як і сприймати її іншою. З цим проблеми і в мирне життя: приймати біля себе абсолютно іншу людину, дозволяти їй бути такою як вона є, миритися з чимось, домовлятися і слухати з повагою, не намагатися змінити. Тут ми ніби втрачаємо можливість любити, тому що боляче втрачати. Щоб когось любити, треба бути готовим поринути у стан зв’язку з людиною, допустити її до свого внутрішнього світу. А в стані, коли ти під час війни все втрачаєш, люди закриваються, спілкуються на базовому рівні потреб: ти нагодований, одягнутий, ну й добре. І все. Мене твої думки, твій внутрішній світ і твоя інакшість не хвилюють, аби у тебе поведінка була безпечною для тебе ж самого, як я думаю. І це та травма поколінь, яка може передаватися, оптимістично кажучи. 

У людини немає ресурсу справлятися з своїми страхами, і вона зачиняється й захищається від усього, що може їй спричинити біль. Як, наприклад, втрата людини, яку полюбив і до якої прив’язався. Тому стає легше не заглиблюватися в стосунки і лишати їх поверхневими. Бо так потім легше втрачати, якщо щось станеться. Треба мати дуже багато сил, щоби щиро глибоко любити і одночасно знати, що можеш втратити в будь-яку мить.

Думаю, що нашим читачам було б цікаво почитати книги або дослідження, які більше досліджують травму поколінь, наприклад, наслідки війни на психіку. 

Джудіт Герман «Психологічна травма та шлях до видужання», Анн Анселін-Шутценберґер «Синдром предків».

Якщо йдеться про дуже травмовану людину, яка пережила насилля, втрату рідних, які є стратегії поведінки з нею? Як не нашкодити? Як підтримати в такій ситуації? 

По-перше, не нашкодьте собі. Головне – зберігати свій ресурс і не намагатися з головою рятувати людину. Інакше можна нашкодити й собі, й іншій людині. Варто пам’ятати про себе, свій ресурс і обмеження своєї ефективності, якщо ви гіперактивні.

А по-друге, навіть якщо ви є приймаючою стороною і ви бачите якісь складнощі, є телефони гарячої лінії психологічної підтримки (номери служб психологічної допомоги зібрані, наприклад, тут – прим. ред.). І повірте мені, туди телефонують не так багато людей, як здається. Бо всі думають, що це треба комусь іншому. Насправді ні. Якщо є така можливість, то ці 20 хвилин на лінії з психологом допоможуть розгребти дуже багато стресових ситуацій і завадити тому, щоб відбувалося щось гірше, чи просто знайти ресурс у собі. Приймаючій стороні дуже важливо піклуватися про власне психічне здоров’я. 

По-третє, пам’ятати про можливість цієї людини, якщо це сильно травмована людина, звернутися за допомогою, особливо психіатричною. Це не означає, що людина божевільна. Це означає, що їй випишуть нормальні заспокійливі, з якими вона виспиться, і її психіка вгамується сама, як тільки людина відчує й побачить безпеку. 

І якщо є на це сили, то варто слухати. І намагатися не лізти глибоко із запитаннями, не випитувати, що там було, як воно – на вогнищі готувати їжу, а слухати, що людина каже. Просто показувати, що ти готовий слухати її. І треба зупиняти її, якщо власний ресурс вичерпався через години слухання і казати, що можна залюбки продовжити розмову завтра. Слухати є найважливішим. Я тут інколи включаюся як кризовий психолог, і людям стає простіше, коли вони просто монотонно мені проговорюють 25-30 хвилин, я в кінці трошки щось підсумую, і вони тоді кажуть, що це те, що їм треба було почути. Коли вони проговорюють комусь, хто уважно їх слухає, вони самі собі допомагають насправді. 

І останнє – дуже допомагає діяльність через руки, через якісь рухи. Повернення цього фізичного контролю неймовірно розвантажує психіку. Це називається заземленням. Будь-що. Ось такі поради.

• 1. Запоріжжя зустрічає людей, що рятуються від війни.