ОСТАННІЙ ПОДКАСТ
Підписуйся на найнауковішу розсилку!
І отримуй щотижневі новини науки і технологій

    Ми під'їдаємо крихти cookies за вами. Навіщо це нам?

    Читати

    Пардон за відволікалочку. Допоможи Куншт бути незалежним!

    Пардон за відволікалочку. Допоможи Куншт бути незалежним!

    Повідомлення успішно надіслано

    Для пошуку
    введіть назву запису
    Психологія — 24.05.22
    ТЕКСТ: Дар'я Кузява
    Ілюстрації: Каталіна Маєвська
    Ми любимо тексти без помилок. Якщо ви все ж таки щось знайшли, виділіть фрагмент і натисніть
    Ctrl+Enter.
    Як допомогти переселенцям впоратися з травмами війни

    Мільйонам українців довелося тікати від російської агресії зі своїх домівок, втративши роботу, квартиру та звичний уклад життя. З окупованих територій вони приїжджають до вільних українських міст, де їм можуть надати допомогу й прихистити. Часто люди, яких війна зачепила менше, не знають, як коректно поводитися з тими, хто втратив усе або побачив жах війни на власні очі. Про те, як допомогти людині віднайти ґрунт під ногами, «Куншт» поговорив із психотерапевтом Едгаром Соболєвим.

    Чим ви зараз займаєтеся? У якому стані застала вас ця війна і що ви зараз робите?

     

    Зараз я в Запоріжжі. Приїхав сюди зі Львова, аби віч-на-віч працювати з людьми і бачити їхні потреби задля того, щоб актуальніше, більш точно й усвідомлено розвивати свій фонд, який ми створили з другом Ароном Роджерсом. Це Фонд українських біженців, Ukrainian Refugee Fund. 

     

    Де мене застала війна? Вона мене застала в ліжку, як і багатьох людей. Я почув те, що й усі – ці вибухи, але о дев’ятій ранку пішов у кабінет приймати клієнта автоматично. Не хотілося ще втрачати старе життя. 

    Як до вас прийшла ідея з фондом? Власне, чим ви конкретно займаєтеся у Запоріжжі?

     

    Ідея фонду прийшла моєму американському другу. Я продовжував працювати у Львові, надавав кризову допомогу. Думав, що якось воно буде, буду розвивати свою психологічну службу. Створив собі декілька активностей з підтримки людей, з них деякі групові. Загалом контактував людей з психотерапевтами і збирав усіх, кому потрібна допомога. Я вважаю, що групова терапія в цій ситуації дуже й дуже добре працює. 

     

    Потім мені зателефонував друг і сказав, що він може створити фонд, і в нього з’явилася ідея допомагати нашим переселенцям. Ми почали розробляти схему і стратегію. Ми знаємо, які психічні травми наносить війна, як це потім будуть розгрібати багато-багато поколінь. Я й подумав: «Окей, можливо, наш фонд може взяти собі цей сектор і допомогти “розвантажити” те майбутнє».

     

    Я вирішив: зірвусь і поїду в Запоріжжя, подивлюся в очі людям, які приїжджають. Я вчив історії про кризову допомогу, але не уявляв собі, як можна бути корисним. Я пішов у центр, де приймають біженців, сказав, що в нас є фонд. Мене сконтактували з керівницею прихистку, шелтеру. Ми одразу дуже добре одне одного зрозуміли. І я почав допомагати у шелтері всім, чим можу, і паралельно з цим якомога більше говорити з людьми, збирати таку, можна сказати, чутливу інформацію про те, чим ми можемо зараз бути корисними.

     

    Це було дуже правильне рішення. Я зрозумів, що уявлення не мав доти, як це важливо зараз. Уже пишуть, що Запоріжжя розмістило1 у себе тільки на постійній основі 119 тисяч переміщених осіб. А скільки людей пройшли через це місто, взагалі невідомо. І це офіційні дані. 

     

    Людей приводять у наш шелтер. Водії шелтера їх приймають. Якусь частину забирає шелтер. Він побудований так, що приймає до себе лише на сім днів. Такі правила. Людям за сім днів треба оговтатися і знайти шляхи, що робити далі. І ось тут найбільша проблема: людям нема куди йти. 

     

    Люди перебувають у напівшокових, шокових станах. У них в очах все ще війна. Загалом у психоаналізі це називають регресією. Регресія настає, серед іншого, бо треба скинути з себе всі надмірні високі рівні функціонування психіки, хоч би якими вони були, для того щоб вижити і залишитися лише з базовими інстинктами виживання.

     

    Регресована психіка розуміє дуже мало відтінків. Вона не може прораховувати нічого наперед. Люди, які приїхали, відчувають себе так, як багато хто відчував 25-26 числа і ще десь тиждень після того. Вони втратили повний контроль над своїм життям. Можуть прораховувати ситуацію тільки десь на наступні 15-20 хвилин, години дві – це вже добре.

     

    Люди демонструють абсолютно різні реакції. Наприклад, реакції гніву. От свіжий випадок. Людині, яка приїхала, сказали, що автобуса на Краків завтра не буде і ми не знаємо, коли він з’явиться, тому що немає пального. І була агресія, паніка, тому що людину позбавили точки контролю. Вона ніби знову повернулася в цей стан, коли не може нічого контролювати.

     

    Людям важливо в цьому стані щось контролювати. Тому перше, що можна сказати родичам або тим, хто приймає, – це повернути людині якомога більше контролю бодай за чимось. Тобто готувати собі їжу, зайняти руки. У шелтері часто буває (і ми намагаємося це виправити), що багатьом нічим зайнятися. Їм від цього страшно. Тобто потрібно спочатку дати людині заняття, а потім повернути їй відповідальність за своє життя в подальшому. 

     

    Фонд займається тим, що прораховує наступні кроки, які люди можуть зробити у своєму житті. Якщо ти не бачиш, що робити далі, то ти в безконтрольній ситуації. Повернути людині контроль можна, наприклад, надаючи інформацію. У тебе є ось такі опції: де жити, де працювати, як харчуватися. Знання – це теж елемент контролю. Ось цим зокрема займається фонд – наданням інформації, збиранням інформації з усіх точок України про роботу і житло. З цим зараз дуже складно.

    Ви згадали про гнів. Які ще бувають граничні реакції людини, яка пережила такий сильний стрес?

     

    Ми пам’ятаємо про три золоті F: fight, flight, freeze (з англ./укр. битися, бігти, завмирати). Тобто гнів, страх, завмирання. І вони всі проявляються в стані, коли психіка не може нічого аналізувати і думати наперед. Тобто в одній і тій самій ситуації – наприклад, коли сказали, що автобус не приїде, – одна людина може почати агресувати, інша може просто завмерти, сісти, і їй треба буде сказати, щоб вона робила те чи те, бо вона буде сидіти і чекати, сама не знаючи на що. А інша людина починає сильно тривожитись і хотіти втекти. Найчастіше – втекти назад. І ми таких реакцій бачимо у 40% людей. Вони всі хочуть повернутися додому.

     

    Нещодавно спілкувався з сім’єю. Молоді, класні, десь 29–35 років. Вони активні, вже тут влаштувалися на якийсь підробіток, але все одно кожен день думають про те, щоб повернутися назад. Очікують, що в них у Маріуполі ще збереглася квартира. 

     

    Що старша психіка, то більш вона ригідна. Ригідність – це коли психіка не хоче змінюватися й дуже складно змінюється. Психіка старшої людини звикла ходити однією і тією самою стежкою, робити одні й ті ж рухи все життя, і вона в ступорі. Тому інтегрувати людей назад в суспільство, в економіку України і все таке – це головна ціль нашого фонду. На це треба час, і це буде дуже складно.

     

    Є чоловіки, яким 45–60 років, що все життя пропрацювали на одному заводі, і мені з ними складно. Їм дуже важко уявити себе фермерами чи кимось ще. Це все ригідність психіки і страх перед змінами. Цей страх теж можна зменшувати чи втамовувати. Часом інформацією і наданням людині контролю над життям, тим, що вона ще щось у своєму житті може зробити, бо життя не закінчується у 60 років.

    Це бажання повернутися назад ви визначаєте як реакцію на стрес. Але хіба не природно хотіти повернутися додому, до звичного способу життя?

     

    Абсолютно всі реакції природні. Кожен справляється зі стресом, як може. І це реакція на травматизацію, я би сказав. Сильний смуток. Та навіть сум як емоція ще не почався. Це ще не сум. Це найчастіше страх перед майбутнім, страх перед невідомістю майбутнього, який людину змушує не дивитися у майбутнє, просто заплющити очі й намагатися перечекати. 

     

    Люди сидять тут, у шелтері, і часто кажуть, що ось-ось все закінчиться, «ми це перечекаємо». Ми намагаємося їх виводити з цього стану, потрохи показувати можливості майбутнього і те, що, на жаль, це може ще не скоро закінчитися. Для цього потрібен час і розмови. 

     

    Тобто що можуть робити родичі? Слухати, розмовляти і краплинками давати альтернативні думки, не різко. Вони не сприймуть різко, це буде агресією до них. І треба займати їхні руки.

    Які травми на нас чекають? 

     

    Це стандартні проблеми насилля, контролю і неможливості любити.

     

    Почнемо з насилля. Насилля діє, як правило, проти природної волі і відчуття свободи людини. Ламає психіку. Воно вбирається в дитинстві від батьків, якщо батьки були жорстокими з дитиною. Потім вона виростає (всі ми родом з дитинства) і починає це насилля віддавати. Вона ніяк не може інакше, так вона навчена. Так вона бачила. 

     

    Це насилля, яке сталося з людьми і стається, на жаль, зараз, теж накопичується і з часом може віддаватися. На жаль, це призводить до сплеску різних хворобливих проявів у намаганні впоратися з цим насиллям. Наприклад, віддавати це насилля комусь (найчастіше – комусь слабшому) або втамовувати його через присипляючі методики наркотизації або алкоголізації. Це найпоширеніше, що стається. Або людина вбирає його в себе, вона ніяк його не проявляє і спрямовує на себе. Спочатку думками, а потім діями – ризикована поведінка тощо. З цим справлятися дуже складно. Одна з порад священника, яка мені колись дуже сподобалася і яку я відтоді пам’ятаю, – зупинити це на собі. Але дуже складно зупинити це на собі і потім не віддавати наступним поколінням. Є навіть такі картинки: якась бабуся свариться на маму, мама свариться на тебе як на дорослу людину, але ти між собою і дитиною вибудовуєш щит і не віддаєш це далі. Ось це у нас тягнеться з Другої світової війни насправді, ще досі. 

     

    Далі – проблема контролю. Коли ми втратили контроль, ми намагаємося його потім відновити. І автоматично повторюємо одні й ті самі дії, намагаємося хоча б якось повернути контроль у своє життя. Якщо цей процес неусвідомлений, ми намагаємося контролювати не тільки своє середовище й себе, але й інших людей також, їхню поведінку задля своєї безпеки. 

     

    І третьою проблемою є неможливість любити. Можливість любити – одна з психічних функцій. Це найвища психічна функція – любити людину, як і сприймати її іншою. З цим проблеми і в мирне життя: приймати біля себе абсолютно іншу людину, дозволяти їй бути такою як вона є, миритися з чимось, домовлятися і слухати з повагою, не намагатися змінити. Тут ми ніби втрачаємо можливість любити, тому що боляче втрачати. Щоб когось любити, треба бути готовим поринути у стан зв’язку з людиною, допустити її до свого внутрішнього світу. А в стані, коли ти під час війни все втрачаєш, люди закриваються, спілкуються на базовому рівні потреб: ти нагодований, одягнутий, ну й добре. І все. Мене твої думки, твій внутрішній світ і твоя інакшість не хвилюють, аби у тебе поведінка була безпечною для тебе ж самого, як я думаю. І це та травма поколінь, яка може передаватися, оптимістично кажучи. 

     

    У людини немає ресурсу справлятися з своїми страхами, і вона зачиняється й захищається від усього, що може їй спричинити біль. Як, наприклад, втрата людини, яку полюбив і до якої прив’язався. Тому стає легше не заглиблюватися в стосунки і лишати їх поверхневими. Бо так потім легше втрачати, якщо щось станеться. Треба мати дуже багато сил, щоби щиро глибоко любити і одночасно знати, що можеш втратити в будь-яку мить.

    Думаю, що нашим читачам було б цікаво почитати книги або дослідження, які більше досліджують травму поколінь, наприклад, наслідки війни на психіку. 

     

    Джудіт Герман «Психологічна травма та шлях до видужання», Анн Анселін-Шутценберґер «Синдром предків».

    Якщо йдеться про дуже травмовану людину, яка пережила насилля, втрату рідних, які є стратегії поведінки з нею? Як не нашкодити? Як підтримати в такій ситуації? 

     

    По-перше, не нашкодьте собі. Головне – зберігати свій ресурс і не намагатися з головою рятувати людину. Інакше можна нашкодити й собі, й іншій людині. Варто пам’ятати про себе, свій ресурс і обмеження своєї ефективності, якщо ви гіперактивні.

     

    А по-друге, навіть якщо ви є приймаючою стороною і ви бачите якісь складнощі, є телефони гарячої лінії психологічної підтримки (номери служб психологічної допомоги зібрані, наприклад, тут – прим. ред.). І повірте мені, туди телефонують не так багато людей, як здається. Бо всі думають, що це треба комусь іншому. Насправді ні. Якщо є така можливість, то ці 20 хвилин на лінії з психологом допоможуть розгребти дуже багато стресових ситуацій і завадити тому, щоб відбувалося щось гірше, чи просто знайти ресурс у собі. Приймаючій стороні дуже важливо піклуватися про власне психічне здоров’я. 

     

    По-третє, пам’ятати про можливість цієї людини, якщо це сильно травмована людина, звернутися за допомогою, особливо психіатричною. Це не означає, що людина божевільна. Це означає, що їй випишуть нормальні заспокійливі, з якими вона виспиться, і її психіка вгамується сама, як тільки людина відчує й побачить безпеку. 

     

    І якщо є на це сили, то варто слухати. І намагатися не лізти глибоко із запитаннями, не випитувати, що там було, як воно – на вогнищі готувати їжу, а слухати, що людина каже. Просто показувати, що ти готовий слухати її. І треба зупиняти її, якщо власний ресурс вичерпався через години слухання і казати, що можна залюбки продовжити розмову завтра. Слухати є найважливішим. Я тут інколи включаюся як кризовий психолог, і людям стає простіше, коли вони просто монотонно мені проговорюють 25-30 хвилин, я в кінці трошки щось підсумую, і вони тоді кажуть, що це те, що їм треба було почути. Коли вони проговорюють комусь, хто уважно їх слухає, вони самі собі допомагають насправді. 

     

    І останнє – дуже допомагає діяльність через руки, через якісь рухи. Повернення цього фізичного контролю неймовірно розвантажує психіку. Це називається заземленням. Будь-що. Ось такі поради.

    ТЕКСТ: Дар'я Кузява
    Ілюстрації: Каталіна Маєвська
    Статті
    Промо
    Проєкт інтелект. Воєнний сезон. Епізод 5: NFT та Україна

    Чи можна написати «Проєкт інтелект» на гривні й продати за мільйони доларів як NFT?

    Людина
    Від батька до сина: що таке генеалогія і як досліджувати свій рід

    Що таке ДНК-генеалогія і як далеко кожний з нас може просунутися у вивченні свого роду?

    Наука
    Екологічно чиста отрута: уривок з книжки «Зоологічна екскурсія супермаркетом»

    Чому краще утриматися від «дикого» промислу морепродуктів, особливо у водоймах, де цвіте вода?

    Наука
    Передумови приходу диктаторів до влади: Італія, Німеччина, РФ

    Що стало передумовами приходу диктаторів до влади на прикладі фашистської Італії, нацистської Німеччини та путінської росії? Розповідає співавтор і ведучий каналу «Історія Без Міфів» Владлен Мараєв.

    Людина
    Як кожен з нас може подякувати військовим і допомогти їм з адаптацією

    Як змінюється світосприйняття військових і що ми можемо зробити, аби висловити їм вдячність і допомогти в адаптації до мирного життя?

    Біологія
    Не тільки в історії. Який слід залишить війна в наших генах

    Як війни, голод та важкі психологічні травми залишають слід у геномі людини й чи можемо ми на це якось повпливати?