ОСТАННІЙ ПОДКАСТ
Підписуйся на найнауковішу розсилку!
І отримуй щотижневі новини науки і технологій

    Ми під'їдаємо крихти cookies за вами. Навіщо це нам?

    Читати

    Пардон за відволікалочку. Допоможи Куншт бути незалежним!

    Пардон за відволікалочку. Допоможи Куншт бути незалежним!

    Повідомлення успішно надіслано

    Для пошуку
    введіть назву запису
    Запитання — 19.06.22
    ТЕКСТ: Ліана Абрамова
    Ілюстрації: Каталіна Маєвська
    Ми любимо тексти без помилок. Якщо ви все ж таки щось знайшли, виділіть фрагмент і натисніть
    Ctrl+Enter.
    Як працюють правила війни: воєнні злочини та відповідальність

    Чи зможе Україна отримати компенсацію за дії росії на її території? Чи засудять російських генералів у Гаазі й чому міжнародні суди можуть знехтувати вбивством цивільного? З’ясовуємо з кандидатом юридичних наук, експертом з прав людини Тарасом Лешковичем.

    Чи працюють закони війни

     

    Працюють. Просто порушення яскраво видно, як, власне, і в більшості галузей права. Коли довго все відбувається згідно з нормами, то говорити про це немає сенсу. Але специфіка міжнародного гуманітарного права в тому, що увага світу більше до нього прикута. Коли порушується міжнародне гуманітарне право, то це зазвичай вбивство цивільних, жахливі речі, трагедії. 

     

    Від моменту, коли люди почали між собою воювати, вони виробляли писані і неписані правила, як себе поводити. Наприклад, повага до білого прапора, повага до людей, які ведуть переговори, повага до дітей, до хворих, до жінок. Якісь правила виробляли ще тисячі років тому. І якщо брати перші релігійні книги, то в них вже з’являються певні правила, і міжнародне гуманітарне право бере витоки в гуманітарних та релігійних вченнях. З розвитком етики й моралі змінювались і підходи до війни. 

     

    У більшості випадків цих правил більш-менш дотримуються. Навіть якщо взяти сучасну війну в Україні, ми бачимо відверті порушення з боку росії, але з боку України ми таких яскравих порушень не бачимо. Тобто у більшості випадків бодай одна зі сторін намагається дотримуватися законів і правил.

     

    Щодо відповідальності, то історично існувало так зване правосуддя переможців. Яка сторона перемогла, та сторона й судила переможених, за що їй хотілося. Це трошки змінилося після Першої світової війни, були спроби засудити міжнародним судом  німецького кайзера Вільгельма. Але тоді це не вдалося, Нідерланди, де він отримав притулок, його не видали. 

     

    Вперше за воєнні злочини, за «злочини проти миру», як їх тоді називали, до відповідальності притягнули нацистів після Другої світової війни. Був створений Нюрнберзький трибунал, і це був перший випадок, коли міжнародна судова установа притягувала до відповідальності воєнних злочинців. Потім це повторилося так само на Далекому Сході, був Токійський трибунал, який судив японських воєнних злочинців. І довго, до 1990-х, такої практики більше не було, адже почалася Холодна війна, і з одного боку був комуністичний табір, з іншого – капіталістичний табір, які між собою завжди ворогували. В усіх збройних конфліктах одну зі сторін підтримували або капіталісти, або комуністи, і створити спільний орган, який притягнув би до відповідальності порушників, не було можливості.

     

    У 1993 році було створено трибунал щодо Югославії. Завершилася Холодна війна, громадянське суспільство було вже набагато більш розвинутим, інформація передавалася швидше, і коли журналісти знімали фото й писали репортажі про концентраційні табори в колишній Югославії, це шокувало. Тож було створено Міжнародний кримінальний трибунал, і він притягнув до відповідальності близько ста п’ятдесяти воєнних злочинців. Це були не звичайні виконавці, не рядові солдати, а переважно ті, хто займав керівні посади, зокрема колишній президент Югославії, перший президент Сербії Слободан Мілошевич. Притягували до відповідальності як сербів, так і боснійців, хорватів. Суд не обмежувався тим, щоби засудити порушників лише з однієї сторони. Вироки зачитували хорватам, які в себе на батьківщині вважаються національними героями. Наприклад, Анте Готовіна, головнокомандувач хорватської армії. Він керував армією, яка виборола незалежність, але його судили. Суд першої інстанції його засудив, апеляційний суд виправдав, але все-таки перед судом він постав.

     

    Був створений трибунал щодо Руанди, де відбувся геноцид, і за 100 днів представники етнічної групи хуту вбили 800 тисяч представників етнічної групи тутсі, а міжнародна спільнота не змогла цьому запобігти. 

     

    У цей період з’явилося розуміння: не можна щоразу під якусь війну, конфлікт, кризу, трагедію створювати новий суд. Це складно організаційно, економічно, і треба створити постійний суд.

    Врешті у 1998 році було складено міжнародний договір – Римський статут – і створено Міжнародний кримінальний суд, який почав діяти у 2002 році. Зараз понад 120 країн є його учасниками. 

    Міжнародний Кримінальний суд розслідує чотири типи міжнародних злочинів: геноцид, воєнні злочини, злочини проти людяності та злочин агресії. Дуже багато справ у них на розгляді, дуже багато ордерів на арешт видано, і чекають на можливість фізично дотягнутися до обвинувачуваних, щоби судити їх у Гаазі.

     

    Якщо повернутися до Югославії, то 150 людей – це ніби небагато, але це тільки ті, кого засудив міжнародний трибунал. Дуже багато справ вели на рівні національних судів, у Сербії була створена окрема судова палата з воєнних злочинів, у Боснії та Герцеговині так само створили окремий гібридний трибунал, де були іноземні й національні судді. Вони судили зокрема офіцерів середнього рівня. А топ-керівництво судив міжнародний суд.

     

    Те саме ми можемо бачити в Україні: 23 травня було винесено перший вирок російському військовому за вбивство цивільного. Послуговувалися нормами кримінального кодексу України, який містить статтю 438 «Порушення законів і звичаїв війни». Це прецедент в тому сенсі, що раніше таких випадків не було, але для законодавства нічого нового немає – це те саме, що засудити за побутове вбивство чи крадіжку. Просто то локальні злочини, а це міжнародний.

    Україна, росія і Римський статут

     

    Україна підписала Римський статут ще в 2000 році, але тоді його надіслали на перевірку в конституційний трибунал щодо того, чи він відповідає конституції України, тому що міжнародні договори повинні відповідати конституції України. Якщо не відповідають, Україна не може ні змінити їх, ні приєднатися до них. Або ж необхідно змінювати Конституцію. Конституційний суд сказав, що одне положення статуту не відповідає Конституції, тому що Конституція не передбачає надзвичайних судів, він не вписується в нашу систему. 

     

    У 2016 році ухвалили зміни до Конституції і статтею 126 Конституції було погоджено, що Україна може приєднатися до Римського статуту Міжнародного кримінального суду. З червня 2019 року ця стаття вступила в дію. Зараз ідуть дискусії щодо того, щоби приєднатися. З боку української влади є побоювання, що росія зможе це якось використати проти України, але за приєднання чути дедалі більше голосів.

     

    Тобто зараз Україна не є членом Міжнародного кримінального суду. Але цей суд має таку опцію: держави можуть видати декларацію, якою визнати юрисдикцію Міжнародного кримінального суду над своєю територією. Тобто ми формально не приєднуємося до суду, але дозволяємо проводити розслідування дій, які сталися на території України. Першу таку заяву Україна зробила навесні 2014 року, і ця заява стосувалася подій, пов’язаних з Майданом. Міжнародний кримінальний суд розглядав питання, чи були там злочини проти людяності. Злочинами проти людяності визначають систематичні або масові злочини проти цивільного населення, яке вчиняється органами чи представниками влади. Міжнародний кримінальний суд розглянув усі випадки й сказав, що масштаб злочинів не відповідає рівню, який розглядає МКС. Міжнародний кримінальний суд розслідує лише найтяжчі злочини. Відповідно, Україна повинна своїми правоохоронними, слідчими, судовими та іншими органами розв’язавати такі питання.

     

    Другу заяву Україна видала у вересні 2015 року, і вона не має кінцевої дати. Початкова дата – 20 лютого 2014 року. Наприкінці лютого 2022 року представники Мыжнародного кримынального суду розпочали в Україні формальне розслідування. Але треба розуміти, що принцип дії Міжнародного кримінального суду компліментарний. Це значить, що він є додатковим до внутрішніх правоохоронних і судових систем і розслідує злочини лише в тому випадку, коли країна сама не хоче або не може самостійно розслідувати їх. «Не хоче» можливе, коли держава сама ж їх і вчиняла (наприклад, коли в країні авторитарний режим). «Не може» можливе, коли не функціонує правоохоронна система або, як у випадку України, коли фізично немає доступу до частини території, і ми фізично не можемо проводити там розслідування.

     

    Росія теж підписала статут, але не ратифікувала його. Підписати – це тільки висловити наміри про те, що колись його ратифікують. Підписує зазвичай президент, а ратифікує парламент. Росія в 2016 році взагалі відкликала свій підпис. Вони зробили це після того, як Міжнародний кримінальний суд розпочав розслідування щодо Грузії та України, і вийшов річний звіт прокурора, у якому чітко вказувалося, що росія розв’язала конфлікт. Але оскільки усі ці злочини відбуваються на території України, росія не може впливати на хід розслідування.

    Чи потрібно оголошувати війну

     

    Сам факт того, що війна не оголошена, ніяк не впливає на правову кваліфікацію. Оголошення війни – це формальний крок, який існував у міжнародній практиці до Другої світової війни. Зараз воєн ніхто не оголошує, вони просто починаються. Навіть слово «війна» як таке у міжнародному праві вже не вживається. Війна функціонує в контексті поняття «воєнні злочини». А в контексті збройних дій вживається термін «збройний конфлікт».

    Оголошення війни не має ніякого значення. 

    Це може мати значення у внутрішньодержавному праві – оголошення воєнного стану чи оголошення стану війни. Конституція України містить два окремих стани: воєнний стан чи стан війни. З точки зору міжнародного права такий підхід є дещо застарілим, тому що різниці між цими категоріями немає. Оголошувати стан війни немає потреби саме тому, що після Другої світової війни не оголошують. Тому те, що росіяни називають це «спецоперація», на кваліфікацію не має впливу. 

     

    Також помилкою, яку зустрічаю у зв’язку із стереотипом про «неоголошену війну» є наратив у засобах масової інформації та дописах деяких впливових користувачів, мовляв, оскільки нам не оголошували війну, то й захоплені росіяни не є військовополоненими, а отже можна не застосовувати до них правил поводження із військовополоненими. Але це не так.

    Інструменти стягнення репарацій

     

    Міжнародне право визначає три види репарацій. Перший – це реституція, повернення до стану, який існував до вчинення порушення, наскільки це можливо. В контексті України це, наприклад, повернення захоплених територій, виведення військ, повернення вивезеного майна. 

     

    Зрозуміло, що самої лише реституції зазвичай недостатньо, тому що певні речі не можна повернути: зруйнований будинок, життя людей, час незаконного ув’язнення. Тому крім реституції, є ще компенсація. Це матеріальне відшкодування за заподіяну шкоду. 

     

    Третій вид – сатисфакція. Це не фінансове відшкодування, а офіційне вибачення чи інші символічні речі: прийняття декларацій парламентом, визнання провини. Приїзд на територію України для покладання квітів до пам’ятника, відкриття музеїв. 

     

    Зрозуміло, що найбільш проблематичною темою, яка цікавить усіх, є компенсація. На жаль, конкретних механізмів компенсації немає, у різних країнах це було по-різному. Найпростіший варіант – якщо після перемоги в росії змінюється режим, приходить якась притомна влада, і дві сторони вирішують це питання. Це ідеал, на який сподіватися не варто, хоча такі випадки були. Наприклад, було створено Еритрейсько-Ефіопську комісію. Також після анексії Кувейту Іраком досі діє договір між Сполученими Штатами й Іраном. Після того, як міжнародна коаліція змусила Ірак у 1990–1991 роках звільнити Кувейт, за рішенням ООН було створено компенсаційну комісію. У випадку України є імовірність, що ООН не зможе створити таку компенсаційну комісію, тому що в Радбезі ООН росія є постійним членом і, відповідно, може ветувати ці всі рішення.

     

    Тому варіант, який видається зараз найреалістичнішим, – це робота України з державами, де арештовані російське майно й активи, і на двосторонній або багатосторонній основі виробляти механізми стягнення коштів. Якщо раптом у росії все ж прийде до влади притомний режим, то компенсацію можуть виділяти з коштів від продажу нафти чи газу, наприклад, 20% ітиме на репарації.

     

    Не лише Україна буде претендувати на ці кошти. Тому що від російської агресії проти України фінансово постраждали й інші країни. Наприклад, країни, компанії яких мали певний бізнес в росії. Росія забрала всі літаки, які використовувала на правах лізингу, є компанії, чиє майно було націоналізоване в росії, і компанії, які виходили з російського ринку. Багато представників різних країн мають фінансові втрати через цю війну. Це видається дивним: війна проти України, страждає найбільше Україна, а тут, виявляється, ще хтось може претендувати на ці кошти. Але це можливо і про це треба пам’ятати, щоби потім не було неприємного сюрпризу.

    Міжнародне право і кібервійна

     

    Кібервійна в міжнародному праві регулюється досить давно. З одного боку, до кібервійни застосовуються усі ті самі правила про розрізнення й пропорційність, як і до конвенційних видів озброєння. А з іншого боку, в регулюванні є прогалини, тому що атаки можуть відбуватися із серверів на території третьої держави або з використанням VPN-сервісів, які проходять через треті держави. 

     

    Як можна відповідати, коли відбувається атака на нашу країну? Зрозуміло, коли обстрілюють, ми можемо стріляти у відповідь. Але що робити, коли хакери атакують цивільну інфраструктуру? Класти своїми хакерами їхню інфраструктуру? Було розроблено Талліннський мануал, де намагалися виписати загальні принципи й підходи до регулювання кібервійни. 

     

    Росія використовувала кіберметоди ще до війни в Україні і проти інших країн. Жертвами стали зокрема країни Балтії, було втручання у вибори в Сполучених Штатах. Тому це намагаються регулювати, але ефективність оцінювати складно. Ще й тому, що буває складно зрозуміти, чи діє Анонімус як приватна група хакерів, чи за Анонімусом стоїть служба якоїсь держави.

    Напади на цивільних – не завжди злочини

     

    Міжнародне гуманітарне право у цьому аспекті може здаватися цинічним. Один з головних принципів міжнародного гуманітарного права – це принцип розрізнення. Необхідно розрізняти військові цілі й цивільні, і можна атакувати лише військові об’єкти. Але може бути, наприклад, що військові зайняли школу. Це класичний приклад цивільного об’єкта, школу не можна атакувати. Але якщо військові протидіючої сторони зайняли школу, то вони позбавляють цей цивільний об’єкт захисту. Вони перетворюють школу на військовий об’єкт, і таку школу можна атакувати.

     

    Інший приклад – коли цивільні беруть безпосередню участь у бойових діях. Тоді вони так само втрачають свій захист. Якщо цивільний бере в руки зброю або сідає за кермо автомобіля й везе військових на позиції, і по цьому автомобілю нанесений удар, то порушення міжнародного гуманітарного права тут не було. 

     

    Ба більше, можуть бути випадки, коли цивільні будуть кваліфікуватися як супутні жертви. І якщо дотримано пропорційності між тією військовою перевагою, яку отримано внаслідок нападу, і тією супутньою шкодою, то вважається, що порушення міжнародного гуманітарного права не було.

     

    На тренінгах з правових питань для військових наводять ситуацію із вбивством Олександра Захарченка. Захарченко був попереднім главою так званої ДНР, і його разом із охоронцями підірвали в ресторані. Коли його підірвали, організатори операції розуміли, що, найімовірніше, буде нанесена якась шкода цивільним. Будівля ресторану – це цивільний об’єкт. Офіціант, бармен, кухар, люди, які працюють у ресторані, – цивільні. Це супутні жертви просто тому, що їм не пощастило в той день бути на зміні в ресторані. Але Захарченко є військовою ціллю високої категорії, і вважається, що знешкодження такої особи приносить більше військової, психологічної та інформаційної переваги, ніж вбивство кількох цивільних, які працювали в цей вечір. Така шкода може вважатися допустимою, і якби ця справа дійшла до міжнародного суду, то така стратегія захисту могла би бути успішною.

     

    Інший приклад – коли наносяться ракетні удари по військових об’єктах. Поруч із об’єктами можуть бути цивільні, які просто проходять повз чи живуть поряд, і вони так само можуть стати супутніми жертвами.

     

    Водночас не існує стандартів пропорційності. Не існує таблички, де було би написано: знищили військового і випадково одного цивільного – це нормально, а один до двох – вже не нормально. У кожному випадку все оцінюється індивідуально.

    Протидія воєнним злочинам

     

    Усе залежить від конкретних обставин. У випадку зі справою Шишимаріна (першого російського солдата, якого засудили за злочин проти цивільного під час повномасштабного вторгнення росії – прим. ред.) процес був настільки швидким, що міжнародна правова спільнота була здивована таким темпом. Є побоювання, що це було занадто швидко, і в процесі могли бути допущені певні порушення. Але така швидкість процесу була зумовлена тим, що він фізично був у наших руках, був контроль над тією територією, де він вчинив злочин, була можливість швидко зібрати докази і пройти усю процедуру. Тому швидкість процесів залежить від фізичної доступності. 

     

    Якщо злочинець перебуває на окупованій території, то українські правоохоронні органи не мають до нього доступу. І можуть пройти роки, поки такий доступ з’явиться. Він може і не з’явитися взагалі. Солдати можуть померти, так ніколи і не будучи притягнутими до відповідальності. Наприклад, кілька місяців тому Міжнародний кримінальний суд видав перші три ордери на арешт по злочинах, які відбулися під час війни в Грузії у 2008 році. Це люди, які займали керівні посади у Південній Осетії в той час. Четвертим мав бути російський генерал, але він помер. Не встигли навіть видати ордер на арешт. Тому все може відбуватися дуже швидко, коли складаються відповідні обставини, але в більшості випадків шансів на те, що обставини складуться вдало – дуже мало. І це не лише проблема правосуддя в контексті воєнних злочинів. Загалом якщо подивитися статистику розслідування і успішного завершення вироками навіть загальнокримінальних злочинів – убивства, крадіжки, зґвалтування – то відсотки будуть не такі великі. Від моменту вчинення злочину до остаточного засудження можуть пройти роки. 

     

    Міжнародне правосуддя – дуже довге, ще довше, ніж національне, тому що має справу зі складними категоріями злочинів. Справа Шишимаріна проста: їхали автомобілем, вбили цивільного, є свідки, які це бачили, є покази. А от, скажімо, доведення того, що керівник генштабу збройних сил росії відповідальний за бомбардування житлових районів Харкова – справа, доведення якої триває набагато довше. Необхідно опитати сотні, чи й тисячі свідків, зробити експертизи, дочекатися моменту, коли буде можливість його арештувати, якщо така можливість взагалі з’явиться. А сподіватися на те, що когось добровільно видадуть міжнародному чи українському правосуддю або самі когось притягнуть до відповідальності, не доводиться.

    Які кроки Україна має зробити для глибшої інтеграції у міжнародні правові структури 

     

    Насамперед потрібно ратифікувати Римські статути Міжнародного кримінального суду, тому що з точки зору наших міжнародних партнерів, ситуація трошки незрозуміла. Ми вітаємо розслідування, які проводить Міжнародний кримінальний суд, всіляко співпрацюємо, допомагаємо, з радістю приймаємо представників в Україні, наша генеральна прокуратура співпрацює з ними, але ми не ратифікуємо Римський статут, тому що існують якісь легенди про страшні ризики. Хоча ми усі ризики й обов’язки де-факто на себе прийняли, коли визнали юрисдикцію. Але додаткових переваг, якими наділена країна-член, у нас немає, тому що ми не хочемо ратифікувати. Без цього марно чекати від Міжнародного суду пріоритетності у розгляді наших справ. 

     

    В іншому Україна досить добре інтегрована в усі структури. Нещодавно Рада з прав людини ООН створила комісію із встановлення фактів злочинів, також свою місію мало ОБСЄ, яке в квітні підготувало і опублікувало перший звіт. Наша ситуація специфічна, такого не було в інших державах. Тому що інші країни, які не ратифікували статути, не були зацікавлені у розслідуванні воєнних злочинів на своїй території. Україна ж дуже зацікавлена, абсолютно відкрита. І навіть висловлюються побоювання, що є забагато учасників, які проводять розслідування в Україні, збирають інформацію, що може створювати певні проблеми у майбутньому. Виникає проблема ретравматизації, коли одну жертву можуть допитувати три, чотири, п’ять разів. З іншого ж боку, якщо інформацію збирають з різними методологіями, то висновок може трошки відрізнятися, і російська пропаганда може використовувати ці розбіжності.

    ТЕКСТ: Ліана Абрамова
    Ілюстрації: Каталіна Маєвська

    Повідомити про помилку

    Текст, який буде надіслано нашим редакторам: