ОСТАННІЙ ПОДКАСТ
Підписуйся на найнауковішу розсилку!
І отримуй щотижневі новини науки і технологій

    Ми під'їдаємо крихти cookies за вами. Навіщо це нам?

    Читати

    Пардон за відволікалочку. Допоможи Куншт бути незалежним!

    Пардон за відволікалочку. Допоможи Куншт бути незалежним!

    Повідомлення успішно надіслано

    Для пошуку
    введіть назву запису
    Ідеї — 03.06.22
    ТЕКСТ: Олеся Павлишин
    Ілюстрації: Каталіна Маєвська
    Ми любимо тексти без помилок. Якщо ви все ж таки щось знайшли, виділіть фрагмент і натисніть
    Ctrl+Enter.
    Як в Україні кожен може вивчати архіви репресивних органів

    Політика доступу до архівів репресивних органів в Україні – одна з найбільш відкритих серед держав, що були у складі або під впливом СРСР. У 2015 році ухвалили Закон1 «Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917–1991 років», і відтоді кожен громадянин України й більшість іноземців можуть переглядати всі наявні в Україні документи репресивних органів. Для цього потрібно лише подати заяву та мати посвідчення особи (наприклад, паспорт). Документи можна не тільки переглядати в архіві, а й копіювати. Це спростило роботу історикам і відкрило новий величезний пласт для досліджень. А українці тепер можуть дізнатися історію своєї родини.

     

    «Куншт» поговорив з автором проєкту KGB Files2, істориком Едуардом Андрющенком, про те, що дає Україні доступ до цих документів зараз і як вони допомагають осмислювати минуле.

    В Україні відкрили дуже багато архівів репресивних органів у 2015 році, і відтоді доступ до них в Україні – чи не найвільніший серед країн колишнього СРСР. Наскільки це змінило роботу істориків?

     

    Я тут не можу нічого сказати зі свого досвіду, бо просто раніше не працював з цими документами до їхнього розсекречення в 2015 році, тому я б просто хотів послатися на допис3 Руслана Забілого, відомого дослідника: «2007 рік. Я працюю в ГДА СБУ! Аж, частково, із двома справами 376 і 272 з фонду 13! І то не зі всіма томами, а з тими, що можна. Це було за щастя! Зранку і до вечора я вручну переписував документ за документом. А зараз..?! Приходиш в архів, береш фотоапарат і копіюєш, поки маєш терпіння і натхнення! Копіюєш все, що забажаєш, з усіх фондів архіву! Потім сидиш вдома за комп’ютером, сьорбаєш каву і перечитуєш гігабайти інформації».

    Яка ситуація з доступом до архівів репресивних органів за кордоном і як вона впливає на дослідження української історії?

     

    Грузія і Молдова – це десь такий самий вектор розвитку в цій галузі, як і в Україні. У всіх інших подстрадянських країнах, крім Балтійських, системного доступу до цих архівів, загального для всіх, немає. Є купа обмежень. Десь трошки більше видають, десь менше. В Туркменістані взагалі не знаю, як з цим справа. Але підозрюю, що ніяк. 

     

    Балтійські країни розпочали цей процес раніше, ніж Україна. Тому, я думаю, вони встигли більше оцифрувати. І взагалі в них було більше часу на роботу з системного опрацювання всіх цих документів. І з цим, наскільки я розумію, там проблем зараз немає, але водночас і не все розсекречено.

     

    Далі – Польща. Я мав досвід роботи в їхніх архівах. Вони, звісно, нас дуже сильно випереджають у матеріально-технічній частині: кількості штату, який займається цими документами, їхньою систематизацією, оцифруванням, реставрацією тощо. Але, з іншого боку, законодавчо в них, як не дивно, зараз більше обмежень щодо доступу до цих документів. Щоб потрапити до цих архівів у Польщі, потрібно бути журналістом або істориком, тобто, на відміну від України, проста людина з вулиці туди не потрапить. Зараз, якщо ти журналіст, то недостатньо посвідчення. Має бути лист від редакції, що «просимо дозволити нашому співробітнику попрацювати у вашому архіві». 

     

    У Чехії, навпаки, більш ліберальне законодавство, ніж у Польщі. Коли в Україні розробляли закон про доступ до архівів з декомунізаційного пакету, то за зразок брали саме чеське законодавство. І з матеріальною базою у чехів ніби непогано все. Тому вони дуже багато всього опублікували, оцифрували.

     

    Я знаю, що принаймні в польських архівах доволі багато й плідно працюють над темою української історії. Чеські, напевно, також, але більш конкретного не розповім.

    Наскільки відкриття архівів дало поштовх «громадянській науці» в історії? Чи є у вас інформація щодо того, наскільки люди, що не мають історичної освіти, почали цікавитися історією своєї родини, населеного пункту тощо завдяки відкритим архівам? (За даними4 Інституту національної пам’яті, понад половина звернень до архівів стосуються пошуку інформації про зниклих родичів – прим. ред.)

     

    З розмов у читальному залі я доволі часто чую, що приходять люди, які шукають інформацію про своїх родичів. Є багато людей, які просто цікавляться якоюсь темою, приходять, розпитують. І це я вважаю великим плюсом саме українського законодавства – ти не зобов’язаний мати диплом історика, щоб тебе пустили в архів і ти на власні очі все побачив. 

     

    До речі, до попереднього запитання – ситуації за кордоном – я також хочу додати, що в Німеччині, архіви у Штазі, як і в інших європейських країнах, більше часу, більше технічних можливостей, але ще більш жорстке законодавство щодо захисту персональних даних. Тобто там є штучні обмеження. Можуть, якщо не помиляюся, документ видати з купюрами, просто тому що там є персональна інформація про якусь людину. 

     

    Бувають випадки, що люди, почувши вперше, прочитавши в пресі, що архіви відкриті, що є можливість щось дізнатися про родину, починають про це замислюватися, згадувати, наприклад, що в їхньому дитинстві тему долі діда чи прадіда всі оминали, не любили розповідати. Роками про це нічого не знали. І от зараз розпитали бабусю, ледве-ледве витягнули з неї, що дід був репресований, і замовив справу діда в архіві. Отримали, були шоковані, вся сім’я плакала. І взагалі це потім стало поштовхом для подальших пошуків і подальшого збирання якоїсь інформації по шматочках. І взагалі людина почала цікавитися історією і своєї родини, і країни, щоб більше дізнатися про ті обставини, за яких прадіда було репресовано. Це доволі поширена історія, типова для нашого часу.

    Натомість у росії архіви свого часу відмовилися відкрити. Наскільки, на вашу думку, відкриття такого штибу архівів, їхнє опрацювання істориками, впливає на осмислення історичного минулого? І, відповідно, чи просувається це осмислення часів радянської окупації в Україні завдяки розкриттю архівів?

     

    Тут взагалі цікавий процес, як це в них відбувається. На початку 90-х у них був непоганий прогрес в цьому плані. Почали розсекречувати матеріали, і багато чого за ті кілька років дослідники встигли дізнатися й опублікували. Виходили різні збірки. І є багато такого, що накопіювали в той час. Воно досі використовується, бо доступу до іншого немає. А потім почали це все згортати, особливо, звісно, при Путіні. І особливо в останні роки.

     

    За законом у них родичам можна видавати справи. Але там не видно, наприклад, прізвищ. Видають документи так, що люди не бачать [прізвищ], або копії видають без прізвищ, без імен тих, хто вів цю справу, тобто самих чекістів, щоб нащадки не дізналися. Тут виникає питання, який у цьому практичний сенс, навіщо так заморочуватися. Бо 80–90 років минуло, і зрозуміло, що нікого живого немає. 

     

    Але є значення символічне. Тому що важливий елемент самосвідомості сучасної росії і її керівних верств, зокрема верстви так званих силовиків і насамперед ФСБшників, які мають дуже високий статус в росії… Важлива складова їхнього буття і усвідомлення себе – це спадкоємство від своїх попередників в КҐБ, МҐБ, НКВД, ВЧК. Тобто вся ця організація, яка понад сто років перейменовувалася, міняла свій статус, – зрозуміло, що це одна і та сама структура, яку б назву вона не мала. От вони і розуміють, що це безпосередньо їхні духовні батьки. І ображати їх, так би мовити, вони не дозволяють. Зокрема й публікувати інформацію про злочини цієї структури, це один з їхніх ідеологічних стрижнів. Як кажуть в росії, духовних скрєп. 

     

    Відповідно, у тих країнах, де швидше відбулося це переосмислення історії, люди дізналися правду про ті події, мені здається, здоровіше буде суспільство і політичні процеси. Думаю, тут зв’язок в обидва боки. З одного боку, і відкриті архіви сприяють демократії і здоровішому суспільству. З іншого боку, демократичний режим також є передумовою для відкритості архівів, не буває одного без іншого.

    Часто історії, які ви публікуєте у соцмережах KGB Files, – побутові, якщо так можна сказати. Наприклад, роздуми5 пересічного солдата під час вторгнення у Чехословаччину чи приватне листування6 про сімейну сварку. Якщо я правильно розумію, то у таких свідченнях і документах репресивні органи мали би вбачати, по-перше, цінність (бо зберегли їх) і, по-друге, небезпеку (бо засекретили їх). Тож, яку цінність і яку небезпеку могли нести такі, здавалось би, пересічні папери, з вашого досвіду роботи з цими документами?

     

    Я одразу трошки виправлю. Це про таке не свідчить. Засекречено було майже все, вся документація. І відповідно коли обирали, що зберігати, що знищувати, то там іншими категоріями послуговувалися, ухвалюючи рішення, що саме зберігати. Тому це не показник. 

     

    Але загалом про те, що такі побутові речі теж мали значення, свідчить хоча б те, що вони всі по-перше, відправлялися в Москву до загальносоюзного керівництва КҐБ, по-друге, призначалися партійному керівництву в Києві, тобто Шелесту, Щербицькому, членам ЦК. Важливим персонам надсилалися, і вони це читали, ставили свої резолюції. Звісно, що цікавить не побут як такий, а побутові моменти, процеси як ілюстрація суспільних настроїв. Тобто постійна тема, наприклад, в цих записках КҐБ – те, як люди реагують, наприклад, на подорожчання продуктів, що хтось про це листівку написав, відома якась людина або невідома на це скаржиться – і от така тенденція, людям це не подобається. Це може викликати якесь соціальне напруження.

     

    Ви загадали Чехословаччину (йдеться про вторгнення військ СРСР та країн Варшавського договору в Чехословаччину 1968 року – прим. ред.). У дні вторгнення це надважлива тема була, яка висвітлювалася в серпні-вересні 1968-го. Фактично кожен день лягала на стіл керівництву записка про те, що відбувається з вторгненням у Чехословаччину і яка реакція на це вторгнення в Україні. Тому там дійсно і побутові, і приватні переписки, історії – все це теж відстежувалося. 

     

    Узагалі, до речі, тема, яка мене теж давно цікавить (я, може, колись окремо про це напишу), – якою в цих документах перед нами постає радянська повсякденність. Те, що прорадянські пропагандисти люблять розповісти про хорошу смачну ковбасу, доступність мінімуму побутових благ, а антирадянські кола зображують винятково в сірих тонах – те, як жила проста людина в Радянському Союзі. Дуже часто в документах КҐБ все це можна знайти, і це зображується зазвичай навіть без коментарів, додаткових пояснень. Наприклад, зафіксовано, що людина казала про рівень свого життя. Особливо цікаво, звісно, читати розшифровки прослуховувань КҐБ. Прослуховують, наприклад, якогось молодшого наукового співробітника, якого підозрюють у шпигунстві. І в деяких випадках багато томів в архіві з друкованими або рукописними розшифровками цих його розмов, діалогів у квартирі щодня. Іноді вони скорочували ті фрагменти, де є побутові розмови, тобто лишали дослівно в розшифровках лише те, що стосується справи або політики. А іноді залишали розмови про те, де купив продукти, що на Лівому березі Києва сьогодні м’яса нема. Це реальна цитата з однієї зі справ. І це дуже цікава картинка побутових дрібниць, деталей, як жили люди в Радянському Союзі, від першої особи. Я це дуже люблю як читач і  сподіваюся, що колись на основі цього щось напишу.

    Для збереження та опрацювання документів періоду СРСР створили Архів національної пам’яті7. Чому для цього вирішили створити окремий орган і чи працює він наразі повноцінно? Чи завершився, так би мовити, транзит від СБУ до Архіву?

     

    Очевидно, що робота з документами, їхнє зберігання, опрацювання, в ідеалі не має бути одним із завдань служби безпеки. Таким мають займатися окремі структури наукового характеру. Такі, як були створені у східноєвропейських країнах. У Польщі, Чехословаччині знайшли момент і передали від силових структур всі документи відповідним дослідницьким установам. 

     

    І з точки зору користувача, звісно, зручніше працювати в повністю цивільній установі. Ти йдеш у будівлю СБУ, щоразу тобі виписують перепустку, щоб потрапити всередину. Це режимний об’єкт. І навіть якщо це відкритий архів, ти все одно заходиш у будівлю СБУ і просто так туди не потрапиш. Іноді це забирає трошки часу. А якби це була цивільна установа, то ти взяв паспорт, заходиш, як у звичайний архів, якщо є достатня кількість місць для читачів. Це перший момент.

     

    Друге. Коли ця структура нарешті буде повноцінно створена (до відповіді на питання, чи повноцінно працює – ні, не працює), то це буде окремий бюджет, окрема будівля, окрема читальна зала з достатньою площею. Будівля, в якій з самого початку все буде розраховано на те, що туди будуть люди приходити і читати. Так в ідеалі має бути. 

     

    Як передбачали ще закони 2015 року, всі документи мають бути передані Архіву національної пам’яті. Я маю на увазі документи радянських спецслужб з архівів СБУ й інших силових структур, наприклад, Служби зовнішньої розвідки. Але на практиці це не реалізовувалося насамперед тому, що тривалий час не було будівлі, яка б підходила. Потім це питання вирішили, будівлю знайшли на Троєщині, вона належала Нацбанку. Але вона абсолютно не відремонтована, там голі стіни. І відповідно, коли цю будівлю дали, то постало питання капітального ремонту. Спочатку виділили гроші з бюджету, а потім почався ковід. Відповідно, це все фінансування урізали. Наскільки я розумію, роботи зараз не поводять. І, на жаль, це питання трошки зависло в повітрі. 

     

    Поки що ми працюємо там, де є можливість, тобто в архіві СБУ. Але тут я хочу підкреслити, що архів СБУ в міру своїх можливостей виконує завдання дуже добре. Так, в нього менший штат, ніж може бути в Архіву національної пам’яті, в нього нема окремої будівлі. Може, не так багато техніки для сканування, як мало би бути в Архіві національної пам’яті. Але з тим, що є, вони відкриті, вони працюють, як слід. Тому поки що у нас проміжний варіант.

    Розсекречені колишні архіви КҐБ – це сотні тисяч документів. Ймовірно, їх дуже важко опрацьовувати. Чи є наразі якась загальна система? Чи є вона конкретно у вас? Чи є принцип, за яким ви обираєте документи, які публікуєте в межах свого проєкту?

     

    Я знаю, що до [повномасштабної] війни проводили роботу з оцифрування фондів і з каталогізації. Я не знаю, як зараз справи. Багато зусиль докладається до збереження і порятунку документів в умовах війни. Але я не знаю ніякої конкретики, і крім самого СБУ, напевно, ніхто не знає, бо це секретна інформація. Навряд чи зараз оцифрування є пріоритетним завданням саме в дні війни. Але до війни робота проводилася.

     

    [Оцифровують] справи, які, скажімо, користуються найбільшим попитом у читачів, які найчастіше замовляють. Знакові кримінальні справи відомих дисидентів. Це те, що постійно замовляють. Їх сканували в першу чергу.

     

    Ще один фонд – 16 фонд – це записки в ЦК, про які я вже згадував, теж дуже-дуже часто вивчають читачі, особливо початківці, ті, які ще не бачили специфіку інших справ і слабо орієнтуються. Оцей фонд повністю переведений в цифру, його вже читачі дивляться лише на комп’ютерах, обирають те, що їм треба, і записують собі копії.

     

    Як я працюю? Тут немає вибудованої системи. Часто все відбувається доволі хаотично, тому що єдиного цілісного каталогу або опису всіх фондів в архіві СБУ немає досі. По якихось фондах є, по якихось немає. І дуже часто доводиться шукати щось наосліп.

     

    До війни відправляв дуже багато запитів. Припустимо, у мене є якийсь документ, справа. Я її читаю і бачу ще кілька прізвищ, які проходять, наприклад, по іншій справі, але схожій. Або по іншій справі, але якимось чином перетинаються. Я роблю запит вже на ці прізвища. Або коротка записка про якусь людину чи подію. Так само я роблю запит, аби дізнатися, чи є на цю людину ціла справа – кримінальна або якась інша. І мені надходить відповідь, якщо є. Тоді я можу про справу розповісти більш детально. Якщо ні, то я задовольняюсь тим, що є, невеличкими записками. 

     

    За час роботи в мене [з’явилося] купа всіляких записників, куди я занотовую різні ідеї, прізвища, історії, потім вони всі іноді складаються в мікросюжети з різних справ, можуть скластися в якусь одну цілісну статтю. Припустимо, кілька кримінальних або оперативних справ, у яких згадується побут, харчування, тема спорту, музика – що завгодно. І коли достатня кількість збирається, я вже можу написати статтю типу «Музика в документах КҐБ», – от такий ще спосіб роботи є. 

     

    За яким принципом я викладаю на канал? Переважно це записки з цього повністю сканованого 16 фонду. Це 90% того, що я викладаю. І ті речі, які я за ці роки встиг накопіювати, те, що мені записали, скановане самим архівом, і те, що я фотографував у читальному залі. Я просто відкриваю диски, де все це зберігається, буває, заходжу в якусь папку, навіть випадкову і гортаю, поки не знайду щось цікаве для читачів. Буває таке, що є інфопривід. Наприклад, помирає відома людина, а я згадую, що десь про неї бачив у архіві. Намагаюся згадати, де ж це було, який це рік. А оскільки ці записки йдуть в хронологічному порядку, тобто за папкою можна знайти потрібний рік і місяць, я починаю шукати. І якщо щось є, то я публікую. Або шукаю інформацію собі для статті й паралельно бачу маленькі історії, і я їх пощу. Буває, що приходжу в читальний зал, мені видають справи, я їх гортаю і бачу цікаві документи, які хочеться запостити прямо з залу, і теж їх викладаю.

    Однією з найвідоміших книжок, написаних на основі розсекречених архівів КҐБ, є «Справа Василя Стуса» Вахтанга Кіпіані. Чи є інші такі книжки, які ви б порадили прочитати зацікавленим людям? Чи встигли вже достатньою мірою опрацювати архіви, щоб такі праці з’являлися масово?

     

    У Віри Курико два роки тому вийшла дуже класна книжка про Левка Лук’яненка «Вулиця Причетних». Насправді не зовсім на архівному матеріалі: трошки архівних документів, але більше репортаж авторки, дуже класно зроблений. Але там, зокрема, і історія. Те, що не вдалося знайти в архівах. Те, що, на жаль, вичищено-знищено, оперативні матеріали на дисидентів. Цю прогалину авторка, як може, намагається заповнити спілкуванням з людьми, які щось пам’ятають, але не дуже хочуть це обговорювати. Це книжка не на 100% на основі архівів, але з дуже близької теми – про КҐБ, про дисидентів. Цю точно порекомендую.

     

    І більш свіжа – Катерина Лебедєва випустила про Миколу Глущенка. Вона називається «Микола Глущенко. Художник та Шпигун». Взагалі це така постать, про яку за ці роки кілька книжок вийшло. Усі не пригадаю, але зі свіжих – ця книжка Лебедєвої. Незадовго до війни, до речі, отримав її, але, на жаль, дочитати не встиг. Але теж гідна робота, я вважаю. 

     

    Може, варто розкрити маленький секрет. У видавництві «Віват» планується вихід і моєї першої книжки. Це збірка статей на основі архівів – те, що виходило в ЗМІ, найкраще з цього, трошки доповнене і під однією обкладинкою. Давно планували її випустити, ще до війни. Десь на весну планували випуск, але, звісно, війна трохи сплутала карти. Та нещодавно видавництво дало зрозуміти, шо проєкт таки буде реалізований. Подивимося, скільки видадуть, в умовах війни цього не можу сказати.

    На перший погляд може здатися, що загальна інформація про знамениті справи (на зразок Стусової) була відома й до відкриття архівів. Що додають до таких справ розсекречені документи?

     

    Це взагалі стосується не тільки кримінальних справ відомих дисидентів. Часто мене питають, колеги за кордоном зокрема: «У вас сім років, як розсекретили архіви, чи призвело це до наукових проривів в якійсь галузі, чи дізналися щось таке принципово унікальне й нове, про що раніше й не здогадувалися?». Напевно, ні. Аж такого нічого не знайшлося. Я думаю, це працює трошки по-іншому. Одна справа – коли ти знаєш про людину, дисидента, наприклад, читаєш біографічну довідку про нього. Звісно, зовсім інші відчуття, коли до тебе ця справа потрапляє або в оригіналі, або в копії, і ти бачиш документ. 

     

    Документи – це специфічна штука, дуже на любителя. Вона не всім заходить. Я раніше, коли вчився на історичному факультеті, не дуже любив читати документи, чесно скажу. Більше літературу, а джерела я насправді не цінував. От тільки зараз, чотири роки тому, коли я вперше побував в архіві СБУ, почав розуміти, який це кайф, коли це саме першоджерело, справжній документ. І ти, навіть іноді не розуміючи всього контексту, все одно безпосередньо все читаєш без купюр, зі справжніми підписами, співставляєш з тим, що знаєш, і доля конкретної людини розкривається для тебе у справі з перших сторінок, коли справу порушують, коли людина ще на волі. За день, наприклад, перед арештом порушують справу, а потім завершують ув’язненням. І останні аркуші – це, скажімо, реабілітація посмертно. Отака книга долі людини в документах. 

     

    На мене це справді справляє враження, напевно, більше, ніж якась робота, наприклад, про Стуса. Хоча такі праці, звісно, теж важливі, потрібні, але це зовсім інший ефект. 

     

    Напевно, якщо порівняти з музикою, то на якій би ти дорогій класній техніці не слухав улюблений альбом улюбленого гурту, завжди буде кращим живий концерт. Якщо вже поринути в такі аналогії, на концерті може бути не дуже хороший звук, погано чути, хтось поруч кричить, штовханина – своя специфіка, не завжди зручно, але ефект від живої музики все це перевершує. І так само з документами. Так, тобі не завжди зрозумілий контекст, дуже багато зайвих нецікавих документів, другорядних, бюрократичної тяганини, яка не має значення. Якийсь документ ти бачиш і взагалі не розумієш, до чого він тут і що це значить. Багато часу йде на те, щоб вчитатися в ці рукописні протоколи. Це набагато важче читати, ніж друковану книжку або книжку, де автор з документу вже повитягав найцікавіші, найважливіші цитати. 

     

    Я би ще іншу аналогію провів. Якщо уявити собі людину XVIII століття, яка вперше потрапляла до міста, про яке ніхто раніше не знав, – оце десь так само. Коли ти першим відкриваєш якусь справу – це найкрутіший ефект. Дуже щастить тим людям, які цікаві справи читають першими і можуть робити відкриття. Навіть якщо говорити про Стуса, може, це трошки пафосно виглядає, але є нотатки на деяких документах, що арештований від підпису відмовився, аргументуючи це тим і тим, своїми поглядами щодо радянської системи. Це дуже багато говорить про Стуса, більше, можливо, ніж якісь наукові тексти про нього.

    ТЕКСТ: Олеся Павлишин
    Ілюстрації: Каталіна Маєвська
    Статті
    Медицина
    Невидимий ворог на нашій землі: чому варто зробити щеплення від правця

    За останні декілька місяців українці навчились остерігатись багатьох речей: ракет, мін, російської музики та ютубу, але ми все ще забуваємо про невидимого ворога у нашій землі. Неприємно познайомитись – Clostridium tetani, збудник правця.

    Промо
    Проєкт інтелект. Воєнний сезон. Епізод 5: NFT та Україна

    Чи можна написати «Проєкт інтелект» на гривні й продати за мільйони доларів як NFT?

    Людина
    Від батька до сина: що таке генеалогія і як досліджувати свій рід

    Що таке ДНК-генеалогія і як далеко кожний з нас може просунутися у вивченні свого роду?

    Наука
    Екологічно чиста отрута: уривок з книжки «Зоологічна екскурсія супермаркетом»

    Чому краще утриматися від «дикого» промислу морепродуктів, особливо у водоймах, де цвіте вода?

    Наука
    Передумови приходу диктаторів до влади: Італія, Німеччина, РФ

    Що стало передумовами приходу диктаторів до влади на прикладі фашистської Італії, нацистської Німеччини та путінської росії? Розповідає співавтор і ведучий каналу «Історія Без Міфів» Владлен Мараєв.

    Людина
    Як кожен з нас може подякувати військовим і допомогти їм з адаптацією

    Як змінюється світосприйняття військових і що ми можемо зробити, аби висловити їм вдячність і допомогти в адаптації до мирного життя?