ОСТАННІЙ ПОДКАСТ
Підписуйся на найнауковішу розсилку!
І отримуй щотижневі новини науки і технологій

    Ми під'їдаємо крихти cookies за вами. Навіщо це нам?

    Читати

    Пардон за відволікалочку. Допоможи Куншт бути незалежним!

    Пардон за відволікалочку. Допоможи Куншт бути незалежним!

    Повідомлення успішно надіслано

    Для пошуку
    введіть назву запису

    Як політика впливає на мову?

    00:00
    00:00
    Суспільство — 03.05.22
    ТЕКСТ: Олеся Павлишин
    Ілюстрації: Каталіна Маєвська
    Ми любимо тексти без помилок. Якщо ви все ж таки щось знайшли, виділіть фрагмент і натисніть
    Ctrl+Enter.
    З язика зняли: як політика впливає на мову

    Джерело Карасу-Баши – одне з найпотужніших у Криму. Воно розташоване у Білогірському районі й дає початок річці Біюк-Карасу. На березі річки є село, де зараз живуть близько 230 людей. Раніше й воно мало цілком логічну для цих місць назву – Карасу-Баши, як і джерело. «Карасу» кримськотатарською означає «чорна вода» (так само як більш відомий «Карадаг» – «чорна гора»). Але у 1948 році совєцька окупація зруйнувала тут топомічну гармонію. Тоді, через чотири роки після депортації кримських татар, влада СРСР перейменувала близько 80% населених пунктів Кримського півострова. Для Карасу-Баши назву, ймовірно, обирали не так вже й довго. Село назвали просто за співзвуччям – Карасівкою.

    «Мова завжди була супутницею імперії, вони зростали й процвітали разом»
    Антоніо де Небріха, автор «Граматики іспанської мови» XV сторіччя

    Якщо ви дивилися фільм «Прибуття» з Емі Адамс або читали повість, на основі якої він знятий, то, напевно, пригадуєте гіпотезу Сепіра–Ворфа1. Хоча у цих творах її суть показана перебільшено, загальний зміст гіпотези досить простий: мова визначає те, як людина сприймає реальність. Лінгвіст Бенджамін Ворф вивчав мови ацтеків та майя й під керівництвом свого наставника Едварда Сепіра дійшов висновку, що мова і культура мають тісний зв’язок. Згодом послідовники оформили ці праці в гіпотезу, яку, щоправда, неодноразово критикували за недоказовість. 

     

    Приблизно в той самий час, коли Сепір та Ворф проводили дослідження й писали наукові роботи у США, на території сучасної України відбувалися сталінські репресії: закриття українських шкіл, знищення газет, журналів, книговидавництва. А також – доти безпрецедентне втручання у мову. 

     

    Чи були знайомі совєцькі політики з дослідженнями Ворфа та чи правильною є їхня гіпотеза? Невідомо. А французький філософ Ролан Барт тоді ще не написав, що мова – це форма влади, код, який підпорядковує собі слухача2. Але в СРСР, радше не засновуючись на наукових твердженнях, з перших років встановлення нової влади маніпулювали мовою, аби змінити світогляд населення, ідеї щодо ідентичності, самосвідомості та культурної приналежності. Це був один із способів створити єдину радянську людину («на базі» російської людини). Звичайно, в такому контексті, як говорить Ворф, цього зробити неможливо (наприклад, вплинути на сприйняття категорії часу завдяки одній лише мові3). В СРСР відбувалося втручання насамперед у будову слова, його значення чи взагалі наявність. 

     

    Мовознавець Юрій Шевельов стверджує, що це було особливістю репресивного апарату СРСР: «Урядове втручання взагалі, а в даному випадку з боку уряду, опанованого росіянами, у внутрішні закони мови, було радянським винаходом і новиною. (…) Радянська система встановлює контроль над структурою української мови: забороняє певні слова, синтаксичні конструкції, граматичні форми, правописні й орфоепічні правила, а натомість пропагує інші»4

     

    У 1933 році були внесені зміни до Харківського правопису, який не профункціонував і п’яти років. Його відкоригували «по лінії усунення всіх штучних правил, які було спрямовано на те, щоб повернути розвиток української мови в бік польської буржуазної культури»5. Так само як Карасу-Баши стало Карасівкою – щоб було більш схоже на російську, – у перекладах вилучали слово «цигарки», замінюючи його на «сигарети», викреслювали слово «наразі», а журнал «Україна» розкритикували за наявність слова «добродій»6.    

     

    Більше про такі зміни на прикладі наукової лексики читайте у цій статті, а про те, як «русифікували» українську мову – тут

     

    Додавання або зміна значення, семантики слів дуже характерна для мовних маніпуляцій совєтів. Соціолінгвістка Лариса Масенко зауважує, що радянська політична мова часто переносила традиційну лексику, зокрема з родинної сфери, на політичні реалії. Звідси, наприклад, словосполучення «рідна комустична партія» чи сумнозвісне «братній народ». Слова, пов’язані з родиною, – одні з перших, які засвоюють люди в дитинстві7, вони мають значне емоційне навантаження. Відповідно, використовуючи їх у новому контексті, пропаганда змінює поняття, до яких ми емоційно «прив’язані». 

     

    Намагання взяти під контроль мову, зведення її функції до базової комунікації та просування власних ідеологічних наративів описав ще Джордж Орвелл і назвав цю практику новомовою. 

     

    У межах новомови зазнають смислових змін не лише окремі слова, а й певні політично, історично чи культурно значущі поняття. Так, уже в 2014 році на окупованих територіях України виникли псевдореспубліки – так звані Донецька народна республіка і Луганська народна республіка. Назва очевидно корелює з УНР – Українською народною республікою – національною державою, яку на початку ХХ століття намагалися встановити українці, як і чимало інших європейських народів. Тож тепер слова «народна республіка» мають смислову двоїстість.

     

    Медіадослідник Пітер Померанцев називає такі зміни хакерством понять. Це певна експлуатація цінностей, важливих для демократії, як-от права людини, свобода, мир. Тобто загальновизнаних правил життя, до яких варто прагнути. І сьогодні це вже стало типовим інструментом пропаганди. 

     

    Так, наприклад, окупацію територій України в росії називають звільненням. У США ж  останніми роками є звичка називати захистом свободи слова тези, які суперечать демократичним принципам, образи та відверту неправду. 

     

    Ці прийоми відомі з часів СРСР. Наприклад, активне знищення євреїв (зокрема тих, хто допомагав Сталіну переконувати країни Заходу надавати йому фінансову допомогу під час Другої світової війни) отримала назву кампанії боротьби з «безродним космополітизмом»8. А під час та після Другої світової словами «фашист» і «нацист» клеймували будь-яку групу, яку прагнули знищити. Так, формальною причиною для депортації кримських татар була підтримка нацизму. А зараз війну проти українців так само називають операцією з денацифікації. А держави, які підтримують Україну, стають «нацистськими колаборантами». Нещодавно голова російського МЗС Сєрґєй Лавров заявив, що «найзапеклішими антисемітами є самі євреї»9, фактично звинувативши у нацизмі найбільших жертв цього режиму.  

     

    Політизація мовознавчих дискусій

     

    Світоглядні протиріччя часто неможливі без мовних. Адже мова – щонайменше засіб висловлення думки. Саме тому мовознавчі дискусії часто переростають у політичні чи ідеологічні. Одна з таких – багатостражнальне вживання «на Україні». Ця форма – досить давня й трапляється, наприклад, у Львівському літописі XVI сторіччя10. Часто прихильники такого вживання також наводять твори Тараса Шевченка («На нашій славній Україні / На нашій – не своїй землі») або інших письменників XIX сторіччя. Однак і реалії багато сторіч тому були інші. Слово «Україна» довгий час не позначало державне утворення, а насамперед певну територію11. А в часи Шевченка землі сучасної України перебували у складі імперій, хоча навіть тоді вже була практика вживання прийменника «в» паралельно з «на». Ось, наприклад, з поеми «Гайдамаки»: «Посіяли гайдамаки / В Україні жито». 

     

    Тут варто зазначити, що прийменники, хоч і є службовою частиною мови, теж мають певну значеннєву функцію (її мають навіть частини слова, як-от префікси чи суфікси). Основне значення прийменника «на» – невіддільність об’єкта від певної поверхні (як-от «на столі»)12. У цьому контексті цілком пасувало вживати «на Україні» в значенні «на території», «на поверхні землі». Натомість основна функція прийменників «в»/«у» – вказувати на перебування всередині об’єкта або на рух всередину (наприклад, «в коробці» чи «в коробку»). І в цьому випадку вже може йтися про, так би мовити, адміністративно-територіальну одиницю – в країні, області, місті. Тож певний час паралельне вживання справді було традиційним.

     

    Проте після того як на початку ХХ сторіччя почалося активне становлення національних держав, а Україна вперше в новітній історії – хоч і ненадовго – виборола незалежність, з’явилися й дискусії про вживання «на» щодо України в місцевому відмінку. Мовознавець Пантелеймон Ковалів вказує, що насамперед практику вживання «в Україні» активно запроваджували в еміграційній пресі – якраз через «суверенність території, її окремішність, окреслену національними кордонами — національно-державну одиницю суверенного народу»13. У ХХ сторіччі щодо цього були більш жваві дискусії, наразі ж панівна позиція – єдиноправильне вживання «в Україні». «На» використовують лише для позначення територій всередині держави – «на Закарпатті», «на Сумщині». 

     

    Зараз боротьба за вживання «на Україні» перетворилася на лінгвістичний фронт позбавлення України суб’єктності, що цілком вкладається в сучасний наратив про Україну як «несправжню» державу, російського вассала, «одвічні російські території» тощо. Адже це питання перетворилося з мовознавчого на політичне, і наполягання на правилах російської мови (особливо з огляду на те, що «на Україні» – виняток з цих правил), втратило релевантність. Власне, тому в англійській мові людей з темною шкірою більше не називають negro, а Молдову чи Киргизстан некоректно називати Молдавією чи Киргизією, навіть якщо це закріплено у словниках. 

     

    З початком повномасштабного вторгнення українці теж вирішили виявити свою зневагу до росії як держави. Тенденція до написання назви цієї країни (а також президента росії, його оточення та всіх, хто активно підтримує війну) з малої літери щонайменше в медіа – приклад того, як мова може змінюватися у суспільно-політичних реаліях. На відміну від, наприклад, совєцьких практик насильницької зміни лексики, словотвірних моделей тощо, цей процес відбувся природно. І чи буде такий варіант вказаний, наприклад, у наступному правописі, невідомо. Тобто зміни української мови в часи радянської окупації спершу кодифікувалися у словниках і підручниках, а потім впроваджувалися в життя. Натомість сьогодні вже словникові норми «не встигають» за розвитком мови. 

    МОРІН: Це не нісенітниці. Це ірландська мова. 
    МЕҐ: Мені воно як нісенітниці. Чого б їм не говорити англійською, як люди? (…) 
    МОРІН: Ти в Ірландії живеш! То чого ж це в Ірландії мають говорити англійською? 
    МЕҐ: От тільки де ти зі своєю ірландською знайдеш роботу в Англії? Ніде. 
    МОРІН: Якби англійці не відібрали в нас нашу мову, нашу землю, і наше Бог-знає-що, то хіба ми мусили б їздити до них випрошувати роботу й милостиню? .
    Мартін МакДона, «Королева краси»

    Мовна політика 

     

    Мовна політика – це також частина так званої soft power, «м’якої сили» (інструменту геополітичного впливу держави за допомогою насамперед культури). Захват західних країн «великою російською культурою» – зокрема наслідок політики soft power. До повномасштабного вторгнення росії в Україну м’яка сила вважалася одним із основних засобів геополітики в Європі та Північній Америці. Культурний вплив країни поширюють державні організації та інституції, що працюють за кордоном. Вони пропонують іноземцям стипендії на навчання, фінансування спільних проєктів та, звісно, мовні курси. 

     

    Є й більш агресивні види «м’якої сили»: економічний тиск, фінансовий шантаж тощо. Це те, про що казали процитовані вище герої Мартіна МакДони: без знання мови імперії (чи колишньої імперії) важко знайти пристойну роботу чи мати активне соціальне життя. Британці ще з XIV століття намагалися насадити англійську мову в Ірландії, зокрема тим, що без знання англійської було важче отримати освіту, а потім – роботу14. Уже у ХХ сторіччі політики-юніоністи (які підтримують ідею об’єднаної Британії) називали ірландську «мовою леприконів» та «мертвою мовою мертвих людей», насаджували уявлення про її безперспективність у сучасному світі. Ця політика призвела до того, що у 2016 році лише 39,8% ірландців вважали, що знають ірландську мову. З цих людей 23,8% ніколи нею не розмовляли в щоденному житті15

     

    У колишніх європейських колоніях Африки така ситуація загострювалася ще й тим, що чимало жителів африканських країн не мали звичної і зрозумілої для європейців писемної традиції16. Тож коли, скажімо, французи чи британці навчали мешканців цих колоній письма, це автоматично означало вивчення європейської писемної традиції, однієї з мов імперії тощо. 

     

    Масова кампанія з ліквідації неписемності (лікнепу) в Україні, переважна частина якої тоді перебувала у складі СРСР, тривала одночасно з політикою українізації, тому не мала настільки руйнівних впливів на поширення української мови. Водночас і писемні традиції України як колонії та росії як метрополії мали непорівняно більше спільного за традиції, скажімо, Сенегалу та Франції.  

     

    Сьогодні в росії промотування мови вважають «стратегічно важливою» місією, яка вимагає значної фінансової підтримки від держави17. Ба більше, навіть після розпаду СРСР, у 1990-х роках, одна з концепцій реформування національної ідентичної полягала в тому, щоб росіян сприймали як «мовне об’єднання» (серед інших були, наприклад, «нація всіх східних слов’ян», «нація як раса»)18. І, власне, захистом російськомовних росія виправдовувала свою окупацію Донбасу та Криму. Російська нація як мовне об’єднання була також одним із наративів, які активно просували на Захід. 

     

    Проте мова – хоч і важлива, але не єдина складова ідентичності. Самовизначення не завжди збігається з мовою, якою говорить людина (наприклад, жителі США зараз не ідентифікують себе як британці). Дослідження центру «Рейтинг» від 6 квітня 2022 року показало, що 98% опитаних (населення України від 18 років) ідентифікують себе як громадяни України19. Такий самий відсоток людей вважає росію ворожою країною20

     

    Багато дискусій стосуються топонімів недарма. Професорка Лондонського університету Кентрін Неш зауважує: «Пов’язування мови та географії, топонімів, одночасно матеріальних і метафоричних, змістовних і символічних, прочитаних, вимовлених, картографічних, каталогізованих і записаних у повсякденній особистій та офіційній бюрократичній географії дорожніх знаків, назв вулиць та адрес – це питання влади, культури, локації та ідентичності»21. Саме тому разом із тим, щоб ставити пам’ятники і насаджувати власну систему освіти, імперії насамперед беруться за перейменування вулиць, міст тощо. Так, наприклад, 277 населених пунктів змінили назву на честь тільки однієї людини – Леніна – після появи СРСР22. У такому самому стилі Британія століттями раніше використовувала постаті королівської родини. Ірландські міста змінювали назви Кінґстаун, Квінстаун, з’явився округ Квінс (від англійських слів king, queen – «король», «королева»). Цю практику дуже вдало використав ще Пьотр Перший, щоправда, переіменувавши не чужу теритрію, а свою: за його правління Московія стала росією, а люди, що там жили – росіянами. «Це дало Московщині, хоча й підроблений, але все ж таки, блиск культурної, цивілізованої держави з давньою історичною традицією, з візантійсько-київською церковною метрикою», – стверджує історик Ярослав Дашкевич28. Тож у багатьох англомовних працях Русь перекладають як Russia, зауважує історик Тімоті Снайдер29. Така необережність у назвах легітимізує цю, так би мовити, історичну крадіжку, і ототожнює сучасну росію та давню Русь, хоча це й некоректно. 

     

     

    Ситуація у лінгвістиці у цьому випадку збігається з гуманітаристикою загалом. Повномасштабна війна росії проти України показала, що західноєвропейська славістика переймає насамперед російську оптику й має значний сентимент до російської культури. Ця тенденція – дуже давня. Кафедри славістики, наприклад, в університетах Франції вже в XIX сторіччі вивчали насамперед російську мову, літературу, культуру і, відповідно, поділяли російський погляд на народи, які тоді належали до імперії23

     

    Сприйняття російської мови як домінантної в регіоні Східної Європи та Центральної Азії ще з часів російської імперії призводили до того, що українські топоніми – назви міст, сіл, річок, писали за російською транслітерацією: Kharkov, Odessa, Dnieper, Kiev. (Схожа ситуація була й з назвами інших країн чи їхніх населених пунктів, які відділилися від імперій: індійському місту Мумбаї офіційно повернули доколоніальну назву в 1995 році, а в медіа його ще роками називали Бомбеєм – за назвою, яку, ймовірно, дали португальські мореплавці24.) 

     

    Хоча в національній публічній площині українську транслітерацію використовували вже з 1990-х25, за кордоном часто далі вживали російський варіант23. Мовознавчі дискусії щодо цього тривали вже з перших років відновлення незалежності. Йшлося не лише про промоцію транслітерації на англійську мову з української, а не з російської, а й про те, щоб вимагати від російських «колег» транслітерувати назви за українським зразком: Кыйив, Харкив тощо. Втім ці пропозиції тоді залишилися на рівні дискусій. 

     

    Тільки після 2014 року почали з’являтися ініціативи на зразок флешмобу #KyivNotKiev, а дипломати та культурні діячі активно запрацювали у цьому напрямку26. У 2018 році Міністерство закордонних справ України створило кампанію #CorrectUA, в межах якої зверталося до медіа з проханням вживати назви з українською транслітерацією. У 2019 році, наприклад, це зробили в New York Times27. Повномасштабне вторгнення росії прискорило цей процес. 

     

    Безперечно, зараз ситуація змінюється на краще: світ дослухається до українського голосу й голосу інших колись колонізованих країн, хоча й надзвичайно високою ціною. 

    ТЕКСТ: Олеся Павлишин
    Ілюстрації: Каталіна Маєвська
    Посилання
    Статті
    Наука
    Екологічно чиста отрута: уривок з книжки «Зоологічна екскурсія супермаркетом»

    Чому краще утриматися від «дикого» промислу морепродуктів, особливо у водоймах, де цвіте вода?

    Наука
    Передумови приходу диктаторів до влади: Італія, Німеччина, РФ

    Що стало передумовами приходу диктаторів до влади на прикладі фашистської Італії, нацистської Німеччини та путінської росії? Розповідає співавтор і ведучий каналу «Історія Без Міфів» Владлен Мараєв.

    Людина
    Як кожен з нас може подякувати військовим і допомогти їм з адаптацією

    Як змінюється світосприйняття військових і що ми можемо зробити, аби висловити їм вдячність і допомогти в адаптації до мирного життя?

    Біологія
    Не тільки в історії. Який слід залишить війна в наших генах

    Як війни, голод та важкі психологічні травми залишають слід у геномі людини й чи можемо ми на це якось повпливати?

    Космос
    Що таке сонячні плями і чи впливають вони на людей

    Чи можуть спалахи на Сонці та магнітні бурі провокувати погане самопочуття в людей?

    Ідеї
    Пропаганда у російському кіно

    Як кіно стало частиною пропагандистської та політичної ідеології росії та чи можна якось дати цьому раду?