ОСТАННІЙ ПОДКАСТ
Підписуйся на найнауковішу розсилку!
І отримуй щотижневі новини науки і технологій

    Ми під'їдаємо крихти cookies за вами. Навіщо це нам?

    Читати

    Пардон за відволікалочку. Допоможи Куншт бути незалежним!

    Пардон за відволікалочку. Допоможи Куншт бути незалежним!

    Повідомлення успішно надіслано

    Для пошуку
    введіть назву запису
    Технології — 31.07.22
    ТЕКСТ: Ольга Кацан
    Ілюстрації: Каталіна Маєвська
    Ми любимо тексти без помилок. Якщо ви все ж таки щось знайшли, виділіть фрагмент і натисніть
    Ctrl+Enter.
    Зброя не для війни. Як Україна позбувалася ядерного потенціалу і чому він би нас не врятував

    З початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну почастішали розмови про ймовірність використання ядерної зброї. Про що говорять військові доктрини членів «ядерного клубу»? Чому ядерна зброя не застосовується на полі бою? Чи можна використовувати уран та плутоній, що міститься в ядерних боєголовках, у мирних цілях? Чи існує система захисту від ядерної зброї? І як відбувалося ядерне роззброєння України? Про це говоримо з старшою науковою співробітницею проєкту з управління атомом Центру Белфера Гарвардської школи Кеннеді, експерткою з питань ядерної безпеки Мар’яною Буджерин.

    Коли говорять про ядерне роззброєння, то передусім згадують Будапештський меморандум. Що передувало цьому? Адже про без’ядерний статус України зазначено у Декларація про державний суверенітет України ще 1990 році, майже за чотири роки до підписання Будапештського меморандуму. Які фактори вплинули на це рішення?

     

    Україна в односторонньому порядку, абсолютно добровільно в Декларації про державний суверенітет1 оголосила, що має намір у майбутньому стати нейтральною без’ядерною державою. На це було дві основні причини. Перша – травма Чорнобиля. Антиядерний сентимент в кінці вісімдесятих був поширений не тільки серед націонал-демократичних сил, а загалом у суспільстві. На той час добудовувалися реактори на інших атомних електростанціях. Був прецедент, коли працівники відмовлялися завозити цемент на Хмельницьку АЕС – там просто стояли блокади.

     

    Друга причина – централізованість військової та радянської систем. Керівники радянських республік часто навіть і не знали, які військові об’єкти розташовані на території республіки. Військовий, а особливо ядерний стратегічний компонент величезного радянського війська замикався на Москві. Автори Декларації про державний суверенітет на той час розуміли це так: якщо нам не вдасться обірвати ці військові пута, які нас зав’язують на Москву, до яких ми фактично не маємо жодної справи, то нашої української незалежності не буде. Тобто нас цими військовими зв’язками будуть тримати в Союзі.

     

    Після здобуття незалежності в серпні 1991 року розпочався процес переговорів щодо статусу стратегічних сил, які розташовувалися на території України. Це було дуже важливе питання, відповіді на яке у Росії та України відрізнялися найбільше. Україна офіційно не міняла курс на роззброєння, але вимагала компенсацію за ядерне паливо, що містилося в боєголовках, і гарантії безпеки.

    Елементи, з яких складається ядерна зброя, а саме високозбагачений уран і плутоній – це ядерне паливо, за яке Україна вимагала компенсацію.

    Ще один аспект – політично-стратегічний: він стосувався гарантій безпеки. Саме по цих взаємопов’язаних треках відбувалися переговори.

     

    На момент розпаду Союзу на території України розташовувалося величезне угрупування військ: мільйон військовослужбовців, які формально були під присягою Москві, плюс стратегічні війська, які були засекреченими. Навіть коли після проголошення незалежності України Леонід Кравчук із Анатолієм Зленком (першим міністром закордонних справ України – прим. ред.) почали розбиратися в ситуації, вони не знали, що розташовувалося на території республіки. Тобто вони повинні були залучати новоспечені українські спецслужби, щоби їм донесли цю інформацію.

     

    Оперативний контроль, тобто здатність запускати ракети, які розташовувалися в Україні, і можливість ними керувати, залишався в Москві – так було сконфігуровано систему.

     

    У технічному плані для того, щоб взяти під контроль те, що залишилося на території України, і зробити з нього зброю ядерного стримування, яка би спрацьовувала для українських стратегічних цілей (стримувати не НАТО і США, куди була націлена ця зброя, а стримувати Російську Федерацію, яка поступово ставала загрозою для України), треба було би зробити ще дуже багато роботи:

     

    1. Розробити систему управління, виготовити «ядерну валізку» і створити систему авторизації запуску для неї.

     

    2. Запускати власні космічні супутники для того, щоб розробити власну систему націлення і керування ракетами.  Космодрому в Україні не було, отже довелося б домовлятися, скажімо, з Казахстан, у якому розташований Байконур а Казахстан у травні 1992 року підписав Ташкентський договір і став союзником Росії, членом ОДКБ.

     

    3. Навіть якщо б вдалося перенацілити МБРи, то довелося б мати справу з дальностями польоту ракет. СС-24, які вироблялися і стояли на бойовому чергуванні в Україні, мали дальність польоту на 8-10 тисяч кілометрів, оскільки мали досягнути США. Щоб стримувати Росію, треба було б мати ракети з меншою дальністю польоту, щоб тримати їх націленими на об’єкти в європейській частині Росії. Теоретично можна було би розробити ракету меншої дальності, але з 1988 до 2017 року діяв Договір про ліквідацію ракет середньої та малої дальності. Він забороняв виробництво і розгортання ракет дальністю від 500 до 5500 кілометрів, саме ці дальності потрібні були Україні. У червні 1991 року остання ракета, якої стосувався цей договір, була знищена.

     

    4. Забезпечити повний цикл створення ядерного палива, збудувати відповідні заводи та потрібну інфраструктуру.

     

    5. Розробити дизайн і випробувати ядерну боєголовку.

     

    В основному, усе впиралося в гроші й у міжнародний режим нерозповсюдження ядерної зброї. Цивілізований світ на це дивився б дуже косо, Україна б не мала підтримки з боку Європи і США. А могло би бути гірше: санкції, як в Північній Кореї чи в Ірані. До того ж Україна була дуже прозора для Росії: російські спецслужби знали б одразу все, що відбувається в той момент. Вони могли б саботувати будь-які спроби запуску ядерної програми.

    Україна не могла керувати ядерним арсеналом – «червона кнопка» лишилася в Москві?

     

    Можна було на рівні армії якось «відрізати» це управління, однак треба було доробити певні елементи, скажімо, «ядерну валізу». Можна було зробити так, щоб принаймні Москва не могла запустити ракету з нашої території і поставити нас під загрозу отримати удар у відповідь. Але багато елементів управління і систем керування відбуваються через космічні апарати, а це – союзна інфраструктура. Тобто треба було вибудовувати свою незалежну космічну інфраструктуру, щоб ними керувати.

    Які сигнали були від Заходу? Чи висувалися якісь прямі вимоги стосовно роззброєння?

     

    Радянський Союз розвалився за каденції Джорджа Буша-старшого. Тоді в політиці США була одна-єдина фіксація: що ж станеться з ядерною зброєю, коли розпадеться СРСР? І це був один з чинників, чому Буш підтримував Горбачова, який хотів підписання нового союзного договору – Новоогарьовського процесу. Йому не хотілося бачити хаосу, розколу Союзу. Відому промову Буша у Верховній Раді 2 серпня 1991 року назвали «Сhicken Kiev»Гра слів. Це англійська назва котлети по-київськи, але chicken – «курча» – також може означати «боягуз»., тобто котлета по-київськи, натякаючи на брак хоробрості. Він приїхав після підписання STARTу (договір про скорочення і обмеження стратегічних наступальних озброєнь між СРСР та США, – Strategic Arms Reduction Treaty – підписаний 31 липня 1991 року). У нас – «Рух», Декларація про державний суверенітет, все йде до незалежності, а він каже з трибуни про «суїцидальний націоналізм», що «freedom is not the same as independence» (свобода не те саме, що незалежність). Усі були шоковані, що він фактично став на підтримку Горбачова.

     

    Після Путчу Держдеп США сформулював принципи, за яким би мав розпадатися Союз. Найбільша умова, сформульована чи не першою: тільки одна ядерна держава має виникнути на теренах колишнього Радянського Союзу, решта мають долучитися до того Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗу) як неядерні держави.

     

    США визнали незалежність України 25 грудня 1991 року – через чотири місяці після її проголошення. 24 жовтня 1991 року Верховна Рада прийняла заяву про без’ядерний статус України, власне, щоб запевнити Захід в тому, що Україна продовжуватиме курс на роззброєння, й отримати дипломатичне визнання. Коли в Біловезькій Пущі було підписано договір про СНД, однією з найперших статей була та, що радянська ядерна зброя залишатиметься під єдиним контролем і командуванням. Далі на алматинській і мінській зустрічах СНД було ухвалене рішення, що Росія приймає на себе обов’язки Радянського Союзу, є правонаступницею стосовно членства в ООН і на Раді безпеки ООН, а Україна, Білорусь і Казахстан будуть долучатися до ДНЯЗу як без’ядерні держави.

     

    Тобто з боку США це було питанням номер один щодо України: це було питання національних інтересів США, щоб не виникали додаткові ядерні держави. Така політика була не тільки стосовно України: це політика нерозповсюдження ядерної зброї з кінця 60-х років. Вони поставили питання руба.

     

    За Буша не говорили ні про економіку, ні про іншу допомогу в час, коли в нас була страшна криза і гіперінфляція. Потім в 1993 році, коли прийшов Клінтон, його адміністрація переглянула політику попередника, яка замикалась на цьому єдиному питанні й вирішила розширити стосунки з Україною.

     

    У 1994 році Клінтон прилетів у Бориспіль. Він летів до Москви, де мала підписуватися Тристороння заява, яка згодом стала основою Будапештського меморандуму. Тоді з українського боку почали піднімати питання, що «гарантії безпеки» були не зовсім гарантіями, а більше «запевненнями»: президент США був страшенно розлючений і не вийшов за межі аеропорту. Америка вважає, що офіційні візити президентів – дуже вагома карта. Уперше Кравчук поїхав з офіційним до США візитом навесні 1994 року, після підписання Тристоронньої заяви.

    Як у Радянському Союзі керували ядерною зброєю і як її зберігали?

     

    В Радянського Союзу були три основні групи стратегічних, тобто дальнобійних, засобів доставки ядерної зброї. Серед них:

     

    – міжконтинентальні балістичні ракети (МБР), які розташовувалися у шахтних пускових установках. Потім спроєктували і зробили мобільні установки. В Україні всі пускові установки були шахтними, Білорусь мала мобільні СС-25. Всі МБРи були у розпорядженні ракетних військ стратегічного призначення (РВСП), створених у 1959 році. В Україні розміщувалася одна з п’яти ракетних армій РВСП – 43 ракетна армія зі штабом у Вінниці;

     

    – літаки стратегічної авіації з крилатими ракетами, на які могли оснащуватися ядерними боєголовками;

     

    – підводні човни з міжконтинентальними ракетами морського базування.

     

    У нас не було всіх компонентів, навіть у Чорноморському флоті не було таких підводних човнів. Україна мала дві гілки: стратегічні бомбардувальники з крилатими ракетами і МБРи. Останніх було 176, 46 з них (СС-24) виробляли у Дніпрі на Південмаші. Однак  українського виробництва були лише ракети, систему наведення й управління до них виготовляли в Росії. Український «Хартрон» виробляв такі системи для інших ракет – СС-19, 130 таких ракет також базувалися в Україні.

     

    Україна не могла керувати цією зброєю, хіба могла заблокувати її використання. Росіяни могли запустити з нашої території ракету, а удар у відповідь дістався б нам. Тому Леонід Кравчук наполягав на праві вето: якщо трапиться несанкціонований запуск, щось не спрацює, чому Україна повинна через це страждати, ставати ціллю для відповідного удару? Кравчук хотів заблокувати можливість Москви використовувати цю зброю з нашої території. І така процедура була розроблена: якщо би командувач 43-ї армії генерал Володимир Михтюх отримав наказ про запуск ракет з території України, він би був зобов’язаний проконсультуватись з Кравчуком перед тим, як його виконувати.

     

    Самі системи є засекреченими донині. Ми знаємо, як вони спрацьовують, досить умовно. Можна було би перекодувати, зламати програмування: люди, з якими я спілкувалася, кажуть, що була можливість відрізати систему на рівні армії, підключити українське програмування для запуску і авторизації. Очевидно, існували певні ризики, бо не дуже безпечно втручатися в цю систему, хоч і були інженери, які в цьому розбиралися. Але проблема залишалася у ракетних дальностях.

    Дальність польоту інтерконентальних балістичних ракет сягала 10 тисяч кілометрів, тобто вони могли бомбардувати Нью-Йорк і Вашингтон. Якщо навіть їх перенацілити, на що?

    Договір про ліквідацію ракет середньої та малої дальності, підписаний між СРСР і США, забороняв усі ракети на дальність від 500 до 5 500 км. Якщо інтерконтинентальні ракети летять на 10 тисяч кілометрів, то їхній політ між різними континентами триває, скажімо, 30-35 хвилин: через 10 хвилин після запуску радар раннього попередження може зафіксувати цей запуск, і є принаймні 20 хвилин для ухвалення рішення, що робити у відповідь. Щодо ракет малої дальності, там попередження взагалі нема, та ще й з ядерними боєголовками – це надзвичайно дестабілізуюча зброя. Підлітний час – орієнтовно 12 хвилин. Вважалося, оскільки противник навіть не встигне відповісти, значить ця зброя заохочує так званий перший удар, тобто не є продуктивною для стримування.

     

    Щоб мати ядерну складову стримування, в України не було потужностей для збагачення урану чи виділення плутонію, виробництва палива для ядерних боєголовок. Це не було величезною проблемою: були вчені, знання, як це робити, але в цю справу треба було вкладати гроші, будувати певні потужності. (Після розпаду СРСР панувала економічна криза та інфляція, власної валюти Україна ще не мала, друкувала купони, тривали «віялові вимкнення світла» – прим. ред.) У нас була власна уранова руда в Жовтих водах, вона мінімально оброблялася, але бракувало багатьох ланок для подальшого циклу вироблення ядерного палива.

     

    Крім цього, була тактична ядерна зброя. Вона не входила до РВСП, рахувалася за звичайними військовими силами. Спеціальний відділ Міністерства оборони Радянського Союзу – 12-те головне управління міністерства оборони (12 ГУМО) – доставляло її у центральні сховища (на території України їх було три). Там вони утримувалися або ж звідти доставлялися у військові частини.

     

    Це могли бути і ракети короткої дальності, і артилерійські боєприпаси, міни, торпеди, звичайні гравітаційні бомби (так звані «некеровані» бомби, що доставляються літаком і не мають системи наведення – прим. ред.). Вони не зберігалися біля гармат чи пускових установок, а перебували в спеціальних складах, якими опікувалося 12 ГУМО. Якщо починалися воєнні дії й доходила до цього справа, з Москви йшов наказ 12-му ГУМО, яке виділяло ці тактичні боєприпаси в збройні сили.

     

    У плані «стримування» ця зброя найбільше підходила для нових стратегічних потреб України, і нею було легше заволодіти. Але ще з кінця 80-х років центральне командування в Москві почало стягувати тактичну зброю з різних куточків Радянського Союзу в Росію. У Грузії, Балтиці почався рух за незалежність, потім були Нагірний Карабах, Сумгаїт в Азербайджані, Фергана в Таджикистані – тобто була реальна загроза виникнення міжетнічних конфліктів і громадянських воєн. І у цей же час була тактична ядерна зброя – доступніша за стратегічну.

     

    Система управління такою зброєю інша: не потрібно цілої «валізки», на кожній боєголовці були засоби контролю – кодоблокуючий пристрій, який розблоковував боєголовку. Але спеціалісти стверджують, що ці коди за певних зусиль можна було б зламати.

     

    До серпня-вересня 1991 року тактична зброя залишилася тільки в трьох республіках: Казахстані, Білорусі й Україні. Коли почався незворотний процес розпаду СРСР, центральне московське міністерство оборони швиденько почало вивозити цю зброю на територію Росії.

     

    Коли з’явилася інформація, що союзні структури вивозять ядерну зброю, В. Чорновіл опублікував статтю в «Голосі України», у якій підняв питання, чому хтось взагалі має це робити. Він був фактично першим голосом, який сказав, що Україна – правонаступниця СРСР так само, як і Росія, ця зброя є нашою так само, як вона є російською; ми хочемо роззброюватися, але чому без нашого відома з нашої території хтось її вивозить?

     

    Наприкінці лютого 1992 року Кравчук оголосив, що вивіз тактичної зброї з України припиняється, оскільки Україна нібито не має способу, як перевірити, що ці боєголовки справді розбираються, а не ставляться на бойове чергування в Росії. На той час уже вивезли більше ніж 50% одиниць. Мабуть, припинення було досягнуто блокуванням руху ешелонів на кордоні, хоч докладно про це мало відомо.

     

    Доказом того, що Україна насправді не контролювала цей процес було те, що за  Алматинськими домовленостями по СНД Україна мала вивезти тактичну ядерну зброю до червня 1992 року. П’ятого травня Кравчук був у Вашингтоні на відкритті українського посольства у Джорджтауні. До нього підійшов журналіст з питанням: «Тільки що міністерство оборони Росії оголосило, що закінчено вивіз всієї тактичної ядерної зброї з України. Можете прокоментувати?» Кравчук цього навіть не знав. Міністерство оборони Росії спеціально так все підлаштувало, щоб продемонструвати безсилля України в цій справі.

     

    Але історія з браком контролю над тактичною зброєю пізніше «вилізла боком» для росіян, українці почали набагато ретельніше ставитися до стратегічного озброєння, встановили над ним так званий адміністративний контроль і вимагали компенсацію не тільки за стратегічні, але й за вже вивезені тактичні боєголовки. Спочатку Росія категорично відмовилася розглядати компенсацію за тактичну зброю. Але внаслідок зусиль українських дипломатів, а також підтримки США таки вдалося домовитися про компенсацію за тактичні боєголовки у вигляді списання частини боргу за газ на мільярд доларів. Це було зафіксовано в секретному протоколі до Тристоронньої заяви, який не публікували, бо росіяни не хотіли показувати громадськості, що все-таки погодилися на це.

    Однією з причин відмови від ядерної зброї Леонід Кравчук в інтерв’ю на Радіо Свобода назвав2 те, що у 1997 році спливав термін експлуатації ядерних боєголовок, які перебували в Україні. Що могло трапитися, якби ці боєголовки не замінили?

     

    За регламентом боєголовки вилучаються через 10–12 років після виготовлення: їх відправляють до виробника, розбирають, оновлюють ядерне паливо і збирають нову боєголовку. Крім цього, кожні три роки знімали головну частину ракети (на ній могла бути одна боєголовка або декілька – навіть 10). Її потрібно було поповнити вибуховими речовинами, що дають поштовх ядерній реакції. Для цього її також відправляли до виробника у місто Саров в Росії. Тож стояло питання регламентного обслуговування боєприпасу. Очевидно, якщо цього не робити, їхня надійність і безпечна експлуатація страждала.

     

    Була історія, пов’язана з ранньою деактивацією. З ракет, націлених на США, зняли боєголовки, щоб складувати їх окремо (це називалося ранньою деактивацією). Їх зберігали у спеціальних складах, розрахованих на певну потужність. Боєголовок розмістили більше, ніж мало би бути, виникла концентрація радіоактивних речовин.

     

    Є дуже конкретні правила безпеки, яких треба було дотримуватися, особливо з такими боєприпасами. Там досить серйозні системи безпеки, тобто не може статися так, що боєголовка впаде і вибухне, але все одно треба було правильно з нею обходитися. Західні джерела відзначають, що особливість радянських боєголовок полягала в тому, що їх треба було знімати що три роки. Можна було ризикнути: робити це що чотири роки. Але це ядерні вироби, з ними не варто було жартувати.

    Які ресурси треба затратити, щоб знищити ядерну зброю? Як відбувалася її утилізація в Україні? Чи можна використовувати плутоній та уран, що міститься в ядерних боєголовках, у мирних цілях?

     

    В Україні були політичні сили, зокрема Юрій КостенкоЮрій Костенко ‒ один із засновників Народного руху України, в 1991-1993 pp. був керівником спеціальної депутатської групи з підготовки до ратифікації договору СТАРТ-1, у 1992 р. очолював українську делегацію на переговорах з Росією щодо ядерного роззброєння., які аргументували, що треба домовитися з Заходом щодо фінансування будівництва заводу для розбирання і утилізації ядерних боєприпасів на території України. Питання стояло не тільки в тому, навіщо погоджуватися це робити, якщо все можна вивезти до Росії і зробити на наявних потужностях, а і в державній таємниці. Якщо ви починаєте розбирати ядерний боєприпас, то розкривається певна специфіка його побудови. Спершу це була радянська державна таємниця. Оскільки Росія фактично перебрала на себе статус держави, яка володіє ядерною зброєю в рамках ДНЯЗу, вона стала правонаступницею СРСР, отже це стало її власною таємницею. Люди, які справді були віддані присязі Росії, не могли ні в якому разі співпрацювати з Україною, допомагати в цьому. Звичайно були вчені, українці, які також працювали в радянській ядерній програмі й мали відповідні знання щодо того, як її безпечно розібрати. Тоді в Україні би залишився збагачений уран і плутоній. І тоді би це вже стало українською державною таємницею.

     

    Це традиційно засекречена справа, і це було одним з аргументів, чому Юрій Костенко просував ідею, щоби підприємство із розбирання боєголовок було збудоване із західною допомогою й інвестиціями в Україні. Для Заходу це не мало жодного сенсу, вони вважали, що всі ці роботи необхідно проводити в Росії. Один з аргументів: якщо ви будете збирати елементи зброї, значить ви зрозумієте, як це все працює, і це не буде тільки розбирання, ви просто навчитеся в протилежному напрямку, як виробляти ядерні боєголовки. І це для держави, яка прагне бути неядерною, трішки небезпечне знання.

     

    Роззброєння коштує грошей так само, як і озброєння: це все треба комусь порізати, утилізувати. В Україні це робилося частково за гроші Програми Нанна – ЛугараПрограма Нанна ‒ Лугара ‒ закон «Про зменшення радянської військової загрози» 1991 року. Передбачав виділення 400 мільйонів доларів на ліквідацію ядерної зброї, її безпечне зберігання, транспортування, зберігання ядерних матеріалів тощо на території пострадянських країн.3. Чимало процесів ядерного роззброєння в Росії фінансувались також нею. В межах програми збудували приміщення для збереження й утилізації плутонію: коли боєголовки розбираються, залишається паливо, з яким треба щось робити.

     

    Також вдалося досягнути угоди, що після передачі стратегічної ядерної зброї Росія компенсує ядерне паливо у вигляді ТВЕЛів – палива для українських атомних електростанцій. Щодо тактичної ядерної зброї – вони списали частину боргу за газ.

     

    Щодо використання хімічних речовин: можна зменшити рівень збагачення урану (відсотковий склад ізотопів в урані збільшується завдяки процесу розділення ізотопів, а саск співвідношення ізотопів (тобто рівень збагачення) вказує, де використовуватиметься уран – у зброї чи атомному паливі – прим. ред.) і використовувати його на атомних електростанціях як пальне. В принципі, процес збагачення урану для зброї і для ядерного палива для атомних електростанцій – це той самий процес, ті самі потужності. Уран, збагачений менше ніж на 20%, вважається низькозбагаченим, на 20% і більше – високозбагаченим. Уран, що використовують для зброї, – це більше ніж 80% збагачення. Тобто вміст у газі ізотопів урану-235 сягає 80% (у процесі виготовлення ядерного палива уранова руда через декілька етапів перетворюється на так званий урановий газ – гексафторид урану UF₆ – прим. ред.). Якщо уран можна збагачувати, то його також можна і збіднити, і збройний уран потім використовувати для атомної енергетики.

     

    Щодо плутонію ситуація складніша: є реактори, які працюють на змішаному ураново-плутонієвому паливі, але плутонію для цього треба небагато, а в Росії озброєння з колишнього Радянського Союзу назбирали величезну кількість.

     

    Усі ядерні країни, які виробляли це паливо, мають потужності для його зберігання і утилізації. Ще є багато країн, які збагачують уран для цивільних потреб, наприклад, електростанцій.

    Чи з однакових причин відмовлялися від ядерної зброї Білорусь, Казахстан, ПАР, Бразилія, Аргентина, Лівія? Які наслідки мала відмова від ядерної зброї в цих країнах?

     

    Білорусь, Україна і Казахстан йшли пакетом після розпаду Радянського Союзу. Україна – єдина країна, котра проводила переговори в цьому плані. Білорусь здала усе під російське управління, згодом це зробив Казахстан. Так сталося не тільки тому, що ці країни, можливо, менше відчували загрозу від Росії на той час, а й тому, що в Білорусі аналогічно був сильний «чорнобильський синдром». До того ж їхня націонал-демократична опозиція в той час була мінімальна, 10% парламенту: тобто не було кому порушувати ядерні питання, як це робили українські націонал-демократи. В Казахстані Нурсултан Назарбаєв відстоював свої позиції, але використовував зброю як важіль в переговорах, адже тоді йому було важливо зав’язати хороші стосунки з Америкою (вимога, озвучена Джеймсом Бейкером 1991 року, стосувалася усіх республік: після розпаду СРСР може бути тільки одна ядерна держава), бо американські компанії розглядали можливість великих інвестицій в казахстанські нафтові родовища. Нафтодобувна фірма «Шеврон» хотіла вкласти 40 мільярдів доларів у Тенгіз, тож Назарбаєв хотів насамперед домовитися про це. Крім того, в Казахстані був великий брак кваліфікованих військових в ядерній галузі. Казахів серед офіцерів-ракетників майже не було. Та й потужності з виробництва засобів доставки не було. А в Україні були все-таки певні опції: «Південмаш» і завод Антонова. Хоча в Казахстані був завод з виробництва ядерного палива: його фабрикували з уже збагаченого урану. Тобто у ядерній лінії вони були більш просунутими, але з носіїв там не було нічого: ні ракетобудування, ні авіації.

     

    Єдина інша країна, яка мала ядерну зброю, але добровільно її зреклася – це ПАР. Вона сама її розвинула і сама вирішила розібрати, оголосила намір долучитися до ДНЯЗу. Частково це було пов’язано переважно з радикальними змінами в міжнародній системі. Тобто зникли причини утримувати цю зброю з відходом Холодної війни. Для чого ПАР була зброя? Нібито стримувати Анголу: туди свого часу були введені  кубинські війська, її підтримав СРСР. ПАР вже й так була під санкціями, які стосувалися політики апартеїду. Вважається, що частково рішення про роззброєння також пов’язане з очікуванням зміни режиму в ПАР: де Клерк, останній президент білої меншості, очікуючи, що до влади прийде «чорна» більшість, вирішив не допустити, щоб їм в руки потрапила ядерна зброя. Тобто в цій історії є расистський елемент. Однак США їх у цьому дуже підтримували.

     

    Аргентина і Бразилія мали програми, але не розробили зброю. Бразилія має атомний флот і збагачення, їй нібито це потрібно для реакторів, на яких працюють підводні човни. Але і Аргентина і Бразилія у 1992 році увійшли в без’ядерну південно-американську зону за договором ТлателолькоДоговір Тлателолько ‒ договір про заборону ядерної зброї в Латинській Америці та Карибському басейні, підписаний 14 лютого 1967 на зустрічі глав держав Латинської Америки та Карибського басейну в Тлателолько.4 і відмовилися від цих програм.

     

    Лівія мала задуми щодо ядерної зброї, але дослідження показують, що вони просто закупили частину обладнання, яке довго лишалося в коробках, тобто там не було якоїсь серйозної програми. Ірак фактично роззброїли після першої війни в Затоці в 1991 році, хоч потім хибні підозри, про те, що в Іраку нібито ще залишилася ядерна програми, слугували приводом для другої війни в Затоці в 2003 році. На сьогодні залишилися Іран і Північна Корея – як проблематичні точки.

     

    Тобто кожен озброюється і кожен роззброюється зі своїх конкретних причин. Ясна річ, що питання безпеки пріоритетне, але кожен його інтерпретує по-своєму і вкладає в нього те, що актуально в своєму політичному контексті.

    Чи достатньо боєздатна ядерна зброя Росії? Під час широкомасштабної війни в Україні ми бачили приклади корумпованості російської армії, коли певні батальйони були недостатньо оснащеними, користувалися застарілою зброєю, технікою й аптечками. А як щодо ядерної системи: чи підтримують її у належному стані?

     

    На це питання ми не можемо знати відповіді. Ми можемо здогадуватися. Ядерна зброя особлива тим, що вона не розробляється і не використовується у веденні війни, на полі бою. Вона для того, щоб нею можна було погрожувати противнику, щоби змінити думку і калькуляцію цього противника про те, чи запускати таку саму зброю. В цьому і полягає стримування – у загрозі.

     

    Звичайно, це парадоксальна ідея. Ця концепція є контрінтуїтивною, вона не настільки стабільна й абсолютно раціональна, щоби всі в неї одразу повірили. Ви розробляєте реальну зброю, реально націлюєте її на противника, але все це робиться для того, щоб її не використовувати ніколи. Так за рахунок цієї загрози ви стримуєте ймовірність того, що противник нанесе удар першим. Він цього не зробить, бо знає: якщо нанесе цей удар, ви завдасте у відповідь. Наслідки від використання лише однієї боєголовки настільки страшні, що повинні в теорії стримування переконати противника навіть і не думати про запуск цієї зброї.

     

    Слід зазначити, що тактична ядерна зброя не завжди розглядалася, як зброя стримування. І НАТО, і Радянський Союз свого часу розробляли плани застосування цієї зброї і для захисту своєї території від нападу противника, і для прориву укріплених позицій противника під час атаки. Після Холодної війни роль тактичної ядерної зброї у військовому плануванні і в збройних силах США і Росії нібито зменшилася, але ми також не можемо достеменно знати всі ці секретні оперативно-стратегічні плани.

     

    Недаремно зараз багато розмов про ризик використання тактичної ядерної зброї, якої в Росії залишилося ще біля двох тисяч одиниць, у війні з Україною. Однак ті відкриті ядерні погрози, які чуємо від початку війни з боку Росії, націлені насамперед на те, щоб стримати втручання США і союзників НАТО у звичайну, неядерну війну на боці України.

    Який арсенал ядерних боєголовок є в різних країнах, які з них – найпотужніші?

     

    США і Росія разом утримують близько 90% всіх ядерних озброєнь світу, у кожної країни десь по 1500 боєголовок на стратегічних носіях. Китай зараз різко набудовує свої стратегічні сили, нині у нього приблизно 300–400 боєголовок. Нині будуються додаткові 200 шахт під МБРи. У Франції – близько 300, у Великобританії – 120,  в Індії й Пакистану – десь по 160, в Ізраїлю – 90. Найменше – в Північної Кореї, близько 20 боєголовок, хоч це тільки експертні оцінки, задекларованих цифр немає.

     

    За сумарною вибуховою силою найпотужніші ядерні сили, мабуть, таки у Росії. Загалом найпотужніша ядерна бомба, яку  коли-небудь випробували, – радянська Цар-бомба потужністю 50 мегатонн. Зараз в арсеналах немає боєголовок такої великої вибухової сили. Одна чи пів мегатонни – це потужність однієї стратегічної ядерної боєголовки. Тактична ядерна зброя – це Хіросіма, яка була «всього» 16–20 кілотонн. В одній мегатонні – тисяча кілотонн. І якщо подумати про Хіросіму: всього один снаряд і одразу 130 тисяч жертв. Одна мегатонна – це в 500 разів потужніше.

    Чи може система захисту зреагувати на таку ракету?

     

    Ви знаєте, ні. І в цьому весь парадокс. Є системи протиракетного захисту, але якщо подивитися на цифри, потужності протиракетних систем навіть приблизно не можуть впоратися з тим арсеналом, який є у Росії і в США, якщо його запустити. Навіть якщо одна ракета прорветься через цю систему, це вже просто неприпустимі наслідки. А тут навіть близько немає такого, щоб перехопити на 100% прильотів. Тобто захисту проти цієї зброї немає, і ніколи, в принципі, не було. На цьому тримається взаємна вразливість, базується ідея стримування. Той, хто може повністю захиститися, може мати заохочення, скажімо так, запустити ядерну зброю першим, тому що знає, що його захищає щит: отже, це нестабільна ситуація, ніхто не повинен мати таке заохочення. У будь-якому випадку, на сьогодні немає таких технологій, систем, які настільки би надійно захистили від кожної боєголовки для того, щоб можна було собі скласти руки і не переживати.

    Ядерні боєголовки можна розмістити на ракетах, якими Росія обстрілює Україну. Якщо йдеться про крилаті ракети, їх легше збити, ніж балістичні. Чи здатна українська система ППО скористатися досвідом якихось країн, які мають системи, що допомагають збивати такі ракети?

     

    Крилаті ракети, які до нас долітають, що запускаються з Ту-95 і 160, – це ті самі ракети, які існують і в ядерному оснащені. На них може бути звичайна боєголовка, а може бути ядерна. Крилаті ракети, за великим рахунком, є повільними в польоті, порівняно з іншими. Їх справді можна легше збити засобами ППО. Балістичні ракети, які, наприклад, росіяни запускають з Іскандерів і які також існують у ядерному варіанті, збивати важче, але все ж можливо. Є системи протиракетного захисту, які можуть збивати частину. І в цьому, я вважаю, зараз полягає одночасно і найбільша військова потреба України, і найбільш надійний захист від ймовірності використання ядерної зброї проти України. Не тому, що така система ППО і ПРО зможе збити всі ракети, а тому, що сама підвищена ймовірність того, що ракета з ядерною боєголовкою може бути збита, міняє розрахунки про те, чи використовувати її. Знаю, що розглядали американсько-ізраїльську систему – Залізний купол. Вона має сенс для такої невеликої країни як Ізраїль: для України ця система не є ефективною, зважаючи на територію країни, рівень загрози та інші фактори.

    Кожна країна має військову доктрину. Чи мають члени ядерного клубу певні положення, які фіксують, в якому випадку можна натискати на цю ядерну кнопку і чи такі документи є публічними?

     

    Звичайно. Скажімо, в США кожна президентська адміністрація, коли приходить до влади, переглядає військову доктрину, яка містить і ядерне питання. Є засекречена версія цього рев’ю, а є така, що викладається у вільному доступі, публікується для широкого загалу, громадськості.

     

    Так само Росія випускає свою національну доктрину, останній раз вона оновлювалася у 2020 році.

     

    Китай декларує позицію, що не буде використовувати ядерну зброю першим. Вони кажуть «тільки тоді, коли ми станемо жертвою атаки». Що це означає: чи коли радари зафіксують, що ядерна ракета на підльоті, і тоді вони можуть запустити удар у відповідь, чи таки спочатку має бути вибух – ми не знаємо. Доктрини і Росії, і США наполягають, що ядерна зброє є тільки для стримування ядерного удару противника і для дуже екстремальних ситуацій, коли саме існування країни під загрозою. Як це толком інтерпретується, ми також можемо тільки здогадуватися. Але ні США, ні Росія не дотримуються положення про невикористання ядерної зброї першою. США цього не робить тому, що вони використовують цю стратегію стримування також, щоби захистити своїх союзників від можливої масової атаки звичайними, неядерними засобами. Росія ж цього не робить, бо відчуває слабкість у звичайних озброєннях в порівнянні з НАТО і тому залишає ядерний варіант як спосіб компенсувати цю слабкість.

     

    Питання не стільки в тому, наскільки правильні чи помірковані ці доктрини, а в тому, як і наскільки їх будуть дотримуватися, наскільки вони відображаються в оперативно-стратегічному військовому плануванні і як інтерпретувати деякі положення. Ось наприклад, сценарій з російської доктрини: йде повномасштабна війна між НАТО і Росією й саме існування Росії під загрозою, тоді вона може першою використати тактичну ядерну зброю з метою «регіонального» стримування (так вони це називають) на полі бою, щоби «переконати» натівські війська відступити. Вони готові переступити ядерний поріг для того, щоб провести деескалацію на звичайному військовому рівні. І тут постає питання, що буде вважатися загрозою для самого існуванню країни. Чи, скажімо, загроза існуванню режиму Путіна буде тотожною існуванню країни? Чи удар по території, яку Росія відтяла від України, Крим чи так звані «Л/ДНР» – це загроза існуванню самої країни? Великий простір для інтерпретацій, особливо в сьогоднішніх політичних умовах.

    З початком повномасштабного вторгнення стала сильнішою хвиля критики, що Будапештський меморандум є недієвим. Але у шостому пункті зазначено, що держави-підписанти будуть проводити консультації, якщо виникатиме ситуація, яка ставить під питання виконання зобов’язань. Яка юридична сила цього документу?

     

    Почнемо з того, що треба чітко знати, що можна, а чого не можна очікувати від міжнародних документів, чи вони юридично зобов’язують чи ні.

     

    Це як меморандум-порозуміння, це не є договір: він не ратифіковувався парламентами. Але цей документ підписаний на найвищому рівні, главами держав, і є невід’ємною частиною ширшого режиму нерозповсюдження ядерної зброї. І тут виникає більше навантаження на вміння дипломатії аргументувати, що сам факт його існування є важливим, і використовувати це в дипломатичних цілях. Можливо, на час підписання Будапештського меморандуму ще не було такого усвідомлення, що подібна ситуація, тобто вторгнення Росії, може статися, не було занесено якихось санкцій за порушення зобов’язань. Була стаття-положення про консультації. Цей механізм був втілений 5 березня 2014 року: зібралися всі підписанти, окрім Росії. Справді, там не було такого механізму, який міг би переконати когось з підписантів його не порушувати. Однак сам дух цього документу такий: нам пообіцяли, що ми не будемо наодинці, якщо на нас нападуть, хоч це прямим текстом не написано. І США і Великобританія – два інші підписанти меморандуму – дуже активно підтримують Україну, зокрема й військовою допомогою. Хоч ця допомога і не подається як пряме виконання зобов’язань меморандуму, вона повністю відповідає його літері й духові.

    ТЕКСТ: Ольга Кацан
    Ілюстрації: Каталіна Маєвська
    Статті
    Наука
    Екологічно чиста отрута: уривок з книжки «Зоологічна екскурсія супермаркетом»

    Чому краще утриматися від «дикого» промислу морепродуктів, особливо у водоймах, де цвіте вода?

    Наука
    Передумови приходу диктаторів до влади: Італія, Німеччина, РФ

    Що стало передумовами приходу диктаторів до влади на прикладі фашистської Італії, нацистської Німеччини та путінської росії? Розповідає співавтор і ведучий каналу «Історія Без Міфів» Владлен Мараєв.

    Людина
    Як кожен з нас може подякувати військовим і допомогти їм з адаптацією

    Як змінюється світосприйняття військових і що ми можемо зробити, аби висловити їм вдячність і допомогти в адаптації до мирного життя?

    Біологія
    Не тільки в історії. Який слід залишить війна в наших генах

    Як війни, голод та важкі психологічні травми залишають слід у геномі людини й чи можемо ми на це якось повпливати?

    Космос
    Що таке сонячні плями і чи впливають вони на людей

    Чи можуть спалахи на Сонці та магнітні бурі провокувати погане самопочуття в людей?

    Ідеї
    Пропаганда у російському кіно

    Як кіно стало частиною пропагандистської та політичної ідеології росії та чи можна якось дати цьому раду?