ОСТАННІЙ ПОДКАСТ
Підписуйся на найнауковішу розсилку!
І отримуй щотижневі новини науки і технологій

    Ми під'їдаємо крихти cookies за вами. Навіщо це нам?

    Читати

    Пардон за відволікалочку. Допоможи Куншт бути незалежним!

    Пардон за відволікалочку. Допоможи Куншт бути незалежним!

    Повідомлення успішно надіслано

    Для пошуку
    введіть назву запису

    Як Україна отримала антарктичну станцію? / Начитав Павло Козирєв

    00:00
    00:00
    Планета — 25.02.20
    ТЕКСТ: Євген Дикий
    Ілюстрації: Каталіна Маєвська
    Ми любимо тексти без помилок. Якщо ви все ж таки щось знайшли, виділіть фрагмент і натисніть
    Ctrl+Enter.
    Здобутки і втрати

    Як українці отримали антарктичну станцію «Академік Вернадський»? Чому після здобуття незалежності нам не дісталося жодної з дванадцяти колишніх радянських станцій і як, зрештою, це пішло Україні лише на користь?

    Здається, що Євген Дикий знає про Антарктиду все. Він вже розповідав Куншту про перших українців на цьому континенті. А тепер ми дізналися про те, з якими викликами зіткнулася наша країна після розпаду Радянського Союзу.

    3 1956 року Радянський союз розгорнув велику програму робіт в Антарктиді. РАЕ (Радянська антарктична експедиція) не переривала робіт аж до 1992 року. За цей час побудували 12 полярних станцій. З першого дня в цих експедиціях велику роль відігравали українці. На превеликий жаль, першою радянською людиною, яка загинула під час підкорення Антарктиди, також став українець – полтавчанин Віктор Хмара. Загинув, рятуючи техніку, яка тонула. Хлопцю було трохи більше, ніж 20 років.

     

    Тисячі українців пройшли Радянську експедицію. Там були і науковці, і техніки, і пілоти. Дослідники долали тисячі кілометрів у самому центрі Антарктиди, де панували абсолютно марсіанські умови: взимку – мінус 60, а то і мінус 80 градусів, влітку – «всього» мінус 30 градусів.

     

    Члени експедиції жили тижнями, інколи місяцями, у всюдиході, що нагадував гібрид танка з будинком і мав назву «Харьковчанка». У всьому Радянському союзі таку машину міг зробити тільки харківський Завод імені Малишева. Звідси і назва. Оскільки робили ці машини у Харкові, то з ними йшли і заводські екіпажі. Так само небо Антарктиди підкоряли літаки КБ Антонова, теж із нашими  екіпажами. Наш внесок, порівнюючи з Російською Федерацією, був як мінімум, рівнозначним, і непропорційно більшим за інші республіки Союзу.

     

    Є в нас також і неприємна карма, пов’язана з Антарктидою. Саме в Україні базувалися радянські китобійні флотилії – «Слава» і «Радянська Україна». З 1948 по 1987 рік вони по-хижацьки винищили багато тисяч китів у Південному океані, аж поки Міжнародна китобійна флотилія повністю не заборонила їх виловлювати, тому що вони вже зникали, не було кого вбивати.

     

    У 1992 році почали досліджувати радянські архіви. Виявилося, що дані про кількість знищених китів, які Союз давав Міжнародній китобійній комісії, відрізнялися від реальності. Їх було значно більше, ніж офіційно повідомлялося. Щороку знищували десятки тисяч китів. На превеликий жаль, наші земляки. Адже обидві флотилії базувалися в Одесі. Відповідно, всі екіпажі були нашими. Коли мене запитують: «Навіщо Україна зараз досліджує китів у Антарктиді?», я відповідаю: «Почнімо з того, що ми їм конкретно завинили».

     

    Коли ми здобули незалежність, сталося «диво». За день 12 станцій РАЕ (Радянської антарктичної експедиції) перетворилися на РАЕ (Російську антарктичну експедицію). Тоді Україна звернулася до Росії з дипломатичною нотою – ми претендували на одну–дві станції з 12. Геть непропорційно до внеску, але ми так нічого і не отримали.

     

    За кілька років, коли ми підписали-таки Договір про Антарктиду, Росія нам ледь не заблокувала вступ. Нібито ми претендували на їхнє майно. Так наші науковці залишилися без місця роботи. Але 1994 року Велика Британія відмовилася від своєї станції «Фарадей» і була готова передати її в хороші руки. Тож усе сталося на краще. Хоча це могло бути не очевидним у той момент. Якби Росія віддала якусь із цих «совєцьких» станцій, британську ми б не отримали. А враховуючи те, що ми не вклали в її ремонт і капіталізацію жодної копійки, а радянська станція за такий час давно вже розвалилася б на цвяхи, нам поталанило. 

     

    «Нора була не проста, а гобітяча», тобто добре облаштована. Так-от, нам дісталася не проста, а гобітяча нора. Краща, ніж будь-яка з радянських, навіть якщо порівнювати з «Прогресом», який росіяни роками модернізовували. Настільки, наскільки відрізнялася якість роботи в Совку і Великій Британії. Вона була побудована з таким запасом міцності, що 25 років витримала без жодного ремонту. Мені випала честь стати першим директором станції, який має її модернізувати.

     

    Коли Україна тільки стала незалежною і почала встановлювати дипломатичні відносини, кадрових дипломатів категорично не вистачало. І це наше щастя. Тоді послами ставали письменники, науковці, які достатньо добре володіли англійською мовою. Першим послом України у Великій Британії був Сергій Комісаренко – біохімік, директор Інституту біохімії, академік Національної Академії наук. Був би тоді наш посол кадровим дипломатом, не отримали б ми станцію.

     

    Найбільш серйозним конкурентом у здобутті станції тоді була Південна Корея. Ми перемогли внаслідок двох факторів. По-перше, через наявність достатньої кількості фахівців із досвідом роботи в Антарктиді. Україна могла надати 200 фахівців, які до цього працювали на тих 12 станціях. Отже, британцям не треба було тренувати нас з нуля. Вони могли дати ключі він станції і сказати: «Працюйте». По-друге, у нас був флот, бо в Антарктиді досліджувати тільки на суходолі недостатньо. Також тоді ми ще мали науково-дослідний флот. Це окрема сумна історія. Від Союзу ми отримали 36 науково-дослідних кораблів. Країна з нашим бюджетом не могла його утримувати. Варто було б вибрати з них чотири кораблі у найліпшому стані, а решту – прозоро продати. Але, на жаль, сталося інакше. Понад половину українського науково-дослідного флоту просто розікрали. А друга половина згнила на причалах і пішла на металобрухт. Наразі Україна не має жодного науково-дослідного корабля, який був би в робочому стані. Єдиний корабель, відреставрований у 2010 році, залишився в окупації.

     

    За британськими нормативами, на станції має бути максимум 24 людини. Ми ж лишаємо на зиму 12 людей, тому що не потребуємо більше. Влітку, під час сезону, буває і 40 фахівців. Свою останню експедицію я жив у спортзалі. Це нормальна ціна за можливість там працювати.

     

    Британці могли дозволити собі таку розкіш, як спеціалізація станції. «Фарадей» не випадково отримала таку назву. Фарадей був фізиком, тож на станції проводили геофізичні дослідження. Ми продовжили їх, деякі навіть доповнили. Разом зі станцією нам дісталося найцінніше – наукові надбання наших попередників.

     

    Коли мене запитують, які відкриття ми зробили під час останньої експедиції, я пояснюю, що зараз 2020 рік. Ми заздримо тим, хто відкривав нові землі. Ти там – перша освічена людина. І все, що ти бачиш і описуєш, – все нове, і все відкриття. На жаль, така «шара» закінчилася у XIX столітті. Зараз це працює інакше. Треба з дня в день робити абсолютно однакові виміри, суворо стежити за тим, щоб вони були справді методично однаковими та порівнювалися. Самі відкриття робляться у Києві за комп’ютером, коли вчені аналізують зібрані нами дані про багаторічні спостереження. 

     

    Тому зараз майже неможливо знайти статтю, де всі автори були б з однієї установи чи країни. Часто одну наукову статтю пишуть автори з трьох-чотирьох країн. Це те, що відрізняє наш час від XIX століття і ускладнює пояснення нашої роботи для преси. ЗМІ люблять дослідження на зразок «прийшов, побачив, переміг». З одного боку, наша наукова робота – нудніша, з іншого – результативніша. Ми знаємо набагато більше, ніж ті, хто в XVII столітті досліджував материк з корабля. Ми набагато більше бачили і набагато краще розуміємо, як усе функціонує. 

     

    Ви не могли не чути про лісові пожежі в Австралії. Спусковим гачком, який запустив процес, були посуха й аномальне потепління у верхній стратосфері (на висоті 20–30 км). Це трапляється неперіодично, раз на 10–20 років, і ніхто точно не знає коли. Ніхто не знав до цього року. Група українських фізиків на чолі з Геннадієм Міліневським (фізфак КНУ, очолював першу українську експедицію, яка в 1996 році приймала «Фарадей» від британців) створила модель, яка дозволяє передбачити наступне потепління у стратосфері. На жаль, зробити з цим нічого не можна – тільки передбачити. Якби вдалося принаймні за пів року попередити австралійців, може, вони б щось зробили для зменшення збитків. Тепер на станції «Вернадський» триває низка наукових спостережень з випробування цієї моделі. Поки результати ніби підтверджуються. Наступного разу ми зможемо попередити наших колег з південної півкулі. 

     

    Чи можемо ми робити науку світового рівня? Так, можемо. З нашими бюджетами це складніше, проте можливо. Якщо деякі вчені кажуть, що за наші гроші неможливо публікувати статті в наукових журналах, це не так. Просто потрібно готувати не десять статей у Nature, а одну. Але це все одно має бути стаття у Nature або в іншому престижному виданні. Інакше виникає запитання, навіщо тобі давати навіть невеликі гроші. 

     

    У спадок з «Фарадеєм» ми отримали «озонову вахту». Саме на «Фарадеї» відкрили «озонову діру» під час британського періоду у 1960–1970 роках. Наступні дослідження підтвердили її існування та причиново-наслідковий зв’язок з фреонами й іншими озонуючими речовинами. Ми вимірюємо озон щотри години. Одні з перших встановлюємо, чи спрацювали заходи боротьби з фреонами (грубо кажучи, заживає озонова діра чи ні). Поки даних недостатньо, треба вимірювати ще приблизно 10 років, але попередньо схоже що процес відновлення озонового шару таки поволі йде. Поволі, бо тривалість життя однієї молекули фреона – близько 80 років, тож раніше викинутий людством в атмосферу запас фреонів лише почав руйнуватися. Але схоже, що рухаємося у правильному напрямку.

    ТЕКСТ: Євген Дикий
    Ілюстрації: Каталіна Маєвська
    Статті
    Промо
    Проєкт інтелект. Воєнний сезон. Епізод 5: NFT та Україна

    Чи можна написати «Проєкт інтелект» на гривні й продати за мільйони доларів як NFT?

    Людина
    Від батька до сина: що таке генеалогія і як досліджувати свій рід

    Що таке ДНК-генеалогія і як далеко кожний з нас може просунутися у вивченні свого роду?

    Наука
    Екологічно чиста отрута: уривок з книжки «Зоологічна екскурсія супермаркетом»

    Чому краще утриматися від «дикого» промислу морепродуктів, особливо у водоймах, де цвіте вода?

    Наука
    Передумови приходу диктаторів до влади: Італія, Німеччина, РФ

    Що стало передумовами приходу диктаторів до влади на прикладі фашистської Італії, нацистської Німеччини та путінської росії? Розповідає співавтор і ведучий каналу «Історія Без Міфів» Владлен Мараєв.

    Людина
    Як кожен з нас може подякувати військовим і допомогти їм з адаптацією

    Як змінюється світосприйняття військових і що ми можемо зробити, аби висловити їм вдячність і допомогти в адаптації до мирного життя?

    Біологія
    Не тільки в історії. Який слід залишить війна в наших генах

    Як війни, голод та важкі психологічні травми залишають слід у геномі людини й чи можемо ми на це якось повпливати?

    Повідомити про помилку

    Текст, який буде надіслано нашим редакторам: