ОСТАННІЙ ПОДКАСТ
Підписуйся на найнауковішу розсилку!
І отримуй щотижневі новини науки і технологій

    Ми під'їдаємо крихти cookies за вами. Навіщо це нам?

    Читати

    Пардон за відволікалочку. Допоможи Куншт бути незалежним!

    Пардон за відволікалочку. Допоможи Куншт бути незалежним!

    Повідомлення успішно надіслано

    Для пошуку
    введіть назву запису
    Суспільство — 27.01.19
    ТЕКСТ: Олеся Макушенко
    Ми любимо тексти без помилок. Якщо ви все ж таки щось знайшли, виділіть фрагмент і натисніть
    Ctrl+Enter.
    Зелені Чоловічки

    Фотокореспондент Куншт Олеся Макушенко навідалася в гості до екопоселенців та дізналась багато цікавого про їхній побут і світогляд.

    Більшість так званих дауншифтерів, яких я знаю, переїхали на Балі. У Facebook їхні засмаглі пуза та гамаки на пальмах я бачу майже щодня. Вони тікають від «корпоративної шизи» та хочуть жити для себе. А от молоді, яка будує власні оселі, пече хліб та робить високі грядки за методикою Хольцера, я у Facebook не бачу. Тож я вирушаю туди, де закопують плаценти новонароджених під ялинки, де на дні народження замість квітів дарують кедри та забувають взутися, виходячи з будинку.

    Мені як людині, далекій від села, потрібна щоденна доза урбаністичного шаленого ритму. Я люблю губитися в гіпермаркетах, люблю відображення світлофора на мокрому асфальті, люблю спостерігати за торгашами в метро, які продають дитячі розмальовки за п’ять гривень. Їду до екопоселення на хуторі Буда в Черкаській області та в «Дубравушку» Богуславського району на Київщині. Туди – потягом, потім – маршрутками. Назад – пішки по шосе, яке, як мені здавалося, ніколи не закінчиться. А далі – мій перший автостоп. У наплічнику – вода, сливова пастила та свіжоспечений хліб, що дали на дорогу ті самі Зелені Чоловічки з екопоселення. Хоч я і начиталася перед поїздкою про секти, до екопоселень я їхала з відкритим серцем.

    У гостях у зелених чоловічків мені здалося, що час зупинився. Одразу ж згадала всі соціально-побутові повісті, які читала в школі: тут також готують у глиняних печах, прокидаються з сонцем та шанують українські традиції. Проте розмови про соціальні мережі, електричну сушарку для трав та сучасну каналізацію повертають у ХХІ століття. Мене ще довго запевняють, що більшість екопоселенців – не «печерні люди». Вони не відмовились від цивілізації на сто відсотків, користуються побутовою технікою, їздять до великих міст, дають дітям належну освіту й розбудовують екотуризм. Мене запрошують до садиби та пропонують облитися водою голяка. Я, у свою чергу, і не думаю відмовлятися. Це свого роду очищення, коли змиваєш усе міське. На кілька секунд для мене існує тільки пеньок, на якому я стою, вода, що пахне лавандою, кущ позаду та щільна стіна лісу попереду. Після «енергетичного перезавантаження» мене частують печивом і відправляють досліджувати територію. Поки я, заглядаючи в усі кутки, гуляю садибою, Поліна, дочка Тетяни та Олексія Юрченків, ходить за мною, як маленьке каченя. Вона багато розповідає про село і, здається, знає про все на світі.

    Тут готують у глиняних печах, прокидаються з сонцем та шанують українські традиції.

    У неї є молодший брат Єлисей, з яким їй нудьгувати ніколи: удвох вони бігають полями, ходять до тисячолітнього дуба Максима Залізняка, спілкуються з приїжджими та дітьми, що мешкають у поселенні. Обоє народилися в хаті в присутності батька: пологи вдома є принциповим обрядом, тому що в сучасну медицину тут не вірять. Ми доходимо до літнього будиночка, де Поліна простягає мені зелений листочок, схожий на алое, і каже: «Скуштуй, це заяча капуста». Я жую цю кислятину, що нагадує щавель та хрускотить на зубах. Мені не подобається, але я продовжую жувати. Поліна приносить кульбабки, але, на щастя, не мені, а мамі на салат. Екопоселенці розповідають, що їхнє життя поділилося на «до» й «після». Більшість з них отримали вищу освіту та мали гарні перспективи кар’єрного зростання. Вони залишили власні бізнеси та переїхали в українське село. Для них це просто інший рівень комфорту та цінностей. Сюди приїжджають ті, хто не хоче розваг і розкоші, не хоче бути комусь зобов’язаними все життя, а прагне жити вільно.

    Екопоселенці дбають про природні ресурси – чисте повітря та воду, які для пересічних містян стали розкішшю. Вони прагнуть повернутися до свого коріння, природи та налагодити зв’язок з народом, його мудрістю й досвідом. Більшість переїжджає, надихнувшись книгами Володимира Мегре. Найпопулярніша з них – «Анастасія» (звідки й походить назва послідовників системи поглядів Мегре – «анастасіївці»), сюжет якої побудований на любові до природи та ближнього, самовдосконаленні, створенні родових помість та проживанні в них. Екопоселенці мають на меті забезпечувати себе геть усім – від косметики до їжі. Це передбачає неабияку відповідальність за власне життя. Втеча від системи набагато важча, ніж здається на перший погляд. Переїхавши до поселення, ти радикально змінюєш спосіб життя (та спосіб харчування зокрема), найчастіше створюєш «з нуля» сад, город, може, навіть пасіку. Будуєш житло, попередньо деякий час навчаючись «зеленому» будівництву та органічному землеробству. Після цього вдосконалюєшся все життя, обмінюючись досвідом з іншими поселенцями на екофестивалях.

    Екопоселенців не дуже турбує ставлення родичів до такого способу життя. Кажуть, для батьків то був жах – рідні діти поїхали в село, куди навіть маршруткою не дістатись. А для селян на той час щойно прибула молодь здавалася або сектою, або просто несповна розуму – хто ж спить на сіні взимку й не їсть м’яса? Гроші тут заробляють хто чим може. У більшості їхнє попереднє життя працює на теперішнє: вистачає прибутку від продажу бізнесу чи оренди квартир, які залишилися в місті. Але тут і витрачати гроші практично нема на що, бо все своє чи виміняне на те, що було зроблене власними руками. На роботу, в звичайному її розумінні, тут ніхто не ходить, але в екопоселеннях процвітають ремесла: гончарство, деревообробка, миловаріння, випікання хліба, плетіння з трав та гілок і сушіння фруктів. Усе це також є додатковим заробітком. Косметику та побутову хімію екопоселенці роблять самі – з додаванням пічної золи та мильнянки (тобто з кореня рослини під назвою мильнянка лікарська). Відмова від культури надмірного споживання є чи не головним принципом екопоселенця. Тож їжу вирощують локально, без хімії та за правилами органічного землеробства, одночасно воюючи з місцевими аграріями, що постійно проводять «хімічний контроль» кількості бур’янів навкруги.

    Зепп Хольцер, австрійський фермер-революціонер та один з родоначальників ідеї пермакультури, – тутешній кумир: його обожнюють всі, з ким я спілкувалась. Сама ж ідеологія пермакультури в екопоселеннях – це один з найважливіших постулатів: працювати з природою, а не проти неї, та користуватися тим, що вона дає, аби полегшити собі працю. Наприклад, гілки складають докупи, не палячи, щоб там заводилися птахи та їжаки, які потім знищують мишей та шкідників. Таким чином утворюється екосистема замкнутого циклу. Будинки тут також «зелені». Деякі будівлі зводять толокою – за давнім українським звичаєм, який передбачає працю значної кількос­ті осіб задля швидкого виконання великої за обсягом роботи. На толоку скликають односельчан та товаришів, а після виконаної роботи працівників частують. Каркас дому Юрченків – із ракушняка – будували на толоці. Будинок обмазаний глиною та вкритий довгою соломою. Згодом Олексій підбирав вікна, які люди викинули на смітник, чистив і реставрував так, щоби вони максимально ефективно зберігали тепло.

    У поселенні «Дубравушка» Київської області, як мені розповідали інші екопоселенці, є «зразково-показова» садиба «Лісова казка», де господарюють Настя та Олексій Ганжі. Тут на кожному кроці поєднуються український традиційний колорит з реаліями ХХІ століття. У цій садибі мене так нагодували сироїд­ницькими солодощами, що я не могла рухатися. Настя «чаклує» на кухні, що побудована окремо від будинку (тому на вході до неї й намальовано Бабу-Ягу). Коли заходжу всередину, на полицях бачу квасолю, горіхи, трави та фрукти, фасовані в банки; багато дерев’яного посуду, який Олексій робить у своїй майстерні. У садибі «Морквяні Вовки», що за п’ять хвилин ходи від «Лісової казки», знаходжу стареньку хатинку, до якої Настя з чоловіком переїхали нещодавно. Хатинку будуть реставрувати або повністю перебудовувати. Технологію будівництва відокремленого сараю, який вже зводиться, називають закиднею: в кутах ставлять стовпи, потім між стовпами вплітають гілки, які закидають глиною, залишаючи отвори для вікон та дверей. Це нагадує традиційні для українців хати-мазанки, в яких мешкають старесенькі сільські бабусі. Але нині старше покоління в селі дуже сучасне й не розуміє, чому молодь не хоче зводити будинки з цегли, а втягує себе в довгий та трудомісткий процес сталого будівництва.

    Охочі спробувати такого життя, які, проте, ще не готові переїхати в українське село, можуть почати з банального вирощування базиліку на підвіконні та купування екопродукції. Багато чому можна навчитись на екофестивалях і майстер-класах, застосовуючи здобуті знання навіть у місті: як робити корисні солодощі, засоби гігієни та як застосовувати трави. Але якщо вам хочеться, щоб Поліна навчила вас відрізняти погані сливи від хороших, чи ви просто маєте бажання попестити дуже доглянутого козлика, скуштувати органічний хліб та каву з кульбабок, приїжджайте хоча б на вихідні до будь-якого з екопоселень (їх в Україні по кілька в кожній області), а потім повертайтесь назад у свої урбанізовані міста з новими силами.

    ТЕКСТ: Олеся Макушенко
    Статті
    Промо
    Проєкт інтелект. Воєнний сезон. Епізод 5: NFT та Україна

    Чи можна написати «Проєкт інтелект» на гривні й продати за мільйони доларів як NFT?

    Людина
    Від батька до сина: що таке генеалогія і як досліджувати свій рід

    Що таке ДНК-генеалогія і як далеко кожний з нас може просунутися у вивченні свого роду?

    Наука
    Екологічно чиста отрута: уривок з книжки «Зоологічна екскурсія супермаркетом»

    Чому краще утриматися від «дикого» промислу морепродуктів, особливо у водоймах, де цвіте вода?

    Наука
    Передумови приходу диктаторів до влади: Італія, Німеччина, РФ

    Що стало передумовами приходу диктаторів до влади на прикладі фашистської Італії, нацистської Німеччини та путінської росії? Розповідає співавтор і ведучий каналу «Історія Без Міфів» Владлен Мараєв.

    Людина
    Як кожен з нас може подякувати військовим і допомогти їм з адаптацією

    Як змінюється світосприйняття військових і що ми можемо зробити, аби висловити їм вдячність і допомогти в адаптації до мирного життя?

    Біологія
    Не тільки в історії. Який слід залишить війна в наших генах

    Як війни, голод та важкі психологічні травми залишають слід у геномі людини й чи можемо ми на це якось повпливати?