Стаття Україна — 22 серпня, 2019

Жити з наукою

ТЕКСТ:

ІЛЮСТРАЦІЇ: Куншт

Українська наука, попри свої перемоги й талановитих учених, усе-таки часом абсолютно незбагненна. Новини про досягнення нашої науки з’являються рідко. Наприклад, мало хто цікавиться науковою реформою, яка вже впроваджується. Не будемо кривити душею: до цієї розмови ми теж мало що знали про те, як вона працює і що має на меті змінити. Саме тому спробували розпитати про це українську вчену, фізика-теоретика й одну з авторок реформи Юлію Безвершенко, яка точно знає, як побудувати science-based Ukraine і зробити так, щоб про українську науку нарешті заговорили. Про Україну, засновану на науці вона також розповідатиме на Фестивалі ідей, який відбудеться в Одесі 24-26 серпня.

Проблема «герметичної» науки

Те, що наука «закрита» чи радше «невидима» для широкого загалу – це наслідки особливих умов радянської системи. Здебільшого наука працювала на воєнку чи виконання замовлень від партії. Завданням популяризації науки було подекуди розповісти про досягнення, подекуди – про те, що ми «попереду всієї планети». 

Якщо говорити про незалежну Україну, то науковцям не виділяли коштів на популяризацію, не пояснювали важливість комунікацій і не вчили розповідати про свої дослідження. Натомість правильна система – це така, де повинні існувати не тільки науковці, а й комунікатори, які були б посередниками між наукою і суспільством, наукою і бізнесом, наукою і державою, які могли б налагодити ефективний рух знань в цьому чотирикутнику. У нашій системі таких людей немає, і кошти на них також не передбачені.

Ті окремі речі, що існують зараз – «Дні науки», деякі науково-популярні продукти, особисті проекти вчених, які розуміють важливість спілкування й інвестують у це свій час, – є поодинокими випадками. І це замкнене коло: немає комунікації – немає довіри. Немає можливості побачити, чи є справжні науковці та перспективні дослідження. Немає фундаменту для побудови спільного майбутнього.

Фундаментальна наука ХХ-ХХІ століть стає дедалі складнішою, і навіть якби науковець міг це пояснити, потрібна була б аудиторія, готова до вдумливого засвоєння і попередньої підготовки. Іще одна проблема популяризації у тому, що завжди потрібно знаходити компроміси, проводити аналогії й створювати такі образи, щоб у читача або слухача з’явилось відчуття: «Ага, це я ніби зрозумів». Часто для цього є потреба відійти від наукової точності. Мистецтво пояснити складне зрозуміло, але без надмірного спрощення, доступне дуже небагатьом. Учених, які це вміють, небагато не те що в Україні, а взагалі у світі. 

Українська наука, безумовно, має що запропонувати нашому суспільству, бізнесу, державі, та й світові. 

Але українська наука не є монолітом однакової якості. Через багаторічну відсутність адекватної підтримки від держави, брак приватних коштів і проблему залучення молодих науковців у нас вижили тільки окремі наукові групи. На жаль, у абсолютній більшості випадків ми не говоримо про організації, а радше про окремих ентузіастів, які роблять науку на світовому рівні. І їхні роботи цитуються, підхоплюються іншими, а отже, вони створюють затребуваний та якісний науковий продукт. 

Але на те, що мало б відбуватися з цим продуктом далі, немає державної підтримки і немає системи, яка б це підхоплювала і несла суспільству чи бізнесу. Скажімо, видали словник або зробили цікаве етнографічне дослідження, надрукували фундаментальну статтю, чи поміряли на експерименті щось абсолютно нове. На жаль, з імовірністю 99% про це знатимуть лише вчені. Бо, наприклад, на окремого працівника, який напише популярну статтю про це, коштів державою не передбачено, та й наукова журналістика в Україні лиш жевріє за рахунок десятка ентузіастів. А очікувати, що вчений, який вже виконав дослідження, написав наукову статтю чи монографію, опублікував (і це все за п’ять-сім тисяч гривень зарплати на місяць!), потім ще піде з цим у маси й буде займатися популяризацією – було б дивним. Тому часто на вченому все й обривається. Нема системи донесення нових знань – і це питання не до науковців.

Щодо бізнесу: інвестиції в науку – це складний, затратний та довготерміновий процес. Крім того, без певності в результаті. Тож бізнесів в Україні, які хочуть і можуть цим займатися, дуже мало. А якщо й є, то вони часто не мають зв’язків із можливими виконавцями, змушені шукати їх через знайомих. Того, хто підведе їх за руку і посадить за стіл переговорів, немає. Іншою серйозною проблемою є те, що науковці і бізнес розмовляють різними мовами, мислять різними категоріями. Без кваліфікованого «перекладача», який розуміється і на даному типі досліджень, і у специфіці бізнесу, нічого не відбудеться. А їх теж фактично нема. Отже, відсутня й система, яка б ефективно поєднувала науку і бізнес. 

Ще з  однією проблемою, яка робить розвиток науки неможливим, держава досі не впоралась. Йдеться про «зрівнялівку» в фінансуванні досліджень, тобто відсутність системи заохочень за якість та покарань за псевдонауку й академічну недоброчесність. За роки незалежності стало традицією, що ті науковці, які роблять якісні дослідження, зокрема, публікуються в рецензованих закордонних журналах, і ті, що протирають штани, або мімікрують під науковців, мають однакові зарплати. Або навіть другі мають більше, бо краще вміють прилаштуватися. 

У деяких науках в Україні плагіат та псевдонаука є настільки масштабними, що це становить загрозу науці й суспільству загалом. Чому так сталося? Частково через те, що у 1990-х роках умови для вчених були настільки складними, що деякі з тих, хто не виїхав за кордон і не покинув науку взагалі, почали продавати дисертації «під ключ». Також поширився запит на купівлю дисертацій тими, хто від науки далекий, – суддями, прокурорами, депутатами, держслужбовцями, для яких це справа престижу чи додаткових доплат. Крім того, що найстрашніше, це толерують багато професійних спільнот, а тому сприймається за норму суспільством загалом. Зрозуміло, що про розбудову довіри та розвиток у цих умовах йтися не може.

На жаль, зараз велика кількість тих, хто має науковий ступінь чи вчене звання не є справжніми науковцями, займається псевдонаукою, або просто генерує науковоподібний спам. Хтось це робить не зовсім свідомо, бо іншого в житті не бачив, а вимоги щодо публікаційної активності викладачів та науковців ніхто не відміняв. Деякі ж люди цілком усвідомлюють свої дії і просто тримаються за посади і статус. 

У держави ж і досі немає інструменту розрізнення справжньої науки та її ерзацу, немає адекватної системи наукової експертизи – із застереженням конфлікту інтересів, з фахівцями світового рівня, зокрема, закордонними. Тож щораз більше людей розчаровуються в науковій кар’єрі й переходять в «айті», де за розум і вміння платять хороші гроші, або виїздять за кордон. Та сама проблема з притоком молодих науковців, які більше не вбачають романтики та можливості реалізуватися у професії науковця за таку зарплатню, за таких умов і за такого ставлення. 

Наукова реформа в Україні: що, де, коли?

У 2015 році був прийнятий закон Про науку й науково-технічну діяльність, і з 16 січня 2016 року він набув чинності. З цього моменту юридично почався процес його реалізації, та наука не була в пріоритеті жодного уряду. Тому заходи, передбачені законом, проводились вкрай повільно, постійно треба було стимулювати рух ззовні. 

З великою затримкою, та все ж реалізуються три речі.

У держави немає органу, який би швидко, свідомо, орієнтуючись на найкращі практики Заходу, створював державну політику в галузі науки: від аналізу проблем науковців до дизайну інструментів їх вирішення та впровадження стратегії розвитку науки на державному рівні. Профільне міністерство цю функцію завжди провалювало: і через брак та якість кадрів, і через відсутність науки серед пріоритетів. Тому стало зрозуміло, що це питання треба вирішувати інакше. Була задумана і створена Національна рада з питань розвитку науки та технологій України – консультативний орган при Кабміні: прем’єр – голова Ради, два комітети – науковий та адміністративний. Так зробили спеціально, щоб у Науковому комітеті була зосереджена експертиза – науковці, світового рівня, з бездоганною репутацією і такі, що представляють різні галузі науки. Їх там 24. В Адміністративному кабінеті членів так само 24: це міністри, або заступники міністрів профільних міністерств, очільники Національної та галузевих академій наук тощо. Ця логіка побудови передбачає, що науковці сформулюють, що потрібно робити для розвитку науки, а члени Адміністративного комітету будуть надавати фідбек щодо реалістичності запровадження тих чи тих інструментів і будуть, знаючи проекти напрацьованих рішень зсередини, просувати їх до виконання. До того ж, наука потребує ефективної міжсекторальної взаємодії, яка до того була відсутня взагалі. 

Ми сподівались, що в межах Національної ради з питань розвитку науки та технологій зустрінуться експертиза науковців та взаємодія міністерств, що Прем’єр-міністр як голова Ради буде не лише в курсі пропонованих ініціатив, а й братиме політичне лідерство щодо науки на рівні уряду загалом. 

У науковий комітет одразу було обрано людей, до репутації яких не було жодних запитань. Перемога в тому, що процедура відбору, закладена в законі, була правильна і що українські наукові установи та університети можуть надати справді кваліфікованих людей. Науковий комітет працює активно та якісно. Він надає експертизу за проектами нормативно-правових актів Кабміну, пропонує власні пропозиції щодо реформування науки. Багато сил йшло на, як не дивно, боротьбу з МОН щодо окремих документів. Плюс дуже обмежує спроможність Наукового комітету відсутність у них нормального Секретаріату, або аналітичного відділу. Його створення конче треба забезпечити, або ж надати кошти на замовлення аналітичних послуг у зовнішніх експертів.

На жаль, за ці роки ми, не побачили включення у роботу прем’єра. За два роки Рада збиралася всього двічі, хоча за законом це повинно бути не рідше, ніж раз на квартал. Законом не можна вирішити проблему, яка полягає в тому, що для влади це все було «не на часі». Люди, які входять у Науковий комітет, є науковцями світового рівня, і коли вони подають заяву на обговорення стратегії реформи науки, а прем’єр ігнорує її, то це неприйнятна ситуація. Це стає негативним сигналом і для Адміністративного комітету. 

Модель Національної ради з питань розвитку науки і технологій насправді робоча, потрібне лиш включення посадовців у цей процес. Потрібен уряд, який генерує нові ітерації реформ і координує вирішення тих питань, які перебувають на його рівні.

Друга новація, закладена у Законі, стосується потреби швидко забезпечити найкращих науковців матеріальними ресурсами – коштами, дослідницькою інфраструктурою, грошима на мобільність, та заохотити молодих науковців залишатися в науці. Цим повинен займатися Національний фонд досліджень. 

Він замінив Державний фонд фундаментальних досліджень і працює по-іншому: опікується не лише фундаментальними, а й прикладними дослідженнями. За законом НФД є незалежним гравцем, який розподіляє кошти на конкурсній основі між науковцями незалежно від їхнього відомчого підпорядкування. Фонд – це точкове фінансування коротких чи середньотермінових проектів, і цей механізм повинен підтримувати найсильніших і найкращих. Наразі він перебуває в структурі МОН, і гроші фонду закладені у бюджет Міністерства. Та ми боремося, щоб він був незалежним головним розпорядником бюджетних коштів. 

Модель роботи НФД багато в чому аналогічна моделям німецького DFG чи американського NSF: є Наукова рада, яка вирішує, які конкурси оголошуватимуться, Наглядова рада, якою є Науковий комітет Національної ради, про яку йшлося вище. Наглядова рада погоджує ряд рішень й стежить за тим, щоб не було перекосів у роботі. Наукова рада фонду має сформувати внутрішню нормативну базу, зокрема, і затвердити положення про конфлікт інтересів. Далі буде сформовано базу експертів і за конкретними конкурсами буде обрано експертів, які будуть оцінювати отримані заявки. 

Сьогодні Національний фонд досліджень створено, затверджено склад Наукової ради та голову Фонду, обрано виконавчого директора Фонду. Головна проблема – затримки. Все повинно було запрацювати 2017 року, надворі 2019-й, і тільки цього року було виділено кошти і відбулись нарешті всі ці ключові процеси. Коли директора НФД затвердять, процес нарешті почнеться на повну. Я сподіваюсь, що 262 млн гривень, виділені на цей рік, вдасться не втратити через кінець бюджетного року і розподілити без авралу. Наразі це завдання для вирішення. 

Зауважу, що все це робиться на довірі, що нова інституція працюватиме за прозорими правилами та з міжнародною експертизою. Також ідея в тому, що розбудова такої точки довіри зробить можливим залучення коштів і приватних, і міжнародних донорів. Розраховувати лише на державні кошти – недалекоглядно, але в короткотерміновій перспективі інших варіантів немає.

Усі великі реформи вимагають часу, а за цей час люди зневірюються, тож НФД має виконати функцію збереження наукового потенціалу та його примноження за рахунок притоку молоді. Окреме завдання для наступного етапу реформи – переглянути і вдосконалити бюджетне законодавство, бо це дуже великий стримувальний фактор у будь-якій сфері. Ця неповоротка та ригідна система була придумана для контролю. Треба шукати таку правову форму для наукових установ, яка з одного боку надає доступ до фінансування з державного бюджету, а з іншого – можливість вільно ним розпоряджатись і залучати кошти з інших джерел. 

Приміром, хід наукового експерименту не є заздалегідь прописаним, інструмент може змінитися, потрібне буде інше обладнання, це неможливо передбачити. А для виділення коштів з бюджету потрібно за рік точно написати, яка сума в доларах тобі буде потрібна. Коли розповідаєш про це західним партнерам, вони не вірять, що в таких умовах взагалі можна працювати. А у нас всі до цього звикли, і це також погано, бо науковець не повинен витрачати купу часу на те, щоб придумати як викручуватись, щоб зробити дослідження. Його робота – наука.

На НФД цього року виділено не так багато – 262 мільйони гривень, – але це хороший результат. Реально на рік потрібен хоча б мільярд, але для такого стресового початку діяльності – це непоганий старт. Але і в Національній раді з питань розвитку технологій, і в НФД дуже важливим є виділення коштів на розбудову інституційної спроможності установ. Часто говорять, що от махнемо паличкою – і запустимо установу, але забувають, що для цього потрібно інвестувати в людей, які будуть там працювати, у їхнє навчання, у розбудову організаційних процесів. 

Реальність така, що члени Наукового комітету працюють в ньому безоплатно, маючи право тільки на відшкодування відряджень. Разом із тим, весь функціонал Нацради передбачає потребу в аналітичному супроводі, на який коштів досі не виділено. Тому науковці наразі цим займаються самі: безоплатно й водночас прискіпливо. Відсутність фінансування аналітиків для Наукового комітету має, як результат, його низьку пропускну здатність. У НФД схожа ситуація: є постанова Кабміну про спеціальні зарплати голові фонду, яка становить 11 тисяч гривень, а з усіма доплатами – це буде тисяч 40. Зрозуміло, що для директора установи міжнародного рівня, бюджет якої потенційно становить мільярд, така зарплатня не є нормальною. У нас вважають, що все повинно робитися на ентузіазмі, та з часом будь-який ентузіазм скотиться в нуль, людина шукатиме підробіток. А який може бути час на підробіток, якщо ви будуєте все з нуля, а не приходите на тепле місце, роботу якого просто треба підтримувати? Треба наймати персонал, створити базу експертів, відпрацювати і запустити всю внутрішню нормативну базу. Нас дуже надихає приклад УКФ (Українського культурного фонду), де це добре працює. Але там директорка працювала раніше як менеджерка в сфері культури і принесла свої контакти, знання й можливість фінансування, тому там і стратегія гарна, і комунікація. 

Національна рада з питань розвитку науки й технологій та Національний фонд досліджень – це ті два інструменти, які вже впроваджені, хоч і з певними заувагами або не повною мірою. Це цілком нормально в процесі впровадження нового відстежувати, що працює, а що – ні. Якщо ні, то чому, і як це виправити. 

Третя річ, яка лише нещодавно була нормативно зафіксована, – це система державної атестації наукових установ та вищих навчальних закладів у частині провадженням ними наукової діяльності. Це початок розмови про реформування системи базового фінансування науки. 

Фінансування буває базове і конкурсне, коли гроші даються на проект. Конкурсне фінансування – це фінансування проектів, тобто того, що обіцяно зробити за певний період часу в майбутньому. Воно має свої плюси за рахунок гнучкості, можна виокремити окремі області чи перспективні групи (наприклад, біотехнології). Базове – це фінансування на основі оцінювання того, що було зроблено в попередній період. Це для забезпечення тяглості наукових досліджень, бо конкурс можна цього року виграти, а наступного – ні, і ти цей рік не можеш простоювати зі своїми мікроскопами чи іншою технікою, і в «айті» працювати на рік не підеш. У різних країнах базове фінансування становить до 100% (у нас це майже так, оскільки конкурсна частка зараз дуже невелика) до 20-30%, але воно обов’язково є. 

Розподілятися базове фінансування може, як у нас, на історичній основі. Тобто якщо установі до цього давали стільки-то грошей, то наступного року дають так само, тільки множать на індекс інфляції. Роботу за попередній період не перевіряють, або перевіряють формально, особливо запитань не ставлять, фінансування дають усій установі, а не окремій групі.

Просунуті країни переходять до performance based research funding, тобто фінансування досліджень на основі їх продуктивності. Тоді базове фінансування видається на основі аналізу спроможності установи чи відділу за попередні 3-5-7 років: кількість публікацій, патентів, іншої наукової продукції, релевантної для даної області досліджень. І якщо все круто, дають на наступні 3-5-7 років те саме з урахуванням інфляції та додаткові 30%. Якщо просто о’кей, – те саме, а якщо гірше, ніж було, то суму дають меншу й кажуть «друзі, думайте, як розвиватися». 

Це цілком робоча модель, яка не з’являється раптово. Навпаки, наперед артикулюються критерії оцінювання. Тобто це не так, що роками фінансували всіх однаково і по мінімуму, а потім приходять і питають, де ваші нобелівські лауреати (адже будь-який дискурс можна звузити до ідіотизму). Але якщо це робиться правильно, всі мають орієнтири, і проводиться природний відбір. Якщо установа взагалі не показує результатів, у перспективі її закривають.

Для українських наукових установ наразі немає ніяких стимулів: нічого не робиш чи робиш щось неймовірне – фінансування не зміниться. Наразі державна атестація наукових установ, яка в процесі впровадження, не прив’язана до фінансування. Тобто дані починають збирати, але на фінансування це на даному етапі не впливатиме. Та й поза цим до дизайну державної атестації є ряд питань. Його треба переглянути.

Якщо ми зробимо ще один крок, то зрозуміємо, що насправді у держави немає наразі даних про якість досліджень по різним установам і напрямкам. А бажання робити структурні реформи є у багатьох. Але як їх робити, не маючи жодних даних? Навіть коли впроваджуєш маленьку реформу, треба оцінити дані до і після, а коли ви пропонуєте реформу на 30 000 людей, треба мати чітку, а не міфічну структуру. Потрібне джерело даних, щоб знати, де нормальні наукові групи чи де найбільше проблем. Для цього потрібно зробити оцінювання (державна атестація за нашим законодавством), яке повинно чітко показати в яких секторах все погано, а які показують результати світового рівня. На основі такого оцінювання можна зробити висновок, куди можна і варто вкинути гроші, щоб воно й далі трималося, поки ми тут державну політику розбудовуємо. Так само немає єдиної статистики щодо наукової інфраструктури, тобто люди на горизонтальному рівні знають, де в кого який мікроскоп є, а держава про це не в курсі, і немає відкритих реєстрів. 

Це проблема і людини, і держави. Бізнес теж від цього страждає. У нас є пропозиція, щоб створити, наприклад, як в Естонії, Національну базу даних науковців і дослідників: де хто працює, у кого які гранти і результати, щоб все було у відкритому доступі. Це децентралізує систему і спростить її. Кожен шукатиме те, що йому треба. Якщо добре провести атестацію, допрацювати наявну модель, можна отримати і дані, і розуміння, куди спрямовувати гроші. Це був би справді потужний крок вперед. Крім того, що гроші прийшли б до найбільш спроможних, це було б мотивацією працювати, залучати молодь. Якби ще трохи «допиляти» систему і додати реальну можливість на контрактній основі залучати іноземних спеціалістів, наприклад, у форматі постдоку, то вся система ожила б. Так само можна було б побачити, які галузі вже неможливо врятувати. Тож, може, у цих сферах дійсно краще розформувати неживе і заснувати нові інституції, виділити на них гроші і привезти міжнародних фахівців, навчити місцевих (тих, кого можливо навчити). Зараз будь-які такі рухи будуть сприймати як заполітизовані, бо поки немає даних – нема аргументованого діалогу. 

Якби це було, можна було б іти далі й ухвалювати вже якісь структурні рішення про галузеві академії, думати як забезпечити розвиток Національної, як створити дослідницькі університети. Бо ніхто з політиків не ставить запитання, як створити умови в університетах, щоб люди науки самі йшли туди, де конкурентна інфраструктура, зарплати й доступ до студентів. А наразі це диво, що якісь речі взагалі працюють. Часто можна почути, що освіта й наука відірвані. Але тут така річ: там де справді є наука, є й освіта. Я вчилась на фізиці в Могилянці, і там на магістерській програмі майже всі дисципліни читали сумісники з Інституту теоретичної фізики ім. М. М. Боголюбова НАН України, так само з другого курсу бакалаврату всі робили курсові в установах НАН України, бо там інфраструктура й справжні науковці. Тож не можна сказати, що зв’язки наука-освіта відсутні – вони є і дуже сильні, просто часто не задокументовані, бо ніхто не бачить сенсу робити витрачати сили на пусті формальності, які не збільшують підтримки держави. 

Науковій спільноті треба навчитися структурувати свої пропозиції, погоджувати і лобіювати їх. Бо зараз точиться дискусія, що станеться із державною політикою у сфері науки. Я намагаюся пояснити, що треба правильно розуміти ці виклики. Хоч ким би був міністр освіти й науки – наукова спільнота має бути сильною: щоб боронити науку, або щоб допомагати впроваджувати зміни. Ми витрачаємо купу часу на критику, але не підтримуємо одне одного. Науковців, які пропонують реальні рішення, небагато. Щоразу, коли порушуються питання про кількість цитувань, англійську мову чи диференційований підхід до оцінювання, стає добре видно, що спільнота дуже сегментована. Треба, щоб люди почали об’єднуватися на основі спільних цінностей, але часу на розкачку у нас немає. Процес запущений, і треба у швидкому темпі вчитися тому, чого ніхто з нас ще досі не робив.

Про популяризацію науки

За останні п’ять років справді стався великий прорив у популяризаційних проектах – і в кількості, і в якості, і в залученні аудиторії. Вже є вчені, які виговорились і виписалися до професійного рівня, і є люди, які готові платити за продукт. Тобто є шанс, що це перетвориться на щось більше, більш систематичне та впливове. 

Ключове завдання держави  – вкладати кошти в освіту, якісну освіту. Ось був нещодавний скандал із методичними рекомендаціями, створеними за ґрант швейцарського фонду, про введення наскрізних компетенцій громадянської освіти в курсі фізики. Викладачі шоковані: як можна під час обговорення явища дифузії обговорювати розуміння уряду. Найімовірніше, ця штука не піде в маси. Але сама по собі дуже прикметна. Насправді ж вкрай потрібно, щоб з тієї невеликої кількості уроків фізики, які передбачено у школі, дітям доносили, що наука – це цікава і потрібна світові річ. Щоб результатом шкільної освіти було розуміння, що від роздумування про атоми до створення смартфонів – прямий ланцюжок подій, і науково-технічний прогрес без фундаментальної науки неможливий.

Також зараз багато неформальної онлайн-освіти, яка має потужний потенціал. І сучасні батьки справді хочуть, аби їх діти знали математику та фізику, готові інвестувати у STEM-освіту. Натомість держава каже, що вчитися у школі стало заскладно і треба зменшити кількість годин на природничі дисципліни, або треба ввести інтегровані дисципліни, до яких неготові педагоги, – і займає лузерську позицію. Софт-скілз (неспеціалізовані навички, як-от комунікація, вміння домовлятися й працювати в команді тощо – прим. ред.) важливі як надбудова над хард-скілз (професійні навички – прим. ред.), і дійсно це велика проблема: люди не вміють говорити про себе та ефективно комунікувати. Але якщо ми вмітимемо говорити без реальних надбань та вмінь, це теж нічого не дасть. 

Із наукового середовища повинні виходити люди, які здатні бути посередниками між наукою та людьми поза нею, або ж нам треба наймати персонал, щоб вони це робили на професійній основі. Та знову ж таки: треба знайти таку людину, поговорити з нею, аби вона побачила можливості, надихнулася цим, зрозуміла, що тут, в науці, неоране поле, усвідомила соціальну відповідальність, масштаб потенційних змін. 

Що ж до мене, то я до певного моменту думала, що буду займатися громадською діяльністю в форматі активізму. А потім побачила, що треба вчитися, і це вимагає багато часу і нових знань. Не можна виділяти час на одне й ігнорувати інше – треба бути в курсі змін у Верховній раді та Кабміні, все це перечитувати, розуміти, з ким говорити. Політично у сфері науки зазвичай панує хаос: десь глухо, час від часу  виникають бомби з серії «давайте ми тут все закриємо», і треба гасити ці пожежі. 

У якусь мить я зрозуміла, що робота над державною політикою у сфері науки повинна стати моєю основною діяльністю, – і це був непростий і великий персональний крок. Ти втрачаєш свою ідентифікацію з одним колом і повинен іти в інше. І сама наукова спільнота ставиться до цього скептично: «Був наш, став не наш, політик – не політик». Але у науковців фактично немає неурядових організацій, немає незалежних профспілок, нема кому нас представляти. Науковцям треба вчитися структурувати себе як спільноту, когось висувати від себе або наймати, а отже, шукати на це ресурс і ставити KPI. Але спершу усвідомити, що без цього нічого не буде. Я вже усвідомила, тому роблю те, що роблю.

Поза політичним циклом – купа роботи, адже нераціонально сильно перейматися політичними перипетіями, поки не створене сильне наукове середовище, поки люди не почнуть спілкуватися конструктивно і узгоджувати інтереси спільноти. І конче треба вчитись говорити із зовнішнім світом: бізнесом, державою, суспільством. І доносити, що повноцінна держава неможлива без науки. Це наше масштабне завдання з порятунку науки, і воно потребує синхронізації. Треба об’єднуватися для досягнення спільних цілей, для побудови України, заснованої на науці. 

Популярні статті

Стаття Суспільство — 27 березня

Як Росія завойовувала вплив у країнах Африки

Стаття Космос - 29 лютого

Куншткамера з Девідом Сперґелом про реліктове випромінювання, НАЯ (НЛО) та співпрацю з українськими науковцями

Стаття Пост правди - 25 березня

Пост правди, епізод 7: Анонімність в телеграмі