ОСТАННІЙ ПОДКАСТ
Підписуйся на найнауковішу розсилку!
І отримуй щотижневі новини науки і технологій

    Ми під'їдаємо крихти cookies за вами. Навіщо це нам?

    Читати

    Пардон за відволікалочку. Допоможи Куншт бути незалежним!

    Пардон за відволікалочку. Допоможи Куншт бути незалежним!

    Повідомлення успішно надіслано

    Для пошуку
    введіть назву запису
    Людина — 08.02.21
    ТЕКСТ: Білл Брайсон
    Ілюстрації: Каталіна Маєвська
    Ми любимо тексти без помилок. Якщо ви все ж таки щось знайшли, виділіть фрагмент і натисніть
    Ctrl+Enter.
    Зовнішність оманлива: уривок з книги «Тіло. Інструкція з використання»

    Скільки важить наша шкіра і скільки в ній дірок? Чому так важко себе полоскотати? Чому ми невпинно перетворюємося на прах? Чим визначається колір шкіри? Розповідає Білл Брайсон у книжці «Тіло. Інструкція з використання», опублікованій у видавництві «Наш Формат». 

    Краса не йде далі шкіри; потворність же продирається до самих кісток.

    Дороті Паркер

     

    Це може видатися дещо дивним, але наша шкіра — найбільший і, можливо, найрізноманітніший за функціями орган. Вона тримає нутрощі всередині, а шкідливі штуки — зовні. Пом’якшує удари. Дарує відчуття дотику, приносить задоволення, тепло, біль і все-все, що робить нас живими. Виробляє меланін, щоб захистити нас від сонячних променів. Самовідновлюється, якщо ми її пошкоджуємо. Робить нас красивими. Вона піклується про нас.

     

    Формально шкіра називається покривною системою. Її розмір сягає близько двох квадратних метрів, а важить вона від 5 до 7 кілограмів — залежно від вашого зросту й окружності сідниць і живота. Найтонший шар шкіри вкриває повіки (усього кілька тисячних сантиметра), а найтовстіший — долоні та п’яти. На відміну від серця або нирок, шкіра не може вийти з ладу. «Наша шкіра раптово не трісне, а кров не витече, — каже Ніна Яблонські, професорка антропології Університету штату Пенсильванія, яка собаку з’їла на шкірних питаннях.

     

    Шкіра має внутрішній шар — так звану дерму — і зовнішній — епідерміс. Сам епідерміс вкритий ще й роговим шаром, який повністю складається з мертвих клітин. Цікаво: усе, що робить вас прекрасними, давно вже померло. Частина тіла, яка торкається повітря, мертва. За місяць ці мертві клітини замінюються новими. Ми сиплемо шкірою рясно й досить недбало, скидаючи близько двадцяти п’яти тисяч лусочок за хвилину і більше мільйона щогодини. Проведіть пальцем по запиленій полиці — і у вас на руці опиняться рештки власного колишнього «я». Ми тихо й неухильно перетворюємося на прах.

     

    Усі ми лишаємо після себе близько півкіло пилу на рік. Якщо спалити вміст мішка порохотяга, то одразу відчуєте стійкий запах гару, що схоже на спалене волосся. Це тому, що у шкіри й волосся є спільний складник — кератин.

     

    Під епідермісом є плідніша дерма, де купчаться всі активні системи шкіри: кровоносні й лімфатичні судини, нервові волокна, корені волосяних фолікулів, потові та сальні залози. Під усім цим добром зберігається підшкірний жир. Хоча жир і не є частиною покривної системи, він виконує немало важливих функцій: накопичує енергію, забезпечує ізоляцію і кріпить шкіру до м’язів.

     

    Ніхто точно не знає, скільки дірок у нашій шкірі, але перфорація там пристойна. За результатами досліджень, ваше тіло налічує від двох до п’яти мільйонів волосяних фолікулів і, ймовірно, удвічі більше потових залоз. Фолікули виконують подвійну функцію: вони пророщують волоски й виділяють шкірне сало (із сальних залоз), яке змішується з потом, укриваючи шкіру маслянистим шаром. Це допомагає зберігати її еластичність і відштовхувати чужорідні організми. Іноді пори закупорюються маленькими корками з омертвілої шкіри й засохлого шкірного сала — вуграми. Якщо фолікул ще й запалюється, то з нього виростає страх усіх підлітків — прищ. Ці запалені вузлики так часто дошкуляють молоді, бо їхні сальні залози (як і всі інші залози) надто активні. Коли прищі стають хронічними, вони переростають в акне — термін незрозумілого походження. Імовірно, він якось пов’язаний із грецьким словом «acme», що означає «грандіозне досягнення», але це мало стосується обличчя, всіяного прищами. Чому ці два слова так схожі, ніхто не знає. Уперше термін з’явився англійською 1743 року в Британському медичному словнику.

     

    Крім того, у дермі міститься ціла низка рецепторів, які дають змогу нам відчувати світ. Якщо легкий вітерець ніжно торкається вашої щоки, передайте привіт тільцям Мейснера. Коли кладете руку на гарячу плиту, волають ваші тільця Руффіні. Клітини Меркеля реагують на постійний тиск, тільця Пачіні — на вібрацію.

     

    Тільця Мейснера — наші улюбленці. Вони відповідають за легкий дотик і надто рясно скупчуються в ерогенних зонах та інших місцях підвищеної чутливості: на кінчиках пальців, губах, язику, кліторі, пенісі тощо. Названі вони на честь німецького анатома Ґеорґа Мейснера, якому приписують їх відкриття 1852 року, хоча його колега Рудольф Ваґнер стверджував, що лаври першовідкривача належать йому. Через це вони вщент пересварилися і зайвий раз довели, що в науці для війни не потрібні масштабні приводи.

     

    Усі ці рецептори налаштовані так, щоб ви відчували світ зі стовідсотковою точністю. Тільця Пачіні сприймають рух навіть у межах 0,00001 міліметра, тобто практично відсутність руху. Ба більше, їм навіть не потрібно контактувати з об’єктом, що рухається. Як зазначає Девід Лінден у своїй книжці «Дотик» (Touch), якщо ви занурите лопату в гравій чи пісок, то відчуєте різницю між ними, навіть якщо їх торкаєтеся не ви, а лопата. Цікаво, що рецепторів вологості в нас немає — лише теплові. Ось чому коли ми сідаємо на мокре місце, то зазвичай не можемо сказати, вологе воно чи просто холодне.

     

    У жінок тактильна чутливість пальців значно вища — можливо, тому, що руки в них менші, а отже, концентрація рецепторів щільніша. Але найцікавіше ось що: мозок не лише говорить вам, як дотик відчувається, але і як він повинен відчуватися. Тому всім подобається, коли нас ніжно торкається кохана людина, і лякає, коли це робить якийсь незнайомець. А ще це пояснює, чому так важко себе полоскотати.

     

    Одна з найяскравіших подій, яка трапилася в процесі написання книжки, відбулася в секційній залі Медичної школи Ноттінгемського університету, коли професор і хірург Бен Оллівере (про якого згадаємо ще не раз) акуратно зрізав з руки трупа клаптик шкіри товщиною близько міліметра. Вона була настільки тонкою, що здавалася аж прозорою. «Ось тут, — сказав він, — і міститься весь твій колір шкіри. Оцей клаптик епідермісу і є вся раса».

     

    Незабаром я розповів про це Ніні Яблонські, коли ми зустрілися в її кабінеті у Стейт-Колледж, штат Пенсильванія. Вона енергійно закивала на знак згоди. «Дивовижно, скільки значення ми приділяємо такій крихітній ділянці нашого тіла, — сказала вона. — Люди поводяться так, наче колір шкіри визначає характер, хоча це лише реакція на сонячне світло. З біологічного погляду, такої штуки, як раса, взагалі не існує. Її не обумовлює ні колір шкіри, ні риси обличчя, ні тип волосся, ні скелет, ні інші характеристики, що нас відрізняють. А втім, подивися, скількох людей неволили, ненавиділи, лінчували чи позбавляли прав упродовж усієї історії лише через колір їхньої шкіри».

    Ніна Яблонські — висока, елегантна жінка з коротким сивим волоссям — працює в чепурному кабінеті на четвертому поверсі антропологічного корпусу Університету штату Пенсильванія, але її інтерес до шкіри спалахнув ще тридцять років тому, коли вона лиш

    починала кар’єру приматолога і палеобіолога в Університеті Західної Австралії в Перті. Коли Ніна готувала лекцію про відмінності між кольором шкіри приматів і людини, вона зрозуміла, що інформації з цього питання на диво мало, тож взялася за дослідження довжиною в ціле життя. «Те, що колись починалося як маленький несерйозний проект, у результаті розтягнулося на всю мою кар’єру», — каже вона.

     

    У 2006 році Яблонські видала надзвичайно корисну книжку «Шкіра. Історія природи» (Skin: A Natural History), а за шість років — «Живий колір. Біологічне і соціальне значення кольору шкіри» (Living Color: The Biological and Social Meaning of Skin).

     

    З погляду науки колір шкіри — штука складніша, ніж ви собі можете уявити. «У ссавців участь у пігментації беруть більше ста двадцяти генів, — каже Яблонські, — тому дуже важко все розкласти по поличках». Сказати точно можна лиш таке: шкіра набуває кольору завдяки цілій низці пігментів, найістотнішим з яких є молекула еумеланіну, яку зазвичай звуть просто меланіном. Меланін — одна з найдавніших молекул, відомих біології, і трапляється в усіх видів. Меланін не лише забарвлює шкіру. У птахів він зумовлює колір пір’я, у риб — текстуру і блиск луски, а в кальмарів робить чорнила синяво-чорними. Саме меланін ви бачите в перезрілих коричневих фруктах. А ще він забарвлює наше волосся. З віком пігменту в організмі виробляється дедалі менше, тож волосся літніх людей часто сивіє.

     

    «Меланін — чудовий природний сонцезахисний крем, — каже Яблонські. — Він виробляється в спеціальних клітинах — меланоцитах. Усі ми, незалежно від раси, маємо їх в однаковій кількості. Різниця лиш у тому, скільки меланіну вони виробляють».

     

    Під дією сонячного світла меланін часто починає купчитися, що приводить до появи ластовиння.

     

    Колір шкіри є класичним прикладом так званої конвергентної еволюції — появою схожих ознак у різних ареалах незалежно одна від одної. Скажімо, усі мешканці Шрі-Ланки і Полінезії мають темнувату шкіру не через генетичний зв’язок, а завдяки еволюції, яка допомогла їм упоратися зі схожими спекотними умовами. Раніше вважалося, що депігментація триває від десяти до двадцяти тисяч років. Але з появою геноміки ми дізналися, що процес може проходити набагато швидше: ймовірно, усього за дві чи три тисячі років. А ще ми знаємо, що таке вже траплялося неодноразово. Світла шкіра — «депігментована шкіра», як називає її Яблонські, — еволюціонувала щонайменше тричі. Той широкий діапазон відтінків шкіри, що дістався сучасним людям, — мінливий процес, який ніколи не спиняється. Як каже Ніна: «Зараз ми в самому розпалі нового експерименту з еволюції людини».

     

    Існує припущення, що світла шкіра може бути наслідком міграції людства і появи сільського господарства. Обґрунтовують це тим, що мисливці-збирачі отримували багато вітаміну D з риби та дичини, однак його рівень різко скоротився, коли люди почали вирощувати зерно й перекочували в північніші широти. Світліша шкіра стала порятунком, давши змогу синтезувати додатковий вітамін D.

     

    Вітамін D є життєво важливим для здоров’я. Він допомагає зміцнювати кістки і зуби, підвищує імунітет, бореться з раком і підтримує серце. Дуже корисна штука. Отримати його можна двома способами: або з продуктів, які ми споживаємо, або із сонячного світла. Проблема в тому, що надто сильний вплив ультрафіолетових променів пошкоджує нашу ДНК і може призвести до раку шкіри. Тож правильне дозування вітаміну — наука делікатна. Люди впоралися із цією проблемою, набувши під час еволюції цілу низку відтінків шкіри відповідно до інтенсивності сонячного світла в різних широтах. Процес, коли людське тіло адаптовується до нових умов, називається модифікаційною мінливістю. Ми весь час змінюємо колір шкіри: засмагаємо, згораємо під яскравим сонцем, червоніємо від збентеження. Опіки стають червоними через крихітні кровоносні судини, які в уражених ділянках наповнюються кров’ю і роблять шкіру гарячішою на дотик. По-науковому сонячний опік зветься еритемою. У вагітних жінок внаслідок підвищеного вироблення меланіну часто темніють соски і їхні ареоли, а іноді й інші частини тіла, як-от живіт та обличчя. Цей процес зветься хлоазмою, але його призначення досі ніхто не зрозумів. Рум’янець, який з’являється на обличчі від злості, трохи суперечить логіці. Коли тіло готується до бою, воно спрямовує потік крові переважно туди, де вона необхідна, — у м’язи. То чому організм пускає кров до лиця, якщо це не приносить жодної фізіологічної користі? Це для нас лишається загадкою. Яблонські припускає, що так тіло може якось вирівнювати кров’яний тиск. Або просто посилає супротивнику сигнал відступити від розлюченого опонента.

     

    Раніше механізм поступової еволюції відтінків шкіри працював відмінно, бо люди осідали в одному місці чи мігрували досить повільно. Тепер же людство мобільне, і ми часто опиняємося в регіонах, де інтенсивність сонця і наш відтінок шкіри взагалі не ладнають. Наприклад, у Північній Європі й Канаді взимку неможливо отримати достатню кількість вітаміну D через слабкі промені — незалежно від того, наскільки у вас бліда шкіра. Тому вітамін D доводиться вживати з їжею, хоча навіть так його буде недостатньо в організмі. І не дивно: щоб отримати вдосталь вітаміну лише з продуктів харчування, доведеться споживати по п’ятнадцять яєць або три кілограми швейцарського сиру на день. Або проковтнути пів столової ложки риб’ячого жиру, що реальніше, але не так смачно. В Америці у молоко люб’язно додають вітамін D, однак це все одно виходить лиш третина щоденної потреби дорослої людини. За оцінками, близько 50 відсотків людей по всьому світу відчувають дефіцит вітаміну D — принаймні періодично впродовж року. У північних країнах цей показник може сягати 90 відсотків.

     

    Разом зі світлою шкірою люди розвинули ще й світлий колір очей і волосся, але трапилося це набагато пізніше. Світліші очі й волосся з’явилися десь у районі Балтійського моря близько шести тисяч років тому. Чому? Ніхто не знає. Колір волосся й очей аж ніяк не впливає на метаболізм вітаміну D чи інші фізіологічні процеси, тож така еволюція практичної користі не має. Припускають, що подібні риси зовнішності розвивалися суто як племінні ознаки чи просто тому, що здавалися людям привабливішими. Якщо у вас блакитні чи зелені очі, то це не через те, що у вашій райдужці більше цих кольорів, — у вас просто менше інших. Саме нестача інших пігментів робить очі блакитними або зеленими.

     

    Колір шкіри еволюціонував протягом надзвичайно тривалого періоду — принаймні шістдесяти тисяч років, — але цей процес не був рівномірним. «В одних відбувалась депігментація, в інших — повторна пігментація, — пояснює Яблонські. — У когось колір шкіри змінився кардинально через міграцію в нові широти, у деяких — лишився майже таким, як був».

     

    Наприклад, корінне населення Південної Америки має світлішу шкіру, ніж «заведено» в їхніх місцевостях. Усе тому, що в масштабах еволюції вони з’явилися там зовсім нещодавно. «Вони досить швидко дісталися тропіків і вже мали якийсь одяг, — зауважує Яблонські. — Фактично вони обманули еволюцію». Набагато складніша історія з койсанськими народами Південної Африки. Вони завжди жили під пустельним сонцем і ніколи не мігрували на великі відстані, проте мають шкіру на 50 відсотків світлішу, ніж очікується від їхнього місця проживання. Виявляється, генетичну мутацію світлішої шкіри сюди завезли чужинці впродовж останніх двох тисяч років. Ким були ці чужинці, поки що невідомо.

     

    Сучасні методи аналізу стародавньої ДНК дедалі швидше постачають нам нові дані. Якісь із них викликають подив, якісь — плутанину, інші — запеклі дебати. За допомогою аналізу ДНК на початку 2018 року вчені з Університетського коледжу Лондона й Музею природознавства заявили дещо приголомшливе: найдавніший відомий британець — так звана «людина із Чеддару» — мав «темно-коричневу, майже чорну» шкіру. (Точніше, ця ймовірність становить 76 відсотків.) А очі в нього, очевидно, були блакитними. Людина із Чеддару була однією з перших людей, які повернулися до Британії після останнього льодовикового періоду близько десяти тисяч років тому. Її предки мешкали до цього в Європі протягом тридцяти тисяч років — більш ніж достатньо, щоб отримати світлу шкіру. Ось чому її «темношкірість» стала для нас таким сюрпризом. Однак деякі авторитетні фахівці припустили, що ДНК є надто пошкодженою, а наші знання генетики пігментації — вельми розпливчасті, щоб робити якісь висновки про колір шкіри й очей людини із Чеддару. І вкотре підкреслює те, скільки нам ще належить дізнатися. «У царині шкіри ми все ще тупцюємо на старті», — каже Яблонські.

     

    Шкіра буває двох типів: з волоссям і без. Безволосої шкіри не так уже й багато. По-справжньому гладенькі в нас лиш губи, соски, геніталії, а також долоні та ступні. Усі інші частини тіла вкриті або виразними волосками, що звуться термінальним волоссям (наприклад, на голові), або пушковим волоссям, що вкриває решту тіла — наприклад, обличчя. Ми такі ж волохаті, як і наші родичі мавпи, просто волосся в нас набагато тонше і слабше. Усього в людини налічується близько п’яти мільйонів волосків, але їхня кількість варіюється залежно від віку та умов. Тож на точну цифру не сподівайтеся.

     

    Волосся — унікальна риса ссавців. Як і сама шкіра, воно виконує низку функцій: забезпечує тепло, амортизацію та маскування, захищає тіло від ультрафіолетового випромінювання і дає змогу сигналізувати іншим членам групи, коли ви злі чи збуджені. Логічно припустити: що менше на тілі волосся, то гірше ці функції працюють. Коли ссавцям холодно, м’язи навколо їхніх волосяних фолікулів скорочуються. Такий процес зветься горріпіляцією, або, якщо по-простому, мурашками. У пухнастих ссавців це утворює додатковий ізолювальний шар повітря між волоссям і шкірою, а от у людей не дає жодної фізіологічної користі — лиш нагадує про те, наскільки ми лисі порівняно з тваринами. А ще завдяки горріпіляції волосся ссавців стає дибки (щоб вони здавались більшими й розлюченішими): ось чому мурашки в нас з’являються, коли ми налякані чи нервуємо. Але, ясна річ, це нам ніяк не допоможе.

     

    Два найголовніших питання до людського волосся такі: коли ми втратили більшість волосяного покриву і чому в кількох місцях він таки зберігся? Що стосується першого, то неможливо точно сказати, коли людство полисіло, бо волосся і шкіра не зберігаються у викопних рештках. Однак генетичні дослідження показують, що темна пігментація з’явилася приблизно 1,2–1,7 мільйона років тому. Нашим пухнастим предкам темна шкіра не була потрібна, тож можна припустити, що облисіння сталося десь у цьому проміжку часу. Але чому довге волосся деінде таки лишилося? З головою все зрозуміло, а от з іншими ділянками — не дуже. Волосся на голові працює як ізоляція в холодну погоду і відбиває тепло в спеку. За словами Ніни Яблонські, кучеряве волосся є найефективнішим типом, «бо воно збільшує відстань між поверхнею волосся і шкірою голови, даючи повітрю вільно проходити в проміжку». Окремою, але не менш важливою причиною збереження волосся на голові є те, що воно слугувало інструментом зваби ще з прадавніх часів.

     

    З лобковим і пахвовим волоссям усе не так просто. Важко сказати, навіщо нам потрібне волосся під пахвами. Існує припущення, що термінальне волосся призначене для вловлювання чи розсіювання (залежно від теорії) статевих запахів — феромонів. Є лиш одна невелика проблема: у людей немає феромонів. Дослідження австралійських учених, опубліковане 2017 року в журналі Royal Society Open Science, довело, що людських феромонів не існує, а отже, вони не беруть участі у процесі приваблення. В іншій гіпотезі йдеться про те, що термінальне волосся якось захищає шкіру від натирання, однак люди спокійно видаляють волосся з усього тіла без жодних подразнень опісля. Правдоподібнішою здається теорія про волосся як демонстрацію статевої зрілості.

     

    Кожна волосина на вашому тілі має свій життєвий цикл, із фазою росту і фазою спокою. Цикл волосся на обличчі зазвичай триває десь чотири тижні, а от волосся на голові іноді лишається з вами аж на шість або сім років. Волоски в паху зазвичай тримаються близько півроку, а на ногах — два місяці. Волосся в середньому виростає на третину міліметра на день, але швидкість залежить безпосередньо від вашого віку, стану здоров’я і навіть пори року. Видалення волосся, чи це стрижка, гоління, чи воскова епіляція, аж ніяк не впливає на його корінь. За життя в нас відростає близько восьми метрів волосся, але оскільки воно рано чи пізно випадає, його довжина майже ніколи не перевищує одного метра. Цикли життя наших волосків ніколи не збігаються, тож зазвичай ми не помічаємо, як волосся випадає.

     

    ТЕКСТ: Білл Брайсон
    Ілюстрації: Каталіна Маєвська
    Статті
    Медицина
    Невидимий ворог на нашій землі: чому варто зробити щеплення від правця

    За останні декілька місяців українці навчились остерігатись багатьох речей: ракет, мін, російської музики та ютубу, але ми все ще забуваємо про невидимого ворога у нашій землі. Неприємно познайомитись – Clostridium tetani, збудник правця.

    Промо
    Проєкт інтелект. Воєнний сезон. Епізод 5: NFT та Україна

    Чи можна написати «Проєкт інтелект» на гривні й продати за мільйони доларів як NFT?

    Людина
    Від батька до сина: що таке генеалогія і як досліджувати свій рід

    Що таке ДНК-генеалогія і як далеко кожний з нас може просунутися у вивченні свого роду?

    Наука
    Екологічно чиста отрута: уривок з книжки «Зоологічна екскурсія супермаркетом»

    Чому краще утриматися від «дикого» промислу морепродуктів, особливо у водоймах, де цвіте вода?

    Наука
    Передумови приходу диктаторів до влади: Італія, Німеччина, РФ

    Що стало передумовами приходу диктаторів до влади на прикладі фашистської Італії, нацистської Німеччини та путінської росії? Розповідає співавтор і ведучий каналу «Історія Без Міфів» Владлен Мараєв.

    Людина
    Як кожен з нас може подякувати військовим і допомогти їм з адаптацією

    Як змінюється світосприйняття військових і що ми можемо зробити, аби висловити їм вдячність і допомогти в адаптації до мирного життя?

    Повідомити про помилку

    Текст, який буде надіслано нашим редакторам: